Заплакана Європа - Доляк Наталка (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
– Що тут? – прогугнявіли з того боку дверей чистісінькою англійською.
– Швабри, відра, таке інше, – відповів Бєзгін.
– Відчиніть!
– У мене немає ключа. Прибиральниця забирає його з собою… – За мить, коли чиновник пішов, Бєзгін легенько шкрябнув по дверях, аби підбадьорити Людочку.
Після інциденту начальник мав довгу бесіду з підлеглою.
– Люсенько… мені неймовірно шкода це казати, але ти мусиш йти. Ми не можемо так ризикувати… Розумієш?
Люся усе розуміла. Роботу було втрачено.
– Дякую за псевдонім, – сказав Коте на прощання.
Він використовував манеру, започатковану Жужею, і був вельми вдячний їй за це.
– Як матимеш дозвіл, приходь, – вибачаючись, випалив Бєзгін, уже коли Жужа була біля дверей.
Загалом за шість тижнів роботи у кишенях української нелегалки мало опинитися чотири тисячі фунтів – сума просто приголомшлива як для «чорного» працівника. Микола радів чи не більше за дружину таким її статкам. Щоправда, на руки жінка отримала лише півтори тисячі, інші потрібно було чекати щонайменше кілька місяців.
– Нічого, почекаєш. Адже вони тобі обіцяли виплатити? Хоч тебе й турнули.
– Звичайно! Бєзгін сказав, що зателефонує, коли гроші надійдуть на рахунок.
Микола вважав, що зароблене дружиною належить йому. Встановив таксу, яку Жужа має сплачувати за електроенергію, воду й інші комунальні послуги. Це при тому, що за нього платила держава. Жінка із задоволенням скуповувала продукти, віддавала чоловікові усе, що він просив, скуповувала Жені речі.
Якою щасливою була дівчинка, коли мама повела її до великого магазину. Приміряла різні пальтечка-курточки, штанці та плаття. Врешті-решт зупинилася на рожевій куртці, квітчастій сукні, замшевих чобітках і декількох костюмах.
– Дивись, яка парасоля, – Микола вказав «багатійці» на зелену довгу чоловічу парасолю. – Може, й мені щось купиш?
– Бери! Із задоволенням куплю, – Люся хотіла поділитися відчуттям щастя, що переповнювало її. – До того ж у тебе немає пристойних штанів. Дивись, які класні. У них ти будеш справжнім денді, – вказала на вовняні шикарні брюки.
– Дякую, – подивився на ціну й прицмокнув, але не відмовився від подарунка.
На касі до парасолі й штанів додалася пара чоловічих сорочок по тридцять фунтів та недешевий шкіряний пасок.
– Може, ти пішов би на моє місце? – якось запитала Людочка, розуміючи, що її заощадження тануть надто швидко.
– Мені й допомоги вистачає, – відповів чоловік.
«Авжеж, вистачає. Ти ж не витрачаєш її», – потай сердилася.
З приходом жовтня у Жужі лишилося кілька тижнів, аби зважитися на кардинальний крок щодо майбутнього життя у Великобританії. Термін візи вичерпувався, й Людочка, не попросивши політичного притулку, не змогла б безперешкодно жити в оселі чоловіка. Втративши статус туристки, вона автоматично перетвориться на нелегалку. «Мені не потрібні проблеми», – дедалі частіше нагадував чоловік. У разі звернення до поліції Люся мала б перебратися до наданої «Хоум Офісом» квартири чи кімнати, ймовірно, далеко від столиці. «Знову розлука, – думала. – Женя тільки-но звикла до мене. Якщо я залишу її вдруге, дитина не пробачить».
– А якщо я скажу, що у мене тут сім’я? Можливо, вони дозволять нам жити разом? – припустила у розмові з чоловіком. – Прошу тебе, Ніку, не відштовхуй мене від дитини. Дозволь зізнатися, що в мене тут родина.
Микола не давав своєї згоди на такі ризиковані дії. Людочка мала жити деінде, а не з ними.
– Якщо ми житимемо разом, нам менше платитимуть – це по-перше. До того ж нашу справу розглядатимуть як одну, а це зменшує шанси отримати позитивну відповідь. Якщо вже нам із Джейн дадуть відкоша, тоді ми перекинемося до тебе, адже в тебе буде більше часу… – Люся не хотіла розуміти, що верзе Микола, знала лише, що хоче залишитися тут, у цій квартирі, поруч із дитиною.
Жужа не могла контролювати кількість сліз, що виливалися з неї. Миколу це дратувало, він спав і бачив, як би усунути жінку якнайдалі.
