Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Современная проза » Мій чоловік — пінгвін - Львова Ірина (электронная книга TXT) 📗

Мій чоловік — пінгвін - Львова Ірина (электронная книга TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Мій чоловік — пінгвін - Львова Ірина (электронная книга TXT) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Розповідай, — я налила Наталці кави.

— Я помстилася їй. Помстилася цій нахабній шмаркачці Кривошиї.

— І в який спосіб? — поцікавилась я.

— У природній. Зарізала. Я така погана!!!

Наталка заридала вголос. Я багато бачила у своєму житті, але щоб так безбожно тік «Оріфлейм»!!! Мабуть, підробка, не інакше.

Хто така шмаркачка Кривошия, я не мала зеленого уявлення, могла лише констатувати, що дівчині не пощастило з прізвищем. Утім, здається, не лише з цим. Бідолашна так ніколи його й не змінить… Що ж мені робити з Наталкою? Відколи її знаю — самі проблеми. То вона декларацію в податкову подасть, вказавши, як на сповіді, всі прибутки. То в негра закохається. Тепер ще й убивство. Туш по її щоках текла не тоненькими цівочками, а суцільною багнюкою. Я раптом усе зрозуміла і мене прорвало:

— Навіщо ти ЦЕ зробила?!

— В усьому винен Ковбасюк, усе через нього, — буркотіла подруга.

— До дідька Ковбасюка! Я про інше. Навіщо ти, дурепо, купуєш туш у Мироськи?! Ліньки два кроки до магазину перейтися? Економиш три гривні, а виглядаєш, як Чингачгук після бою. Попереджала ж тебе, що Миросьчин швагро привозить мальовидла з польсько-турецького кордону — гуртова ціна десять центів за вагон. Збагнеш ти це врешті-решт?

Наталка стихла і сиділа, втиснувшись у крісло — маленька, жалюгідна мордерця. Мені стало її дуже шкода, і я почала ретельно обмізковувати план порятунку подруги. Дам їй трохи грошей, нехай тікає в Голландію. Або краще у Швецію — там багато таких пришелепкуватих, як вона. До того ж, купить собі пристойну косметику. Але проблеми… Не здивуюсь, якщо цей «подарунок» навіть закордонного паспорта не має. А поки все владнаю, заховаю Наталю на дачі.

— Хто такий кривавий Ковбасюк? — поцікавилась я.

І Наталка, розтираючи багнюку на обличчі, розповіла.

Восени на кафедру зарубіжної літератури, де вона викладає, прийшов новенький асистент. («Такий милий, трохи дивакуватий, але дуже прикольний і трохи схожий на Емінема»). До того ж, як і Наталя, палкий прихильник екзистенціалізму. Подруга ділилася з юним Сартром думками про роль суб'єктивних асоціацій у відображенні реальної субстанції, а той, у свою чергу, розважав її дотепними анекдотами. Одного разу прикольний Емінем поміж іншим розповів Наталі про власну пригоду. Не так давно він щось там святкував у товаристві малознайомих людей і досвяткувався до такого стану, що запропонував руку і серце дівчині, яку бачив уперше в житті («Ну, як завжди буває в чоловіків»). Наступного дня герой-коханець Ковбасюк, звичайно, не те що імені, а й обличчя «нареченої» не пам'ятав. Проте, вона віднайшлася в особі студентки-першокурсниці Кривошиї і пішла в атаку на бідолашного аспіранта. («Він у шоці!»).

— А вчора сталося таке… — рюмсала Наталя. — Прийшло до мене на перездачу дівчисько. І таке, знаєш, нахабне, брутальне… Сидить перед викладачем: нога за ногу, в роті жуйка, в пупці кульчик. Але справа навіть не в пупці… Роздратувала вона мене чомусь. А як прочитала прізвище у заліковці — Кривошия, то в такі нерви впала! Одним словом, зарізала її. По-звірячому: бездушно, із насолодою. Навіть рука не затремтіла.

— Куди ти сховала труп?

— Який труп? — витріщилась Наталка.

Її і без того круглі очі з розмазаною довкола тушшю мало не вилізли з орбіт. Мені вона нагадувала панду. — Ти що, з глузду з'їхала? Я ж інтелігентна жінка, кандидат філологічних наук, а не бандитка на кшталт тебе! Просто спитала у цієї сцикухи, як автор, Альбер Камю, трактував образ Стороннього в однойменному романі. І вліпила двійку. Аби знала. А тепер… Тепер…

Вона знову зарюмсала.

Мені відлягло від серця. Ото навіжена! Як я відразу не здогадалася! Проте наступні Наталчині слова примусили мене змінити мажорний настрій.

