Заплакана Європа - Доляк Наталка (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
Той довгенько складав докупи почуте, тоді завів Миколу до однієї з кімнат, зачинив за ним двері й за декілька хвилин привів перекладача, секретаря та ще двох поліцейських. Було складено рапорт про те, що з літака, який прямував до Венесуели, зійшов пасажир із малолітньою дитиною та попросив політичного притулку у Великій Британії. За кілька годин усі формальності було узгоджено.
– А наш багаж? – раптом запитав Микола.
– Полетів до Венесуели, – відповіли йому. – За два дні повернеться.
Новеньких прохачів притулку англійські поліцейські відвезли до хостелу, тимчасового житла для біженців, й забули про ще одних шукачів ідеальної території для життя.
Люда перебувала у глибокому ступорі декілька наступних днів після дзвінка до Фінляндії. Відчуття тривоги й невідворотності чогось такого, про що боялася навіть подумати, не покидало ні на хвилину. «Він не зможе відступитися від обіцянок, які дав перед від’їздом», – заспокоювала себе. Упевненості вистачало на кілька хвилин. «Невже не повернеться?» – обдавало крижаним потом. «Його однаково депортують», – шепотіла перед сном, не вірячи, бо знала, що є багато способів уникнути депортації. Майбутнє тікало від Люди, вона не могла вхопити бодай ниточки, аби вигаптувати план подальшого свого життя. Люся Жужелиця десять діб чекала на дзвінок від Миколи… Не дочекавшись, подзвонила до офісу готелю «Варсавуорі» й почула звістку, яка прозвучала, наче вирок:
– Бабенко Нік та його дочка Джейн, – там затихли, вірогідно, шукаючи записи. Тоді продовжили: – Ці двоє минулого тижня покинули притулок.
У Люсі підкосилися ноги, як у часи вагітності. Проте чемно подякувала й, випустивши телефон із рук, розгублено подивилася на маму. Ірина Романівна за увесь час, що її дочка була вдома, жодного разу не спитала, чому вона повернулася сама, які в неї стосунки з чоловіком, що взагалі сталося. Не хотіла ятрити душу. Тепер не витримала:
– Дочко! – благала перекошеними вустами. – Та скажи нарешті, що сталося. Не мовчи!
– Усе добре, мамо. Ти чого розкисла? – вдавала спокій Люся. – Усе добре. Микола скоро повернеться… Ми ж із ним домовилися…
– Що тобі там сказали? – мама піднімала з підлоги телефонний апарат. Люсі хотілося повідомити щось на кшталт:
«Вони вже їдуть», – натомість дурнувато роздивлялася павучка на стіні, поки не вичавила:
– Усе лише починається.
Мама зрозуміла, що дочка не буде відкриватися, тому, поцілувавши її в щоку, вийшла з кімнати, тихенько причинивши двері, ніби за ними знаходилася смертельно хвора людина, яку не варто турбувати.
Ірина Романівна кожного вечора пошепки обговорювала ситуацію з Олегом Тимофійовичем, лежачи в ліжку. До ранку обоє не могли заснути, обмізковуючи, що сталося в родині їхньої доньки. Подеколи Люсиному татові надходили зовсім божевільні думки.
– А може, вона й не народжувала ніякої дитини? – питав і сам лякався.
– Ти вже зовсім з глузду з’їхав, – ображалася на такі припущення його дружина й ляскала чоловіка долонею в лоба. – А фотографії? – діставала з-під дивана невеличку кипу світлин та переглядала їх, тихенько пускаючи сльозу.
– Досить лити воду, – просив тато. – Запитай у неї відверто. Нехай розповість.
– Я думаю, вони посварилися з Миколою.
– То й що як посварилися? Чи ми не сварилися?
– Спи вже! – не знала, чим закінчувати такі розмови, тому наказувала спати.
Жоден до ранку не стуляв очей, але й не розтуляв більше рота.
Люда заспокоювала себе: «Можливо, – думала, – їх також заарештували й кинули до буцегарні у Виборзі. Микола, – міркувала, – не знає, як звідти вийти». Мріяла-уявляла, що неодмінно їх витягне, піднявши на ноги усю світову спільноту.
За два дні нестерпного очікування зателефонувала ще раз, щоб поставити табірному начальству пряме запитання: «Куди поділися її чоловік і донька із ввіреного їм притулку?»
– Кажуть, що вони відлетіли до Сполучених Штатів Америки. Це все, що я знаю, – на тому кінці дроту відчувалося легке роздратування.
