Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
— З ким? — холодно перепитав Шура.
— З водієм, — так само холодно відповів сивий.
— А з нами? — поцікавився Шура.
— Що з вами? — зробив вигляд, ніби не розуміє його, сивий.
— З нами ви домовились? — Шура не приховував скепсису.
— А хіба ні? — сивий теж заговорив скептично.
— Ні, — запевнив його Травмований. — З нами ніхто ні про що не домовлявся. Так що машина може не приїжджати.
— А як же витяг від комунальників?
— А ми клали на комунальників, — пояснив Шура.
— І на їхні витяги теж, — розставив він акценти.
— Справді? — дещо поплив сивий.
— Справді, — знову запевнив його Шура.
— Саша, — випхався з кейсом у зубах Ніколаіч, — ну хулі ти демагогію розводиш?
— Рот закрий, — коротко наказав йому сивий і знову обернувся до Травмованого. — Послухайте, ви ж серйозна людина, повинні розуміти — якщо ви не пустите завтра нашу машину, ми підженемо бульдозери, і тоді вам доведеться пакуватися самим. Ви це розумієте? У нас папери на руках.
— Послухайте, — Шура заговорив тихо й довірливо. — Ви ж теж серйозна людина. Ви самі все знаєте про ці документи. Це рейдерство.
— Яке рейдерство, Саша! — зойкнув з-за спини сивого Ніколаіч, ледь не випустивши із зубів кейса. — Яке, на хуй, рейдерство!
Сивий пропустив повз вуха схлипи Ніколаіча, витримав паузу і з металевими нотками в голосі перепитав:
— Значить, ви відмовляєтесь звільнити територію?
— Без понтів, — підтвердив Шура й зручніше вмостився на капоті.
— Ну, добре, — якось недобре промовив сивий і повернувся до Ніколаіча. — Ніколаіч, зв'яжись із Марленом Владленовичем. Потрібно це вирішити.
Але тут Ніколаіч раптом увесь обм'як, випустив кейса, поставив його перед собою на асфальт і потупив очі.
— Ей, — повторив сивий. — Ти мене чуєш?
— Чую, — ледь видушив із себе на смерть переляканий, проте зв'язаний якоюсь страшною піонерською клятвою Ніколаіч.
— Ну так телефонуй, — з притиском наказав йому сивий.
— Не буду, — тихо відповів Ніколаіч, заливаючись потом.
— Не зрозумів, — укінець напружився сивий, додаючи голосові вогню й металу.
— Не можна, — прошепотів Ніколаіч. — У нас односторонній зв'язок.
— Що? — вибухнув нарешті сивий.
— У нас зв'язок, говорю, односторонній, — поступово Ніколаіч опановував власний голос, говорячи більш твердо й упевнено, знаючи, вочевидь, що доки діє за інструкціями — проблем не буде, — я не можу йому просто так подзвонити.
За всім цим учувався такий підтекст: сам облажався, сам давай і розрулюй, і нєхуй мене зайвий раз примушувати переживати моральний стрес, яким для Ніколаіча, поза сумнівом, була кожна розмова з цим їхнім Марленом Владленовичем.
— Ну і що робити? — сивий, схоже, не звик відступати, тому тиснув, на що міг.
— Він сьогодні дзвонитиме, — зібравшись із думками, мовив Ніколаіч. — О дванадцятій.
Сивий різко смикнув рукою з годинником.
— Це ж за сорок п'ять хвилин? — сказав розгублено. — Зачекаємо? — звернувся до Травмованого, котрий раптом виявився господарем ситуації, від якого тут усе, за великим рахунком, і залежало.
— Зачекаємо, — погодився Шура, — зачекаємо. Пішли, — звернувся до мене, — покуримо.
І, зістрибнувши на асфальт, ліниво оминув сивого й пішов за будівлі, в бік злітної смуги. Я пішов слідом.
Ернст, опинившись поміж сивим та Ніколаічем, нервово затупцяв і, знехтувавши всіма принципами гостинності, побіг за нами.
Трава вздовж смуги була скошена й гостро пахла застиглим соком. Будівлі — темні й порожні, як кухонне начиння, — примарно стояли посеред осінньої рослинності, посеред кукурудзи, що підступала звідусіль, погрожуючи затопити собою всі шпарки, пробити асфальт своїми сухими стеблами та гострим корінням, заповзти у вікна та каналізаційні люки, витягнутись на стіни й бляшані дахи, поховавши назавжди сліди перебування тут кількох поколінь авіаторів. Вітер приносив від гаражів запах нагрітого сонцем мастила, що в'їлося в землю, роблячи її нечутливою.
— Хто він? — запитав я Травмованого, вказуючи поглядом за будівлі, туди, де лишився сивий зі своїм кейсом.
— Адвокат їхній, — відповів Шура. — З центру.
— А Владлен Марленович чи Марлен Владленович — це хто?
— Бос. Пастушок Марлен Владленович.
— Ти його знаєш?
— Ні. Він тут майже не з'являється. Так що його ніхто не знає. Але всі бояться.
— Скільки йому років? — запитав я.
