Заплакана Європа - Доляк Наталка (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
У перший рік свого перебування в Україні Люся отримувала листи від Карлоса, сповнені палких запевнень у коханні. Спочатку відповідала на кожен, згодом рідше, а потім час звів віртуальну любов нанівець. Крім того, Жужа зосередилася на налагодженні стосунків із Миколою, а на інше в неї не вистачало сил. Кохання припинилося, і жінка була рада цьому.
Удома до неї по-особливому ставився один молодик, Дмитро, який жив у сусідньому під’їзді. Вони подовгу розмовляли, стоячи під магазином чи під будинком, поки юнак не освідчився Жужі в коханні. Жінку це злякало, адже була старша за нього й більш досвідчена, згорьована й розтрощена, а він, такий світлий та молодий, не знав іще ніякої біди.
– Ні, нічого у нас не вийде. Мені це не потрібно, – казала й ніжно гладила хлопця по щоці. Усю нерозтрачену материнську любов Людочка віддавала двадцятирічному Миті.
– А мені потрібно, – наполягав на своєму.
І вода сточила камінь. Людочка занурилася в нове кохання, яке допомагало їй забути проблеми, підносило як жінку, надихало на життя.
Дмитро, попри те, що був занадто молодим для прийняття рішень, своєю енергією підштовхував до активних дій. Казав, що потрібно будь-що їхати до Лондона.
– Грошима я допоможу, якщо знадобиться. – Він умів заробляти. Купував-продавав, дивуючи своєю активністю та бізнесовою хваткою.
І коли прийшов час – допоміг. Купив путівку до Великобританії. Єдине, чим Люся переймалася, – отримання візи. Їй знадобилося змінити старий закордонний паспорт із відміткою про депортацію на новий, із абсолютно чистими сторінками. Дмитро навіть пропонував не шкодувати грошей – підтасувати бодай одну літеру прізвища, для страховки. Люся відмовилася, бо не було на це часу. Адже Микола нарешті натякнув, що, можливо, він не буде заперечувати, якщо Люда приїде на кілька днів до Лондона, аби побачити дочку. Саме після цієї неофіційної заяви Люся взялася терміново оформлювати поїздку. Боялася, що «суджений» змінить своє рішення.
Людмила Олегівна Бабенко повірила в те, що є на небі Бог, що бувають дива у світі й що не можна опускати руки за будь-яких умов. Повірила після того, як без особливих зусиль, навіть не навідуючись до посольства, отримала візу. Уже те, що її не викликали на інтерв’ю, було нонсенсом, у гарному розумінні цього слова. Наскільки Люся знала, нікому не вдавалося оминути цієї процедури. До того ж її дані про нещодавні походеньки світами могли бути занесені до комп’ютерної бази, що автоматично виключало її з кола щасливих претендентів на омріяну візу. Але система дала збій, аби возз’єднати матір і дитину. Людочка до останнього не думала, що їй так легко вдасться виїхати. Віза була оформлена на шість місяців, що неабияк звеселило жінку.
– Я прагну побачити Джейн, – говорила Миколі в останній міжнародній телефонній розмові. – Я не буду залишатися, якщо ти не бажатимеш… Якщо після розмови зі мною, вважатимеш, що я відверта, – дозволиш залишитися. Тоді я попрошу притулку, – почула у слухавці нервове сопіння. – Не афішуватиму, що маю родичів у Великобританії. Мене десь розмістять, і я поїду туди, куди скажуть. Буду час від часу до вас приїжджати, коли ти дозволиш. Можливо, ти мене ще пробачиш, – усю тираду Жужа випалила з путівкою та візою на руках.
До Києва, звідки мав вирушати туристичний автобус, Людочку віз Дмитро. Сиділи, згорбившись, на верхній полиці купе, трималися за руки. Говорив лише він:
– Я буду тебе чекати. Попри все.
«Налагоджуй своє життя, – думала вона. – Я не можу тобі нічого обіцяти».
– Нічого не бійся. Головне, що ти житимеш із Женькою, – шепотів, аби не утаємничити інших пасажирів.
«Я не маю ніякого уявлення, де я житиму, – думала, з сумом дивлячись на Дмитра. – А боятись я відвикла».
– Остерігайся Миколу. Здається, він небезпечний.
«Ти робиш висновки з моїх слів. А якщо я брешу? Якщо він добрий, а я падлюка?»
– Не роби нічого ризикованого, – Дмитрик хотів застерегти кохану від того, про що він і не здогадувався.