«Боже, я втратила дитину!» – закричала Жужа щосили й гепнулася додолу. Вигукувала ці слова, в істериці качаючись по підлозі. Ірина Романівна хотіла допомогти Люсі, та не знала, як до неї підступитися. Дочка билася головою об паркет, і з її лоба вже юшила кров.
– Людочко, дитинко! Що ж це таке коїться? – старша жінка ніколи такого не бачила.
Переборюючи оціпеніння, зателефонувала чоловікові на роботу й викликала його, ніби він був каретою «швидкої допомоги», яку набагато доречніше було б чекати у цю хвилину.
– Я втратила дитину! – верещала Люда.
– Що ти кажеш, Люсю? – навздогін їй вересонила мама. – Женя померла? – припущення примусило обох жінок замовкнути.
– Що ти, мамо? Що ти кажеш? – молодиця, сидячи на підлозі, дивилася на неньку затуманеним поглядом, по-божевільному відкопиливши губу й дрібно трусячи головою.
– Це не я кажу! – естафету істерики перейняла мати. – Це ти кажеш! – зафальцетила й вдарила долонею по стіні. – Це ти мовчиш увесь час, а тепер ось кажеш, що ти втратила дитину, – перейшла на бас. – Що мені думати? Що-о-о?
Черга заспокоювати дійшла до дочки, яка замість того, аби підвестися з підлоги, жестом поманила до себе матусю. Та приєдналася до Жужі, обняла, притулилася й годину вислуховувала все, що їй розповідала Люда. Усе, як воно було, усе, чого дочка не говорила раніше про її життя у Фінляндії, про Миколу, про ситуацію, в яку потрапила.
– Ти не втратила дитину, – резюмувала Ірина Романівна після почутого. – Я знаю і вірю, що батько не може відгородити дочку від матері.
– Цей батько може, мамо, – примушуючи себе всміхнутися, завершила Люся.
Коли додому прийшов тато, дві жінки так і сиділи посеред кімнати. У дочки на лобі засохла кров, обидві з червоними носами й очима. Він сів із ними поруч і не міг вичавити з себе жодного запитання.
В очікуванні
Що таке три місяці? Це зовсім не великий строк. Наприклад, літо, яке складається з такої ж кількості тижнів, пролітає напрочуд швидко. Чи, припустимо, хтось виконує цікаву, улюблену роботу – також не помітить, як минули дев’яносто днів. Але три місяці марних очікувань звістки про долю дворічної донечки – надто важкий тягар. Люда змарніла, не могла їсти, не хотіла виходити з дому, просиджувала годинами біля зеленого надщербленого телефонного апарата, не відводячи від нього очей.
– Я тебе благаю, вийди до магазину, купи хліба! – мама намагалася бодай якось виштовхнути дочку межи люди, в життя.
Жужа без емоцій хапалася за торбу, пхала до кишені гроші й вирушала за покупками. Приносила зовсім не те, що просила мама.
– Я попрошу Максима про допомогу, – якось уночі сказала Ірина Романівна своєму чоловікові.
Той довгим поглядом подивився на дружину:
– Не боїшся, що він у неї щось таке знайде?
Вона боялася. Максим Петрович – далекий родич Ірини Романівни, працював у психлікарні головним лікарем.
– А що ти пропонуєш? – запитала стиха.
– Думаю, ти маєш рацію. Максим поганого не порадить.
На цьому й зупинилися.
– Люсю! – почала наступного ранку мама. Зверталася до двадцятип’ятирічної жінки, як до дошкільняти. – Нам із тобою потрібно кудись піти.
Дочка не розпитувала, куди саме, за півгодини вдяглася і чекала біля дверей.
Максим Петрович поспілкувався спочатку з Іриною Романівною. Люся сиділа в коридорі й крізь наполовину засклені двері бачила, як вони розмовляють. У лікаря на лобі раз по раз утворювалися зморшки, мама часто-густо зиркала на доньку й вимушено всміхалася, швидко викладаючи родичеві, що змусило їх звернутися до нього. «Думають, що я божевільна, – розмірковувала Людочка. – Може, й так… Але якщо я усвідомлюю такі тонкощі, вірогідно, мої справи ще не такі кепські…»
– Людо, зайди до нас! – почула голос мами й пішла до кабінету.
– Привіт! – дядько Максим, як завжди був привітним.
– Рада вас бачити. Мама розповіла, що Коля у мене забрав дитину?
