Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
Щось знайоме було в постатях, що сиділи довкруж чаю, десь я бачив ці обличчя, щось вони мені говорили. Двоє чоловіків передавали один одному блюдця, з яких підіймалася густа пара, а по центру, між ними, напівлежала на подушках вагітна жінка, уважно слідкуючи за їхніми рухами. В глибині виднілись юрти, схожі на туристичні намети, біля юрт тяглись угору дими від багать, поєднуючи землю з небесами, а між димів ходили ситі коров'ячі череди, вишукуючи траву й виношуючи в собі молоко, ніби гірку правду.
Я впав на ліжко й розгорнув альбом.
Піймані, мов птахи в сіті, вмілими руками, фіксовані навченим оком, вони дивились на мене застигло й уважно, не знаючи, чого від мене чекати. Чоловіки й жінки, діти й старі, студенти, військові, робітники, випускниці в білих фартушках, померлі в домовинах, із сріблом, покладеним на очі, немовлята з улюбленими іграшками — вони чекали, коли хтось почне вдивлятись у їхні кольорові та чорно-білі зіниці, пробуючи вирахувати, що їх тримало поміж собою, що їх поєднувало, чим вони жили й чому померли.
Знімки, що лежали окремо, зібрані були, вочевидь, випадково — зображені на них обличчя виглядали незнайомими й чужими, я знаю такі світлини, вони завжди збираються окремою купою, їх ніхто не хоче вміщати до родинних альбомів, хоча й викидати їх зазвичай не наважуються, можливо, тому, що викидати зображення живих людей взагалі не дуже добре, тож їх, ці подаровані, чи переслані поштою, чи зроблені аматорами невідомо для чого фотокартки просто лишають лежати поміж купи собі подібних, нікому не потрібних зображень мало кому відомих людей. Я переглянув їх неуважно і відразу ж відклав убік.
Натомість решта світлин були укладені ретельно й дбайливо, відтворюючи історію Тамариної родини та до певної міри означуючи її майбутнє. На перших, давніх фотокарточках, переважно чорно-білих, у деяких місцях надтріснутих, десь подряпаних і списаних чорнилом, зображено було якісь шалені південні пейзажі, білосніжні шапки гірських вершин, черепицю на дахах, високі вікна й кам'яні стіни, биті дороги та іншу екзотику, поміж якої стояли впевнені в собі чоловіки й сповнені гідності юні дівчата зі смоляним волоссям й білими зубами. Вони дивились на мене, хто похмуро, хто всміхнено, хто напружено, а хто легко й неуважно. Я намагався вирізнити в їхніх обличчях риси Тамари, але Тамара була зовсім іншою, чимось вона відрізнялась від цього гірського населення, можливо, втомленим виразом очей, можливо — сонцезахисними окулярами.
Хоча були це, поза сумнівом, близькі їй люди, якось вони були з нею пов'язані, щось їх тримало разом, і я намагався розгледіти ці непомітні на перший погляд дрібниці, які б могли видати таємницю їхньої дивної родини, уважно приглядався до одягу, до підписів і дат, розглядав широкі бульвари, якими прогулювались молоді жінки з пишними зачісками, й гарячі набережні з застиглими на морському тлі чоловіками в старомодних плавках, старі радянські легковики й смішні дитячі іграшки, заводські прохідні, університетські аудиторії, шкільні коридори, вагонні купе й кімнати, наповнені веселими обличчями, котрі дивились в об'єктиви фотокамер, зазираючи по той бік часу.
На знімках, датованих серединою шістдесятих, з'явилось дві дівчинки, на перший погляд, схожих між собою, проте насправді зовсім неподібних — старша мала серйозний зосереджений погляд чорних очей і якийсь химерний медальйон на шиї, молодша весь час дивилась кудись убік, не звертаючи жодної уваги на фотографа, і мала на голові неоковирні стрічки, які робили її смішною, хоча й більш жіночною. Я відразу впізнав Тамару з Тамілою. Навколо них, за їхніми спинами, збоку чи десь угорі завжди товклись дорослі — чоловіки й жінки, велика дружна родина, в якій їм пощастило виростати. Дорослі фіксували, здавалось, кожен крок дівчаток — сестри ходили до дитячого садочка (жахливі меблі радянських виховних закладів, неймовірних розмірів вихователька в літньому халаті, новорічні костюми, танці, ігри й щемка безнадія хорового співу), їздили за місто (тварини й соняхи, сонце в озерній воді й дитячий вереск, який відбивається навіть на фотоплівці), відпочивали з батьками на морі (вигорілі пейзажі, кольорове зображення, виблякле, мов прапори), навчались у школі (уніформа, подібна до тюремної, державні свята, декламування віршів, перші іспити, подружки, котрі несподівано виростали), змінювались від фото до фото, ставали все більш подібними до себе теперішніх, дорослих і нещасних, таких, якими вони є тепер, у цьому житті, посеред цього часу.
