Мій чоловік — пінгвін - Львова Ірина (электронная книга TXT) 📗

Ми чемно подякували люб'язній жінці, і, повірте, мені хотілося розцілувати її за такі слова.

«Дівчатка»! Років на десять старша пані назвала нас дівчатками! Життя продовжується!

…Коли ми поверталися додому, я, пригадавши розмову, запитала Наталку:

— До речі, а що сказав Камю про образ Стороннього у своєму романі? Як він його трактував?

— А ніяк не трактував. Сказав критикам, щоб до нього не чіплялися з дурними питаннями, бо він ні бельмеса у цьому не тямить.

ЛОХОТРОН ІЗ ДОСТАВКОЮ

— Ти надто легковажна, — постійно докоряє мені мама. — Хіба можна у наш час відчиняти двері незнайомцям?

Не можна. Але хлопець у білосніжній сорочці та краватці ціною три мінімальні зарплати на грабіжника не скидався.

— Я нічого у вас не куплю, немає грошей, — про всяк випадок попередила я.

— Люба пані, невже я справляю враження людини, котра щось продає?

— Узагалі-то так… — зізналась я і почервоніла.

— Чому ви так вирішили? — поцікавився він, протискуючись у передпокій.

— Ваша краватка… — пробелькотіла я. — Їх носять представники українсько-канадських фірм, що «штовхають» усілякий мотлох, та Свідки Єгови.

Хлопець спочатку обдарував мене і моє скромне помешкання голлівудською усмішкою, а потім хвилину мовчки дивився з висоти 190 см. У цьому погляді були ніжність, співчуття і великодушна поблажливість до таких зневірених у житті нещасних створінь, як я. Під дією його казково-блакитних очей (як у Тома Круза, знаєте?) я відчула себе водночас дурненьким дівчиськом і страшенною нахабою, яка так брутально образила чоловічу гідність. А ще зрозуміла, що починаю закохуватись. Що вдієш, мама каже, що високі мужчини — моя друга слабкість (після легковажності), а тому я про всяк випадок надала звичного положення закиненій назад голові і почала уважно розглядати бордову краватку.

«Він маніяк! — раптом промайнула здогадка. — Зараз дістане великого ножа і заріже. Після цього згвалтує мою кицьку, по-звірячому закатує папужку і зжере живцем акваріумних рибок. А потім винесе з квартири килим і комп'ютер. Але ні, килими вже не в моді…»

— Я приніс вам подарунок, — перервав мої роздуми незнайомець, урочисто дістаючи з величезної «адідасівської» сумки рожеву мочалку.

«Божевільний, — зраділа я. — Дякувати Богу!»

— А це — подарунок від президента нашої фірми з нагоди її 10-річчя! — він урочисто простягнув мені часникодавку.

«Так. І президент у них божевільний, — подумала я. — Нормально.»

На цьому атракціон нечуваних щедрот не закінчився. Білозубий Том Круз (ні, радше Бред Пітт) з майстерністю фокусника дістав складену учетверо фізичну карту штату Кентуккі і впівголоса промовив, що це — не що інше, як подарунок від мера міста.

«Як?! Невже і наш мер… Не може бути! Ото біда…» — злякалась я, а вголос поцікавилась:

— Послухайте, а Президент України нічого не прислав? Ой, вибачте… Що я мелю? Зовсім не мала на увазі, що й…

Хлопець, здається, не почув моїх слів, бо натхненно копирсався у цей час у своїй торбі. Його пошуки увінчались успіхом. Він задоволено витяг… довжелезного ножа і поклав його на розпластаній долоні так, щоб я змогла наостанку удосталь намилуватися знаряддям власного вбивства. «Таки маніяк, — констатувала я. — Дурна смерть! Кицька — стерво, останні колготки пошматувала, але папужку і рибок щиро шкода. Безпорадні створіння… І все через оту кляту легковажність! І пристрасть до високих чоловіків. Треба було слухатися маму.»

— Подобається? — він захоплено кивнув на блискуче лезо.

— Так, — збрехала я.

— Як ви гадаєте, скільки така цяцька коштує?

— Не знаю. Десять? — припустила я.

— Десять ЧОГО?

— А вам потрібне ЩО? — поцікавилась я.

Він із презирством глянув на мене.

— Якщо ви хоч трохи розумієтесь на домашньому господарстві, то повинні знати, що цей незрівнянний ніж визнаної фінської фірми «Обдирайлен» коштує в магазинах близько 120 у.о.