– Слухай, Люсіль, а давай ти закосиш під божевільну, – запропонував якось, пильно вдивляючись у жінчине запухле обличчя. – Хворих не депортують… Їх лікують.
Дружина запитально подивилася на генератора найдивовижніших ідей.
– Дивись, – залопотав, – ти ж постійно ревеш. От і будемо це проштовхувати. Депресивний стан. Ля-ля-ля. А там і до психозу недалеко.
Люда інтуїтивно зрозуміла, до чого він веде, неприємно-солодко засмоктало під ложечкою.
– У Енді є знайома лікарка, яка допоможе з діагнозом. Щоправда, її тимчасово позбавили практики, але з дня на день термін закінчується… Тобі дадуть довідку… Ну, що ти несповна розуму, – переможно подивився на Люсю. Не відчув від неї підтримки й посуворішав. – Ти давай, не комизься. Так буде краще для всіх нас. Якщо тобі дадуть дозвіл на проживання, а в разі психічної хвороби його дадуть обов’язково, я про це вже дізнавався, тоді об’єднаємося в сім’ю… Цією жертвою ти допоможеш власній дитині жити по-людськи…
– Чудово! – випалила, не вірячи своєму щастю. – Якщо після цього ти дозволиш мені не йти від дитини, я згодна.
– Лише спочатку лікар, тоді – поліція. Здасися, покажеш кому треба довідку і… будемо чекати.
Ідіотичний план почали досконаліше розробляти увечері, коли до них завітав спеціально запрошений цвях програми – Енді.
Енді Боугес не надто любив Людочку. І ця нелюбов була взаємною. Українка внутрішньо підсміювалася над англійцем-невдахою з наполеонівськими амбіціями. Він, за словами Миколи, десять років відсидів у в’язниці за махінації на тоталізаторі. Це було давно. Тепер Енді корчить із себе респектабельного бізнесмена. Люся згадала, як він водив їх до себе в офіс, де сновигали по невеличких кімнатках дві тонконогі секретарки. Тоді на пряме Жужине запитання «Чим конкретно займається Енді?» ні сам містер Боугес, ні Микола не змогли відповісти бодай щось, лише кидали один на одного здивовані погляди. Мовляв, у нашій країні не ставлять таких дурних запитань. Мовляв, мій офіс, чим хочу, тим і займаюся. Мовляв, можу навіть сам не знати, чим я займаюся, і таке інше…
– У мене бізнес, – гордовито проголошував Енді, сидячи на стільці й закинувши ноги на журнальний стіл. На підошві дорогих черевиків зяяла чимала діра. Він повторив тезу вдруге, розвівши руками і вказуючи на стіни. Тоді гукнув секретаркам зробити кави й нервово закурив.
Тепер так само, задерши взуття на стіл, вклався у вітальні Миколи. Незважаючи на дитину, яка бігала поруч, випускав важкі туманно-сірі хмарки надто густого та не менш смердючого диму й белькотів щось про те, що ідея Миколи щодо психічної хвороби його дружини не так вдала, як геніальна.
– Геніальна ідея! – казав, підбадьорюючи задоволеного Миколу. – Люсі, так буде дуже гуд для всіх, – звертався до господині.
Жужу підкидало й тіпало від страху, але разом із тим їй було начхати на все, окрім одного – дитини. Єдине, що її хвилювало, – уникнути розлуки з дочкою, яка саме зараз сиділа у неї на колінах і лагідно погладжувала мамине волосся. Микола кидав на дружину спопеляючі погляди й постійно примушував Женьку щось принести чи занести. Малеча стрімголов виконувала батькові забаганки й вмощувалася на улюблене місце, намагаючись не пропустити жодного слова з розмови дорослих. Коли вже завдань для дівчинки не лишилося, а ревнощі не попускали, Микола знайшов інший спосіб роз’єднати пару.
– Зроби нам кави! – кинув дружині, наче служниці.
Жінка стояла на кухні й насипала в турку мелене запашне кавове борошно. «Раз, два, три, чотири…» – автоматично рахувала. Спинилася, коли почула від себе «Одинадцять». Подивилася на турку. Та була вщент наповнена.
«Дурепа!» – потай вилаялася, оговтавшись.
«Дурепа», – почула тихе шипіння позаду себе. Слово, на відміну від попереднього, вимовлялося вголос та ще й англійською. Говорив Енді. Жінка з ненавистю повернулася до нахаби, хотіла було відвісити йому ляпаса за словесну образу. Розвернувшись до англійця, здивувалася з його по-батьківськи доброго виразу обличчя.