— Та звідки я знаю? — здивувався Травмований. — Говорять, зовсім молодий.
— Мутний він якийсь, цей адвокат, — сказав я, ще раз озирнувшись на будівлі.
— Та адвокат нормальний, — не погодився Шура. — Мені цей підарок не подобається, лисий. Точно якусь підляну підкине.
І запхавши руки до кишень куртки, побрів уздовж злітної смуги, буцаючи важкими черевиками порожні бляшанки з-під пива, що траплялись йому під ноги.
— Послухай, — запитав я в Ернста, що кутався в стару шинель. — Ти знав Артура, Тамариного чоловіка?
— Артура? — замислився той. — Артура знав. Ми навіть бізнес із ним робили. Прогоріли, правда.
— Як вони з Тамарою жили?
— Добре жили, — відповів Ернст. — Правда, недовго.
Він до Таміли від неї пішов, до сестри її.
— Серйозно?
— Ну, — запевнив мене Ернст. — Там така історія була!
Буря і натиск! Вони ледве не вбили одна одну. Таміла навіть вени різала. Бачив, скільки в неї на руках різних штук? Це щоби шрами видно не було. Вони років два не розмовляли, потім помирились.
— Він загинув?
— Артур? Ні, виїхав. До Голландії. Торгував машинами, відкрив ресторан. Він їм пише іноді. Причому — обом відразу.
— А ти звідки знаєш?
— Що знаю? — не зрозумів Ернст.
— Ну, про шрами, про те, що він пише.
— Так я жив із Тамілою, — пояснив Ернст, — півроку.
Потім вона захотіла дітей. А я був не готовий: авіація, сам розумієш.
— А так по них і не скажеш, — здивувався я, — по сестрах. Тихі такі.
— Да, Германе, — погодився він. — Життя — річ узагалі малозрозуміла. Ніколи не знаєш, що ховається під поверхнею. Так ніби все знаєш, все бачив, а як воно було насправді — навіть уявити не можеш.
Я озирнувся довкола. Справді — як воно було насправді?
Чіпка й жорстка пшениця, яка роками росла тут, не давала їм іти, перепиняла шлях, так що потрібно було за кожним кроком розривати сухі, переплетені між собою стебла. Вони наближалися в сонячному світлі, йшли крикливою веселою юрбою, і тіні їхні плутались у них під ногами, наче мисливські пси. Із золотих сонячних хвиль, із гіркого жовтневого повітря виходили один за одним молоді усміхнені пілоти в шкіряних шоломах і куртках, з коричневими планшетками, з важкими годинниками на руках. Йшли, перегукуючись, жартували з приводу якогось давнього випадку, що стався саме тут, на цьому аеродромі, якихось двадцять років тому, так що все вже забулось і стерлось із пам'яті, і потрібно було, аби вони знову тут з'явились, згадали і переповіли. Колосся забивалось їм до чобіт та кишень, павутина запліталась їм поміж пальців та лягала на волосся, вони здіймали її легкими рухами, вперто вибираючись із цієї безкінечної пшениці. Механіки в чорних комбінезонах, що йшли позаду, несли в руках брезентові мішки з листами та бандеролями, кореспонденцію, яку вони зберігали весь цей час.
Мішки відсвічували на сонці зеленим вогнем. Механіки, сміючись, задирали голови, розглядаючи лунку порцеляну жовтневого неба, і очі їхні легко примружувались під сонцезахисними окулярами. Але і це були ще не всі, оскільки позаду, геть відстаючи і не встигаючи за пілотами, якась дивна авіаційна команда викочувала з сонячного марева розгойдане тіло літака, помаранчеву від сонця та пилу тушу АН-2, що спалахувала в повітрі залізом і фарбою. Котили його, заливаючись потом і задихаючись від пилу, але нізащо не бажаючи залишити машину посеред поля.
Пілоти крокували злітною смугою в бік ангарів, порожніх і лунких, в яких темно стояло повітря, ніби річкова вода в шлюзах. І коли вже голоси їхні зникли за будівлями, коли механіки, скинувши мішки з поштою посеред асфальту, розбрелись гаражами, наповнивши їх сміхом і криками, ті, останні, теж, зрештою, досягли смуги, викотили кукурудзяник із густої пшениці, залишивши його якраз напроти адміністративних будівель. Пропалена сонцем та висушена посухою машина, всуціль обплетена травою і павутиною, застигла посеред злітної смуги, мовби вагаючись — куди їй летіти, в якому напрямку, за яким маршрутом. Аж раптом звідкись ізсередини глухого літакового нутра почулось наполегливе шарудіння, ніби хтось усередині натикався на обшивку, шукаючи виходу. Двері літака з тріском розчахнулись настіж, і звідти, з чорної задушливої глибини, в яскраве сонячне проміння почали вистрибувати руді лисиці й чорні коти, полетіли голуби й чаплі, застрибали річкові жаби й посипались, як груші, кажани. І вся ця летюча приблудна фауна, що ховалась на борту, потерпаючи від спеки та задухи, кинулась урозтіч, подалі від пекельної машини, подалі від усіх повітряних ям, що викопані були для їхніх тваринячих душ у прикордонному небі.
