Мій чоловік — пінгвін - Львова Ірина (электронная книга TXT) 📗
— А мене Модест…
Так ось воно яке, жіноче щастя… Тепер і померти не шкода…
— Модесте, а що у твоїй кишені? — спитала я, оскільки мої очі були якраз на рівні його нагрудної кишені.
— Обручки. Торговельної марки «Голд Лох». Думаю, тобі сподобаються. От тільки, знаєш, сонечко, в мене зараз фінансова криза, ти б не була так люб'язна…
Я опустила погляд і помітила ту саму «адідасівську» сумку. Не володіючи властивістю рентгенівського променя, могла заприсягтися, що в ній є шлюбна сукня від губернатора, вельон — подарунок губернаторської дружини, білі туфельки від сенатора Йошкар-Оли, бензопила — презент із нагоди весілля від лідера феміністичного руху та ажурні колготки від скінхедів.
— Давайте рожеву мочалку, — простогнала я, дістаючи з гаманця 12 гривен.
— Та що ви! Не треба! Не треба дванадцяти, я вам за десять віддам, — просяяв герой мого роману. — І ще сорок за букет…
ВАЛІДОЛ ДЛЯ МАНІЯКА
Тиждень тому на Наталку в темному під'їзді напав маніяк. Він підкрався до неї, наче плазун — знизу і потерся чимось теплим біля коліна. В руках збоченець тримав два ліхтарики з малесенькими зеленими жарівками (мабуть, від ялинкових гирлянд). Більше Наталя нічого не може пригадати. Хіба лише те, що ця тварюка безбожно тхнула рибою. На щастя, подруга відбулася легким переляком: пошматувати її на дрібні часточки збоченець не встиг, бо, почувши недобре, Наталка зчинила такий гвалт, що здригнулися шибки на Сихові та у Рясному-2. Маніяк і собі заверещав «Мяяяуу!» і кинувся навтьоки. Тобто, невідомо, хто кого налякав більше.
Втім, у моєї Наталі хвороблива уява, а тому її розповідь спочатку викликала у мене недовіру. Я навіть припустила, що то міг бути не маніяк, а якась тварина. Наприклад, приплюснутий товстоп'ят. Або захрюканий длубодум. Або навіть кіт. До того ж, це загадкове, таємниче «мяу»… Але Наталка тільки посміялась над моєю простотою. Ото ж бо й воно! Маніяки дуже хитрі.
Проте і моя Наталя не у тім'я бита. Щоб вона та й не впоралась з якимось там жалюгідним вампіром!
— Ти зрозумій, — гаряче запевняла вона мене, — я його у темряві не розгледіла, але той м'ясник мене добре запам'ятав, а тому будь-що захоче поквитатися! Ти ж знаєш цих маніяків! Однак він не здогадується, з ким має справу! Так я і сидітиму, склавши руки, поки він мене приріже, як вівцю. Не можна випускати з рук ініціативу, треба діяти!
— Але як? Може в міліцію звернутися?
Варіант із міліцією Наталя відхилила відразу:
— У них там усе давно куплено! Територію поділено, кожен збоченець має свій район, в якому може маніячити безкарно, аби лише вчасно сплачував дільничному «податок». Ні… Ми мусимо покладатися на власні сили.
Насамперед Наталя вирішила «підкуватися» теоретично. Вона обнишпорила каталоги всіх бібліотек, але посібників із знешкодження маніяків так і не знайшла. Довелося скупити вітрину бестселерів у стилі «море крові й волосся» і створювати збірний образ вірогідного супротивника за сторінками безсмертних шедеврів. І от якого висновку дійшла Наталя. У побуті маніяки — тихі й непомітні, люб'язні, виховані, інтелігентні люди. Переважно прекрасні сім'янини або самотні пенсіонери. По маніяка далеко ходити не треба, він завжди поруч. Сидить нишком, майстерно замаскувавшись під твого друга, співробітника, сусіда і вичікує слушної нагоди. Тобто, зазвичай нападником є той, на кого не подумаєш.
Підозри не викликали двоє: Наталчин шеф і сусід. Перший — декан факультету Юрій Петрович Бамбук — був прекрасний сім'янин (лише вдруге жонатий, що становило рекорд «маложонства» у вузі), батько п'ятьох дітей («Інакше б не називався маніяком», — констатувала Наталя). Другий — пан Козьолко, колишній піаніст, самотній, поважний, із паличкою у руці. «Паличка у нього для відводу очей, — зі знанням справи твердила подруга. — І для зняття скальпів. У ній заховано портативний томагавк. Знаю я цих піаністів».
Постановили: Наталка буде спонукати до дій шефа, а я стежитиму за сусідом.