— «У»… пробачте, чого? — пропищала я.

— «О»!

— А… Ото!

— Та у НАШОМУ магазині він продається сьогодні — зважте, лише сьогодні — тільки за 80 гривень. Тримайте! — із цими словами він рішуче віддав ножа до моїх рук.

«Мазохіст, — думала я, втрачаючи свідомість. — Божевільний мазохіст».

— Не витирайте спиною вапно зі стіни, — повернув він мене у реальність. — Що на носі?

— Невже бородавка? — жахнулась я і отямилась.

— Свято на носі! Такий ніж перед святами — предмет першої необхідності! У вас хто на кухні хазяйнує? — підозріло поцікавився він.

— Е… Хатня робітниця, — продовжувала брехати я, — вона зараз якраз із супермаркету повернеться.

— Отакої! А казали, що грошей не маєте.

— Чому не маю? У мене повно грошей. їх уже й складати нікуди, — мене почало заносити.

Я страшенна брехунка. Це моя третя вада. Щоправда, мама про це не здогадується.

— Прекрасно! Платіть 80 гривень — і ножик ваш.

— Ви просите у мене грошей? — нарешті здогадалась я.

— Чому прошу? Я хочу, щоб мені заплатили за товар!

— Ага! Отже, я не помилилась на початку. Усе-таки продаєте… А що, і ліцензія у вас є, і податки сплачуєте? — моя сміливість дедалі зростала.

— Навіщо? Адже я — рекламний агент, — не розгубився він.

— Мені нічого не потрібно. Дякую.

— Ви добре подумали?

— Авжеж.

Погляд блакитних очей зненацька став крижаним. Голлівудська усмішка перетворилась на презирливу гримасу. Навіть краватка якось потьмяніла і перестала видаватись фірмовою. Одне за одним, в «адідасівській» сумці зникали ніж, часникодавка, мочалка й карта Кентуккі.

— Стривайте! — запротестувала я. — Подарунки поверніть!

— На подарунки заслуговують лише покупці, — відрізав він.

— Так нечесно! Я розумію, що з президентом і мером домовитися важко (тому карту і часникодавку забирайте), але залиште хоча б мочалку — це ж від вас особисто! — наполягала я.

— До побачення, — сказав він, прямуючи до дверей. Вже з порога озирнувся й додав:

— Ну гаразд, давайте сорок гривен. Або дванадцять за мочалку.

— До побачення, — сказала я.

На його обличчі з явилося гамлетівське страждання і він із болем промовив:

— Щойно ви втратили свій шанс!

— Ви також! — відповіла я голосом Офелії і грюкнула дверима перед нахабною пикою.

— Можемо домовитись за двадцять п'ять! Ви переконані, що вам не потрібен ніж? — пролунало з-за дверей.

— Ще б пак!

— Чого ж ви хочете?

— Заміж! — крикнула я і пішла на кухню варити каву. Насолоджуючись духмяним напоєм та самотністю, вкотре вдалася до філософських роздумів. Чому мені фатально не щастить у коханні? Тільки-но з'являється на обрії двометровий красень, як жорстока доля встромляє палиці у колеса. Узяти хоча б того Володю, котрий обіцяв допомогти терміново виготовити закордонний паспорт. Паспорт був гарний, майже справжній. Мені так і сказали спочатку на митниці, потім — в іншій установі… Або ж Сашка, через чию агенцію я вигідно придбала віллу на Канарах. Щоправда, для цього довелося продати бабусин старенький будиночок у Козельниках, після чого надія на розкішне життя розтанула разом із Сашком та агенцією. Про Андрія з «Гербалайфу» і згадувати не хочу. А Сергія, який обміняв мої гривні на долари за вигідним курсом, досі не можу забути. Правду каже мама, що…

Мої роздуми перервав дзвінок у двері. Це знову був він. Уже без краватки. Зате з величезним букетом троянд.

— Що цього разу? — поцікавилась я.

— Прийшов просити вашої руки! — розплився він у посмішці. — Ви ж хотіли заміж? Тож будьте моєю дружиною!

Він простяг мені троянди і пройшов до кімнати ходою тріумфатора.

— Е… Дякую… Тобто… я не знаю… Мені треба подумати, — розгубилась я.

— Нема про що думати. Тебе навколо пальця не обведеш. Я про таку дівчину все життя мріяв, — він схопив мене в обійми. — Тебе як звати?

— Пенелопа… Ні! Окса… Іра! — нарешті пригадала я.