Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
На третього чоловіка мами, з яким я певний час був вимушений жити в одній квартирі, вона пошкодувала епітета, тому в історії він залишився просто «гівнюком». Він мені запам’ятався тим, що міг виконувати «Полонез» Огінського на порожніх пивних пляшках, намагався залізти мені до кишені, а Майці в труси.
Мати була страшенною нечепурою, в нашій квартирі завжди все було розкидано. Хліб можна було знайти в коробці з бігуді. Ватки та змивку для лаку варто було шукати поряд із взуттям. Чашки, тарілки не милися і стояли там, де їх залишили. Зів’ялі квіти стояли по всіх вазах, всихали, гнили; меблі трухлявіли; одяг часто смердів від бруду та поту; пил був членом родини, його спокою ніщо не загрожувало. Тітка ж Дора прибирала ретельно. Мати глумилася з її білих, стерильних фартухів. Коли тітка приходила до нас у гості, вона витягала з пакету гумові рукавички, чистильні засоби, ганчірки і починала з кухні. Мати на це казала: «Добре, що Дора сама поховала своїх чоловіків, якби їх розкидало світом, як моїх, вона б втратила глузд через те, що не може регулярно прибирати їхні могили!»
І мати, і тітка любили собак. Але в них навіть собаки були різні. У тітки Дори завжди жили ердельтер’єри, переважно розумні, виховані та кмітливі. Всіх їх звали – Едельвейс. Мати говорила, що в минулому житті цей собака був будівельником-крадієм на ім’я Ерделя. І всі обов’язково запитували, а чому вона так думає? Мати відповідала: «А подивися на його морду! Цеглина – цеглиною. Оце крав цеглу, крав, перепродував, а потім Бог подивився на це і сказав йому: «Все, дістав ти мене, Ерделя, зараз ти помреш, а народишся собакою, а замість морди в тебе буде цеглина. Так і сталося!»
У нас, точніше в матері, жили дворняжки Пляшка та Плошка – собачки, схожі на мочалки для миття посуду. Один песик – видовжений, з жорсткою шерсткою, ворсинки стирчать, як у дикобраза, наче він навмисне створений для миття келихів та пляшок; другий – кругленький, маленький та кудлатий, як мочалка для миття мисок. Цікаво що ці дві сучки – були карикатурно подібні на матір та Дору. Цибата та різка мати, яка гавкала та кусала кожного, хто наблизиться навіть з їжею, і лагідна мрійниця сестра, що їй перепадали найсмачніші шматочки.
Тітка Дора тяжіла до самовдосконалення. Мати ніколи і ні в чому не намагалася бути кращою, вона просто не мала сумнівів у тому, що вона ідеальна. Коли хтось з клієнток намагався надягти щойно пошиту нею спідницю, що ніяк не натягувалася на сідниці, мама говорила: «Кицюню моя, що ви їли протягом цього тижня, що у вас так виросла жопа?» Краще за все матері вдавалося пристрочувати кишені. Коли в матері питали, хто вона за фахом, вона відповідала: «Кишенниця». І спостерігала за реакцією людей. Усі зазвичай намагалися перевести розмову на іншу тему. Тоді мати голосно сміялася і пояснювала, що вона – пристрочує та кроїть кишені.
З кишенями пов’язана одна цікава історія. Мати терпіти не могла радянських партійних бонз, але хтось з її швацького керівництва одного разу послав її до Москви на партійний з’їзд, разом з іншими передовиками виробництва. Прогресивні представники робітничого класу з УРСР! На втіху товаришу Брежнєву. Як мати потрапила до складу цієї делегації – історія замовчує, можливо, хтось з керівництва мав своєрідне почуття гумору.
Спочатку вона носилася хатою як підстрелена ворона, гримала: «Вони ж смердять! А нас до них везуть, до цих смердів, до мерців!» – роздала нам з Майкою серію ляпасів, а потім раптово заспокоїлася.
