Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗

Він з'явився ближче до кінця, посеред останніх знімків, вона була дорослою розлученою жінкою, значно привабливішою й розумнішою, аніж до заміжжя, як це зазвичай і трапляється, у неї був уже трішки втомлений погляд, трішки припухле від безсоння обличчя, дещо уповільнені рухи, легкий печальний настрій, вона ніби очікувала на його появу, ось він і з'явився. Його стало раптом надто багато в її житті. Він був із нею всюди, він заступав її собою перед камерами, мовби витісняючи її з кадру, чого раніше в неї ні з ким не було і що її, судячи з виразу обличчя, цілком влаштовувало. Складалось враження, ніби вона потребувала його участі, його захисту й присутності, ніби вона охоче поступалась йому місцем у своєму житті, сприймаючи це як належне й необхідне. Вони були весь час разом — в одному місці, в один час, в одному кадрі.

Іноді десь збоку з'являлось засмучене чимось обличчя Таміли, вона якимось чином потрапляла з ними до однієї фотокартки, сама того не бажаючи, і кожного разу виглядала при цьому печальною і засліпленою. Далі щось, очевидно, сталось, він раптом щез, незрозуміло було, чому його немає на наступних зображеннях. А потім усе загалом змазалось і перемішалось — якісь давні подруги, чиїсь старі обличчя, якісь будинки, чиїсь похорони, чужі міста, зимові краєвиди, поміж цього всього майже не було знімків Тамари, наче вона не хотіла фотографуватись, не бажала, аби хтось бачив її в ці роки. Лише насамкінець приклеєно було кілька відносно свіжих карточок, на яких зображені були Тамара з Тамілою, такі, як вони були тепер — змучені, проте гарячі, подібні одна до одної, проте несхожі поміж собою. Вони тепер трималися разом, дослівно — тримали одна одну за руку, тулились одна до одної, прискіпливо й уважно дивлячись в об'єктив, не відводячи від тебе свого погляду, переплівшись пальцями й торкаючись одна одної одягом та волоссям. Були це дивні жінки з темними очима й так само темним минулим, дивились вони лише на тебе, й бачив ти лише їх, більше нікого.

І коли вона зайшла серед ночі, коли я почув крізь сон, як вона глухо подзенькує ключами, мов святий Петро, обходячи спальні райони в пошуках праведників, і увійшла до кімнати, де я спав одягнений, не випускаючи з рук альбому, я навіть уві сні пам'ятав її рухи та погляди, волосся, розвіяне на вітрі, й одяг, що облягав її тіло, тож коли вона пройшла невпевнено темною кімнатою і зупинилась наді мною, довго приглядаючись до мене в темряві і, зрештою, вирішивши забрати в мене з рук свій альбом, я перехопив її долоню й потягнув на себе, й тоді вона сама подалась наосліп, у темряву, куди я її тягнув, а натрапивши своїми устами на мої, почала жадібно цілувати, не стримуючись, ніби довго цього чекала, давно про це думала, тож інакше й трапитись не могло. Вона навіть роздягнутись не встигла — лежала на мені в плащі, під яким одягнений був теплий светр і довга спідниця, волосся її падало мені на обличчя, роблячи сутінки чорними й рухливими. Торкаючись її литок, я намацав теплі гетри майже до колін, і далі зовсім нічого — жодних панчіх, це мене чомусь збентежило, я враз відчув її всю, всю її тяжкість і невагомість, відчув тепло її шкіри і ледь вогкі від збудження трусики, які вона легко стягла, не припиняючи цілуватись, якимось нечутним рухом, просто стягнула їх, залишивши бовтатись на лівій литці, а потому, ковзнувши рукою вниз, швидко розібралась із моїми джинсами і сіла на мене, міцно охопивши гарячими стегнами. Час від часу вона припадала до мого обличчя, цілуючи віддано й задихано, випростовувалась наді мною, від чого волосся розсипалось її плечима, і в темряві спалахували її обличчя та шия, а долоні впевнено спирались на мої груди. Вона мовби відштовхувалась, не маючи достатньо сил, аби зіскочити з мене, розгойдувалась, і сірий плащ її розгортався, як вітрило, а каблучки на пальцях чіплялись за ґудзики на моїй куртці. Поцілунки її пахли міцним чаєм і легким алкоголем, її одяг був жорстким на дотик, шкіра — м'якою, зуби мала гострі, а нігті — хижі й криваві, й залазячи мені під одяг, лишала мені на спині довгі болючі смуги, які спалахували в темряві, мов електропроводка. Кінчаючи, вона голосно скрикувала, здивовано дивлячись мені в очі, погойдування її зробились різкі й болючі, я відчував, що вона вже й не бачить мене, не пізнає, рухаючись, мов сновида, і я рухався разом із нею, не відстаючи від неї ні на мить, знаходячись увесь час поруч, разом із нею ступивши на цей шлях, разом із нею його завершивши.