— Ти ж знаєш, я не заздрісна, — продовжила вона. — Я ніколи не заздрила Гальці через те, що у неї золотиста засмага, а моя шкіра вкривається пухирцями і лізе, мов поліетилен. Мені однаково, що Леська дере по десять баксів за приватний урок, а я тарую за вісім. Я навіть змогла пережити Миросьчині оксамитові фіранки з метеликами, ті, що швагро їй привіз позаторік з Угорщини, але тепер я заздрю! Спочатку думала, це банальні ревнощі. Де там! Адже Ковбасюк молодший за мене на сім із половиною років, не хочу такого роману! Це забагато. П'ять — шість — куди не йшло. Ти поглянь, як Пугачова зі своїм щастячком мордується, просто жах! Ні, дякую. До того ж, Емінем мене ніколи й не приколював. Ти ж знаєш, що я обожнюю Енріке Іглесіаса. Без сумніву, тут інша причина — старість. У мене стрункіша фігура, я розумніша, і кульчик у моєму пупці гарніший за її — Кривошиїни (Я вже мовчу про сам пупець! Ха!), але вона його може демонструвати в інституті, а я свій — лише на пляжі. Одним словом, я позаздрила молодості, а це може означати лише одне — старію.

Наталчині слова зачепили мене за живе. Бо вчора…

— Учора я відкрила філіал фірми в селі Косопетрівка неподалік Жмеринки. Директором призначила свого колишнього заступника.

— Отакої! За що ж Богданові таке почесне вигнання?

— Цей ловелас… — я ледве втрималась, щоб не заплакати від образи. — Я сама залишила його, ти ж знаєш. Коли помітила, що з-під штанів стирчать смугасті кальсони, такі самі, як у мого дідуся… Він довго страждав, намагався повернути мою прихильність, але я була незворушна, бо жінка може пробачити мужчині все, тільки не смугасті кальсони! І тоді цей сорокап'ятирічний Дон Жуан захопився Катрусею. А вона, між іншим, на десять років молодша за мене… І до того ж — ти бачила — із неї ікони можна писати.

Я таки не втрималася й заплакала.

— Із кого ікони писати? З отієї кривоногої?! — обурилась Наталка.

— Ой, Наталочко, перестань мене втішати, нормальні в неї ноги.

— А от і ні! Криві, ще й у формі пляшок! — розійшлась Наталя. — Богдан просто бовдур. А ти — свята, черниці тобою пишалися б! Могла ж просто застрелити обох.

— У мене була така думка. Та потім я вигадала жорстокіше покарання: нехай Бодько попрацює директором рекламної агенції у Косопетрівці. Три дні вишукувала на секретній військовій карті цю діру.

— Та-ак… Нічого собі підвищення.

Стало якось зовсім сумно. Ми з Наталкою стояли перед великим люстром і критично оглядали кожна себе й одна одну. Відображення трохи заспокоювало: у свої тридцять ми мало скидалися на дві перестарілі шафи.

Прихопивши пляшку «Мартіні», вирушили з подругою на пляж, щоб у спокійній атмосфері визначити стратегію боротьби з підступним плином часу.

Того дня було обговорено безліч важливих питань. Обмінялися рецептами живильних масок. Теревенили про французьку дієту. Перемили кісточки Софі Лорен, Людмилі Гурченко та Едіті П'єсі. Наталка вирішила вийти заміж за археолога або антиквара — справжніх шанувальників давнини. Вона була непохитно переконана, що такий чоловік із року в рік кохатиме її дедалі більше.

А я пригадала Марію Петрівну, свою колишню шефиню, яка на кожній нараді виносила на порядок денний міні-спідниці підлеглих працівниць. Тепер я розумію, що пишнотіла тридцятишестирічна «баба Маруся» (так ми звали її поміж собою) просто заздрила нам, вчорашнім школяркам. Невже я знаходжуся на першій фазі перетворення жінки в «бабмарусю»? Нізащо!

Серпневе сонечко та солодке вино зробили свою справу. На душі стало легко, в голові — ясно. Телефонні дзвінки, стоси паперів залишились десь на іншій планеті — в моєму офісі. А тут була вода й сонце. Праворуч компанія молодиків (не інакше — студенти) завзято «різалась» у «підкидного», час від часу кидаючи погляди на нас з Наталкою. Я відвернулась. Подругу постійно «заносить» на молодших чоловіків, я ж цих телят не зношу! Ну, про що з ними можна розмовляти? Мене більше приваблюють солідні, як, наприклад, отой брюнет років сорока у червоних плавках. Я помітила, що також привертаю його увагу. На жаль, це також помітила і дружина брюнета, бо, повернувшись у наш із Наталкою бік, вона довірливо прошепотіла:

— Дівчатка, не гайте часу. Він у мене не по цих справах. Випити любить, попоїсти також, але гульвіса з нього ніякий. Краще до своїх хлопців ідіть, їм без вас нудно.

Перейти на страницу:

Львова Ірина читать все книги автора по порядку

Львова Ірина - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Мій чоловік — пінгвін отзывы

Отзывы читателей о книге Мій чоловік — пінгвін, автор: Львова Ірина. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*