На шкільних знімках Тамара завжди була оточена подружками, стояла зазвичай у центрі, взявши когось попід руку. Якщо ж стояла сама, то з незалежним виглядом, тримаючи в руках шкільні букети, портфель чи ще щось вагоме. Мала дорослий погляд, виглядала старшою, аніж була насправді, в старших класах мала сформоване тіло молодої жінки, носила прикраси, що адміністрацією, очевидно, засуджувалось, проте не заборонялось. Таміла, навпаки, виглядала невпевненою і по-дитячому недорозвиненою, навіть на світлинах, зроблених в останні роки навчання, мала на собі якісь розтягнуті светри, банти й стоптані черевики, на знімках завжди стояла збоку, в куточку, намагаючись непомітно вийти з кадру.
Далі йшли самопальні фотокартки з мутними обличчями, розмазаним волоссям і хапливими рухами. Тамара на них одягнена була в білий халат студентки медичного училища, час від часу я пізнавав будинки й краєвиди, що вихоплювались фотографом, і міг при бажанні навіть згадати, де я в цей час знаходився і чим займався. Поступово з'являлось усе більше чоловічих облич. Спочатку це були якісь безвусі петеушники в чорних коротких куртках, з касетними магнітофонами в руках, потім студенти в так само білих халатах. Згодом чоловіків ставало все більше, були вони дорослими й солідними. В світлих сорочках і чорних важких піджаках, стояли коло своїх волг, сиділи в ресторанах і пили коньяк, мали електронні годинники й барвисті краватки, сірі сталеві погляди й пошрамовані в боях кулаки. Було їх багато, і всі вони зупинялись коло Тамари, завмирали на мить, аби відбитись на плівці й залишитись у її минулому. Тамара була легка й неймовірна, мала жахливі, модні у 80-х, зачіски, носила якісь плащі й сукні, короткі, майже відсутні, спідниці й світлі босоніжки, котрі часто тримала просто в руках, стоячи на гарячому літньому асфальті. Очі мала глибокі й нахабні, посмішку — ніжну й зневажливу, тіло її проглядало крізь одяг й позбавляло розуму всіх цих викладачів і далекобійників, грабіжників і комсомольців, кооператорів і алкоголіків, що крутились довкола неї, намагаючись за будь-яку ціну потрапити в один із нею кадр.
Таміла теж час від часу з'являлась, поступово стаючи схожою на жінку, проте все одно гублячись поруч із Тамарою. Разом вони майже ніколи не фотографувались.
Скоріше за все, Таміла сама не хотіла, аби їх бачили разом, хоча всяке може бути. Таміла більше фотографувалася зі старшими — з батьками, вчителями, якимись чоловіками й жінками, котрі доводились їй незрозуміло ким. На одному знімку вона стояла в літньому, дзвінкому від сонця та зелені парку, поміж двох пишних жінок, котрі просто затисли її своїми крутими боками, так що Таміла цілком розчинялась на тлі їхніх строкатих суконь. Я приголомшено упізнав у жінках Анджелу Петровну (густе попелясте волосся вихором збите догори, пронизливий погляд, осіння обважнілість бюста) з Брунгільдою Петровною (гаряча мідь завивки зблискує проти сонця, стегна круто проступають крізь зникому матерію). На інших фотокартках траплялись і Коча з Травмованим (запекла хода молодого нальотчика й пружний торс зірки нападу), і Саша Пітон з Андрюхою Майклом Джексоном, й безліч інших знайомих, друзів, однокласників, сусідів, родичів, безкінечна валка облич і постатей, тіні з минулого, все моє життя, вся моя пам'ять.
Поміж усього цього стояла Тамара з примруженими від задоволення й здивування очима, з чорним, як чай, волоссям, без одягу в нічних хвилях, в строгому костюмі при врученні якихось нагород, у светрах і куртках на робочому місці, з парасольками, окулярами й торбинками, під час подорожей і святкувань, на весіллях та поминках.