Коли вона кінчила і лягла знеможено поруч зі мною, я довго торкався її волосся, не знаючи, що їй сказати, вірніше — не знаючи, що б вона хотіла почути. Якоїсь миті вона просто заснула, тепло дихаючи мені в плече, але щойно пальці мої торкнулись легко й нечутно її вилиці, як вона враз здригнулась крізь сон, прокинулась і, наполохано Вона знову пустила воду, довго щось там собі переставляла, чимось торохкотіла, щось промовляла сама до себе, зрештою, вимкнула воду, тихо прочинила двері, побачила мене й мовчки присіла поруч.

— Не ображайся, — сказала, торкнувшись мого коліна. — Просто істерика.

— Все нормально? — перепитав я.

— Нормально, — сказала вона, — нормально. Не ображайся.

— Ходімо спати, — запропонував я.

— Зараз підемо, — погодилась вона, дістала з кишені плаща цигарки й запалила. — Зараз. тютюну та зубного порошку, шкіра була гіркою від сліз, Потім почала цілуватись, і поцілунки її мали смак тюну та зубного порошку, шкіра а волосся мокре, як рибальські сіті.

— Я не хотіла тобі говорити, — сказала вона. — Якщо я тобі скажу, ти напевне підеш.

— Що сталось?

— Ти підеш? — перепитала вона.

— Не бійся, не піду, — заспокоїв я її.

— Підеш. Я знаю, — не повірила вона. — Ну та все одно — я тобі скажу.

— Та що сталось?

— Там якісь проблеми з вашим бухгалтером.

— З Ольгою?

— Ну.

— Звідки ти знаєш?

Вона знову пустила воду, довго щось там собі переставляла, чимось торохкотіла, щось промовляла сама до себе, зрештою, вимкнула воду, тихо прочинила двері, побачила мене й мовчки присіла поруч.

— Не ображайся, — сказала, торкнувшись мого коліна. — Просто істерика.

— Все нормально? — перепитав я.

— Нормально, — сказала вона, — нормально. Не ображайся.

— Ходімо спати, — запропонував я.

— Зараз підемо, — погодилась вона, дістала з кишені плаща цигарки й запалила. — Зараз. тютюну та зубного порошку, шкіра була гіркою від сліз, Потім почала цілуватись, і поцілунки її мали смак тюну та зубного порошку, шкіра а волосся мокре, як рибальські сіті.

— Я не хотіла тобі говорити, — сказала вона. — Якщо я тобі скажу, ти напевне підеш.

— Що сталось?

— Ти підеш? — перепитала вона.

— Не бійся, не піду, — заспокоїв я її.

— Підеш. Я знаю, — не повірила вона. — Ну та все одно — я тобі скажу.

— Та що сталось?

— Там якісь проблеми з вашим бухгалтером.

— З Ольгою?

— Ну.

— Звідки ти знаєш?

— Шура дзвонив, просив тобі сказати. Тепер ти підеш.

— Що з нею сталось?

— Не знаю, вона в лікарні.

— Щось серйозне?

— Не знаю, — тихо відповідала Тамара. — Здається, ні.

— Точніше можеш сказати? — занервував я.

— Не кричи на мене, — образилась Тамара. — Я нічого не знаю. Шура просив тобі передати. Сказав, що вранці сам за тобою заїде.

— Дай телефон — я йому передзвоню.

— Та пізно вже дзвонити, — змучено заперечила Тамара. — Почекай до ранку, він приїде і все розповість.

— А якщо там щось серйозне?

— Все одно, — повторила Тамара, — зачекай до ранку.

— Тобі просто говорити.

— Чому це мені просто? — не зрозуміла Тамара.

— Ну, це ж не твій бухгалтер опинився в лікарні.

— Я знала, що ти підеш до неї. Вона молода і вона тобі подобається.

— З чого ти взяла?

— Ну, я ж бачу, — пояснила Тамара. — Просто я думала, що ти залишишся, раз уже прийшов. Але розумію, що цього просто не може бути. Я занадто стара для тебе, так?