Декан, як і очікувалось, виявився міцним горішком. Довго тримав себе в руках, не піддавався на провокацію. Сидів собі годинами, занурившись у папірці, вдавав, що спокійно спілкується по телефону, мужньо не помічав Наталчині ажурні колготи з-під двадцятисантиметрової спідниці і робив вигляд, що в носі має її чорний мереживний бюстгальтер (подруга виклала за нього 70 баксів!) під прозорим блейзером. Тоді Наталка, користуючись досвідом супер-героїв бульварної літератури, вдалася до психологічного трюку, а саме: залишившись наодинці з деканом, вона несподівано підповзла ззаду, і, раптово схопившись на рівні ноги, заверещала: «Мяяяуу!»
Результат перевершив сподівання, маніяк викрив себе з тельбухами!
— У нього аж окуляри на чоло підстрибнули! Це тому, що я нагадала йому колишню ситуацію, ввела в стан «дежа вю», — раділа Наталя. — Немає сумніву, це він, точно він! Але (ото витримка у збоченців!) грав вар'ята до останнього. Дістав тремтячими руками з кишені хустинку, витер піт із чола, і таким солоденьким голосом до мене: «Пані Наталю, може візьмете відпустку, поїдете кудись?.. Здається, ви втомилися». Ти уявляєш, яка підступна потвора!
Утім, і сусід-пенсіонер поводився не менш огидно. Щоночі вдавав, ніби міцно спить (приклавши до стіни горнятко, а до горнятка вухо, я виразно чула його хропіння). Вранці вдавав із себе бадьорого рожевощокого дідуся, котрий добре виспався, потім удавано йшов у гастроном і вдавав, що купує два пакети кефіру. При цьому не забував чемно вітатися із сусідами, вдаючи галантного пана. Мерзотна істота!
А відтак, враховуючи вкрай підозрілу поведінку обох, із списку підозрюваних не викреслили нікого. Наталка приготувалася до поєдинку.
Передусім вона поголила голову, щоб маніяк не зміг ухопити її за волосся. Для надійності перед виходом з дому мастила її салом, тоді шкіра робилася гладенькою й слизькою. Знайомий десантник (див. оповідання «Не пускайте чоловіка на кухню») позичив їй свої черевики, що витримали дві миротворчі місії, і навчив застосовувати прийом «Хук-пук». Щиро кажучи, я трохи сумніваюся, що той «Хук» Наталі вдасться, бо підняти ногу у тих черевиках вище власного коліна доволі складно. Що там приховувати, вони трохи незграбно виглядають на тендітній жінці вагою у 48 кілограмів (разом із тими ж таки черевиками). До того ж, клятий сорок шостий уперто не хотів триматися на Наталчиному тридцять п'ятому, навіть у зашнурованому варіанті. Та Наталя — розумниця, вона й цю ситуацію повернула на свою користь: замотала черевики скотчем, попередньо помістивши у халяви шматок арматури, газовий балончик (для маніяка) і протигаз (для себе). Одного разу Наталку навіть затримала міліція, злякавшись, що у Львові починається рух скінхедів. Вона просиділа в КПЗ цілу ніч, але так і не назвала корумпованим правоохоронцям прізвище й адресу, бо була переконана, що ті відразу викажуть її маніякові. Врешті, ті її відпустили, припустивши, що то скінхед донецький, тому нехай донецька міліція з ним і панькається. Що ж, коли йдеться про життя, будеш тримати язика за зубами.
Але справжній жах я відчула, коли Наталя змила макіяж. Увесь! Повністю, до міліграма!!!
— Це вже занадто, — відмовляла її я. — Може не треба вдаватися до екстремізму? Хоч брови залиш, вар'ятко!!!
— Ти не розумієш, — переконувала схожа на мару Наталя, кривлячи те місце, де у неї колись були губи. — На останньому етапі знешкодження маніяка необхідно залишатись тихою й непомітною, не провокувати. Ніяких тобі розрізів на спідниці, тим паче декольте. З маніяками погані жарти. А тварюка таки дозріла, я переконана. Щоранку перевіряю жарівку у під'їзді — світиться. А повертаюсь увечері — темно. СКОРО почнеться…
Я ледве стрималась, щоб не почервоніти. Бо — це я викручую жарівки у нашому під'їзді. Щовечора кладу до лівої кишені ліхтарик, до правої валідол і, затамувавши подих, чекаю. Чого саме? Мені кортить побачити вираз обличчя вбивці-садиста у той момент, коли в світлі ліхтарика перед ним постане із темряви образ Наталі. Лисої. У черевиках. Без макіяжу. Передбачаю, чим ця пригода закінчиться для бідолашного. Поки приїде «швидка», мій валідол якраз стане у пригоді. Якщо він, певна річ, дочекається «швидкої». Бо якщо з маніяками жарти погані, то з моєю Наталкою не варто жартувати взагалі.
