Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
— І що Ернст? — запитав я.
— Тримається, — відповів Травмований. — Забарикадувався на подвір'ї, дістав трофейні гранати, сидить, чекає.
Ми пробуємо щось зробити, були в прокуратурі, намагались вийти на кукурудзяників, але вони морозяться — формально зачіпок немає, аеродром справді висить на держбалансі.
— Шура, — запитав я, — я ось одного зрозуміти не можу: для чого їм аеродром? Для чого їм наша заправка?
Вони що — просто хочуть все під себе підім'яти, да?
— Ну, в них своя програма розвитку регіону, — зам'явся Травмований, — замість аеродрому асфальтовий завод збудують.
— Ну, а в іншому місці вони не можуть асфальтовий завод збудувати? Там що — місце свячене, чи що?
— Гєр, — по-братньому пояснив мені Травмований, — вони його можуть побудувати, де їм захочеться. По ходу, їм захотілося побудувати його на аеродромі, розумієш?
— Розумію. І що тепер будемо робити?
— Знаєш що, — сказав він подумавши, — не треба тобі цим займатись. Розумієш? У тебе свої проблеми. Для чого тобі ще цей аеродром?
— Як для чого? А тобі він для чого?
— Ну, я тут живу, — відповів на це Травмований.
— Шур, я теж тут живу, — нагадав я йому. — Якого хуя, Шур? Ти що — не довіряєш мені?
— Та довіряю я тобі, — неохоче пояснив Травмований. — Просто знаєш, у мене погані передчуття.
— І що за передчуття?
— Здається мені, що нічого з цього не вийде.
— Ну, не вийде, так не вийде. Спробувати ж треба, правильно?
— Треба, — погодився Шура.
— Не прогинатися ж, правильно?
— Ну, правильно, — знову погодився він. — Ладно, — сказав, — не заводься. Просто я ось думаю: чому тоді, влітку, вони з'їхали?
— І чому?
— Не знаю, — відповів на це Травмований. — Не знаю.
— Ну з'їхали, й фіг із ними.
— Та все правильно, — погодився він. — Просто не факт, що і тепер з'їдуть.
— Шура, — сказав я йому. — Навіть якщо не з'їдуть — це наші спільні проблеми. Домовились?
— Домовились, — сказав Травмований повагавшись і рушив на вихід.
На порозі мене зупинила Тамара.
— Почекай, — затримала на мить, і цієї миті вистачило, аби Травмований усе зрозумів і покотився сходами вниз, лишаючи нас самих. — Ти вибач, я, мабуть, зайвого наговорила вчора.
— Все нормально, Тамаро, — спробував я її заспокоїти. — Я тобі ввечері зателефоную.
— Зателефонуй, — погодилась вона, — якщо не забудеш.
— Не забуду, — запевнив я її.
— Добре, — сказала вона, — зрештою, це не так важливо. Тут тобі пресвітер книжку передав, просив тебе уважно прочитати.
— Щось церковне?
— Не знаю, — втомлено відповіла Тамара, всунула мені до рук книжку й випхала за двері.
Залізна брама з чорними зорями виглядала сиротливо, пустка й занепад панували навколо, хоча під самою брамою чітко проступали свіжі сліди автівок. Павутина висла в повітрі, скріплюючи його. Було тихо й порожньо, повітря прогрівалось повільно, мов помешкання, в якому не живуть. Справа йшла до осені. За самою брамою відчувалась чиясь присутність, мов хто стояв там і сторожко визирав крізь амбразури. Травмований посигналив, проте марно — жодного руху за чорними ворітьми, жодного голосу з-поза фортечних ровів. Шура дістав мобільний.
— Алло, — почулось у слухавці глухо й недовірливо.
— Відчиняй давай, — відповів Травмований замість привітання.
Був він якийсь тихий, загалом не лише сьогодні, а останніми тижнями. Куди й поділась його постійна запеклість.
Можливо, старішає бомбардир, подумав я. Ось і тут — замість наїхати на переляканого Ернста, сидів і терпеливо чекав, доки той відчинить браму, доки впізнає нас, доки пустить.
Ернст, схоже, теж затих, замаскувався і загалом — перейшов на зимову форму одягу. Мав на собі якусь коротку обрізану шинель, а під нею — червону розтягнуту футболку.