Людочка приклала палець до його губ. «Мовчи!» – наказала поглядом.
Подорож
«Ікарус», підстрибуючи й випускаючи сморідний запах усередину салону, повільно мчав розбитими українськими дорогами. Поїхав швидше й плавніше, коли вітчизняний асфальт змінився на польський. Кордон між сусідніми державами перетнули хвацько, документи перевірили на подив стрімко. Пасажири-туристи майже не розмовляли між собою, напружено дивилися у вікна. Люда вибрала місце в порожній хвостовій частині автобуса. Ніч мандрівники провели у мотелі, на ранок вирушили далі, аби порівняти гарні польські дороги з ідеальними німецькими. Подорож була вельми незручною, але дуже повчальною з огляду на те, що вдалося побачити крізь вікна «Ікаруса». Зміна декорацій Україна-Польща-Німеччина за дві доби примусила по-філософськи задуматися про переваги «правих» політичних ідей над «лівими». Пасажири розгомонілися з сусідами по місцях. Людочка тішилася, що сидить сама й до неї не чіпляються з питаннями. Вхоплювала, про що говорять інші, і це її неабияк звеселяло.
– Завжди хотіла побувати у Великобританії, – вдавала з себе леді огрядна жінка попереду Людочки. – Просто мріяла!
– І я, і я, – підхоплювала розмову молодичка поряд із нею. – Цих три дні в Лондоні – це просто… – вона не знайшла, що сказати, лише розвела руками. Тоді прискіпливо подивилася на сусідку й підозріло запитала: – Ви ж на три дні?
– Що за запитання? – образилася огрядна пані. – У путівці ж зазначено. Я законів не порушую.
Люся засміялася навіть не подумки, бо її ніхто не міг бачити. До кожної групи туристів приставлялися особісти, які винюхували, чи, бува, хто не має на меті залишитися за кордоном. Про таку таємницю здогадувалися всі, тому небезпідставно остерігалися бовкнути зайве.
До Лондона з великої землі діставалися поромом, на який запхався роздовбаний «Ікарус» після годинних дебатів керівника туристичної групи з капітаном порома. Той навідріз відмовлявся впускати на борт допотопне страховисько.
– У вас є дозвіл використовувати цей транспорт на теренах нашої держави? – питав розлючений капітан.
Врешті-решт, за допомогою гуртових сліз і благань туристів автобус поставили в трюмі, а українці повалили на палуби. На ранок перед ними з туману потихеньку випливла країна-острів.
Серце билось на найвищому градусі, коли Жужа підійшла до стійки британського прикордонника-паспортиста. Він ставив жінці безліч питань, на кшталт: «Чи довго плануєте перебувати в Об’єднаному Королівстві?», «Чи не маєте тут родичів?», «Чи не депортували вас із інших країн?», «Чи не просили ви політичного притулку в Об’єднаному Королівстві чи в інших країнах?» Офіцер, очікуючи кожну відповідь, свердлив Люсю поглядом, а вона, брешучи, думала лише про те, аби не видати брехню. Тому вдавала з себе пані, невдоволену такою кількістю дурних запитань. Коли питання закінчилися, прикордонник потягся до грубого журналу. Товариші Жужі по автобусу чекали на неї по інший бік загорожі. «Перевіримо», – сказав офіцер, і це одкровення рознеслося вибухом по нутрощах Людочки. Англієць тягнув до себе талмуд, на якому був наклеєний папірець із написом «Реф’юджі».
«Перевіримо», – ще раз повторив високий британець і зиркнув мимохідь на Люсю. На її обличчі не ворухнувся жоден м’яз. «Бі», – прочитав першу літеру прізвища й почав шукати ту «Бі» у журналі. «Бабенкофф» – знайшов нарешті. «Бабенко» – прочитав у Людиному паспорті. Звірив по літерах. Люда вже бачила, як її з закрученими за спину руками ведуть кудись убік, але натомість прикордонник відклав журнал, несподівано швидко поставив на візі печатку, черкнув щось від руки, віддав українці документ, козирнув і вказав рукою на гурт співвітчизників. Люда не відразу зрозуміла, що їй дозволено проходити, була впевнена, що отой «Бабенкофф» і є Микола. Можливо, так воно й було. Але… Звідки англійцям знати, що Бабенко й Бабенкофф – одне й те саме прізвище? Тепер, коли туристи з України опинилися в безпеці, вони стали поводитися по-іншому, відверто розповідаючи, задля чого власне приперлися до Британії.