Взутий був у високі військові черевики. В руках тримав саперну лопатку, кишені важко відтягувались чимось вибухонебезпечним, можливо, справді гранатами. Побачивши мене, втішився, сказав: дуже добре, що я тут, що має мені багато чого розповісти, що провів надзвичайно цікаву експедицію, мені, запевнив, як історику, буде цікаво, і ще багато чого збирався вивалити на мене, але тут Шура його обірвав, заявивши, що чути нічого не хоче про жодні фашистські танки і про фашизм загалом, й попросивши нас заткнутись. Ми зупинились посеред подвір'я, на потрісканому асфальті, крізь який ціле літо шалено рвалась трава, аби тепер завмерти в очікуванні холодів.
Травмований сидів на капоті свого легковика, ми стояли коло нього, збоку все це, мабуть, виглядало як приємна несподівана зустріч, усе як у старі добрі часи.
Вони мали ось-ось з'явитись. Шура уважно прислухався до траси, попросив Ернста заховати лопатку, не ганьбитись перед людьми, і загалом сказав нам мовчати й не заважати йому — мовляв, говорити буде він, наша справа, в разі чого, закидати їх гранатами. Я не відразу зрозумів, що це жарт.
Приїхали вони за півгодини, я відразу помітив, як напружився Ернст, як сторожко примовк Шура, зрозуміло було, що ніхто не знав, чого від них чекати і за чим вони сюди припхались. Спочатку під'їхав знайомий мені джип, я пригледівся, сподіваючись побачити за кермом Колю, але там сидів якийсь мужик років п'ятдесяти, коротко стрижений, ясна річ, що коротко стрижений, у теплій шкірянці і з важким поглядом. Задні дверцята джипа прочинились, звідти випав Ніколаіч. Був так само в шкірянці та чорній кепці, котра дбайливо покривала його бліду осінню голомозість. Побачивши мене, на мить завмер, мовби звіряючи внутрішню інформацію. Потому швидко опустив очі й метушливо кинувся до бехи, що м'яко сунула позаду.
Похапливо відчинив дверцята, випускаючи назовні високого сивого чоловіка в довгому темному плащі, з кейсом у руках. Застебнувши плащ на всі ґудзики, доки Ніколаіч тримав кейса, притуливши його до живота, так що здалеку видавалось, ніби тримає його зубами, як навчена вівчарка, сивий забрав кейса назад і твердо рушив у наш бік. Охорони з ними не було. Підійшовши, стримано привітались, рук не простягали. Ніколаіч, той і взагалі відводив погляд, злодійкувато зиркаючи в мій бік, бігав довкола сивого, кидав короткі репліки в бік Ернста й Травмованого, загалом виглядав збентежено й невпевнено. Я розумів, що моя поява була для нього несподіванкою, що це його й збило з хвилі, адже саме переді мною він тут вимахувався кілька місяців тому, саме мою душу намагався купити під солідні відсотки, у моїх очах намагався вивищитись і утвердитись, і тут раптом така фігня, і доводиться вилизувати цього сивого, який, на відміну від Ніколаіча, справді виглядав упевнено й розважливо і нікому нічого доводити не збирався, прийшовши за тим, що і так йому належало. Підійшов, твердо ступаючи розбитим асфальтом, недбало поставив кейса на капот поруч із Травмованим, проте, наткнувшись на холодний, сповнений ненависті погляд Шури, кейс мовчки прибрав, сунувши його назад Ніколаічу. Той так і завмер за спиною сивого, час від часу визираючи й наполохано слідкуючи за ходом ділових перемовин.
Сивий заговорив перший. Швидко визначившись, що говорити потрібно таки не з клоуном у підрізаній шинелі, а з поважним і похмурим Травмованим, сивий відразу відтер нас із Ернстом і сухо взявся за справу, показуючи всім своїм виглядом, що все насправді вже вирішено, і він із нами тут торгується скоріше для годиться, бо в принципі говорити з нами йому западло, і ми би мали самі це розуміти.
— Значить, що у нас, — говорив він так, наче щойно повернувся до давньої розмови. — Ось постанова, ось рішення прокуратури. Ось витяг від комунальників, — усе це перебирав до рук Травмований, але навіть не зазирав у документи, знаючи наперед, що там написано. — Машина підійде завтра, ми допоможемо вам зібратись, скажіть, коли вам зручно.
— Да незручно нам, — відповів йому на це Травмований. — Незручно. Не буде ніякої машини.
— Ну як не буде? — на мить розгубившись, сивий заговорив з прихованою зловтіхою. — Буде. Я вже домовився.