З собою до дорожньої сумки вона поклала упаковку коробок з сірниками. Сірників у них не було. В ці коробки, пардон, але вона розклала своє лайно. Раніше, за часів Союзу, саме в таких сірникових коробках здавали на аналізи кал. Мати розклала свої аналізи по кишенях плащів та піджаків партійного керівництва, звичайно, до Брежнєва вона не дісталася, але його помічнику примудрилася підкласти таку коробку в кишеню штанів, та ще й зашила так, що він не помітив. «Щоб цей «вилупок» проходив з гівнами народними цілий день! Відчув правду народу». Вона була справжньої кишенницею. Брежнєва вона ненавиділа, але схвалила його одного разу, коли він примудрився померти на День радянської міліції. Міліціонерів мати ненавиділа сильніше за нього. «Молодець, дарагай Ілліч. Зіпсував поганцям свято, так їх!» Не думаю, що ваша поліція має подібні свята. Наша – має. Зараз українська міліція святкує і День радянської (тепер російської) міліції, і день української міліції. Свят багато не буває, горілки теж.
Ти розповідала мені про те, як тобі болить те, що нація залишила тобі у спадок, хоча ти не готова була до цього. В мене теж є свій спадок, Марто. Вперше про Голодомор я почув від своєї вчительки історії, коли вона упіймала мене та мого товариша на тому, що ми плювалися пшоном з ручок. Ти таким займалася? Певно, що ні. Вчителька дуже довго говорила про те, що не можна розкидатися пшоном, що це – велика життєдайна цінність. Розповідала, що таке голод, як це було в Україні в тридцяті роки, говорила, що люди їли слабкіших, дітей, бо в них насильно забирали їжу, організм починав харчуватися тілом людини, і люди не витримували, розривало голову – і ставали людожерами. Зараз можна прочитати дуже багато праць англійською мовою про геноцид українців. Вчителька ж говорила прямо та відверто, зізналася, що в її родині були такі випадки. Це мене надзвичайно вразило, я не міг їсти три дні. Якщо у мене і є фобія, то її викликає сморід сирого м’яса.
Тоді ж я запитав у мами, чи може вона мене з’їсти, чи взагалі хтось може мене з’їсти? Вона відповіла мені, що треба «припиняти читати ідіотські африканські казки». Тоді я розповів їй про Голодомор та мою вчительку. Вона сказала: «Ну, було таке, було. Торкнулося фактично кожної другої родини. Але ти не нервуйся. Ти – жид. Нечистий, православні тебе не зжеруть. Погидують. Лопатою копнуть – і бувай здоровим, лежи собі – відпочивай, на розтопку навіть не годишся, бо смердить від тебе. Хоча – не розслабляй булки, ти в нас напівкровка, то й зжерти зможуть, і розчавити».
Можливо, мати має рацію. І з євреями все зрозуміло. Їх приємніше вбивати, ніж жерти. Хоча хто, змучений голодом, звертає увагу на національність, на паспорт, на розріз очей чи розмір носа? Я дуже рідко ідентифікував себе як єврея, хоча мати зробила все для того, щоб моїм першим словом було «жид». Я почувався українцем, сторонні частіше сприймали мене як татарина (через ім’я, воно перекладається з арабської як «бажаний», та чорнявість) або як українця. Сам я час від часу думаю про те, а в родині мого батька, в Шевченків, кого-небудь з’їли? Це дуже важкий спадок, Марто. Мабуть, страшніший за фашизм. Знати, що твої предки вбивали чужих, це також страшно та грішно, але знати, що твої предки жерли своїх, чи не найстрашніше з усього заподіяного людством. Давай не будемо мірятися, хто гірший – предки-людожери чи вбивці…
Коли я бачу великий герб України – мені стає моторошно, бо на ньому зображено козака. Всі гербові зображення є тотемами, жертвами, що захищають націю, державу. Одна справа – жертвувати тваринами, птахами – у вас, здається, це орел. Інша – людьми. Зображення людей на гербах зустрічаються тільки в африканських країнах, де панував канібалізм, і чим більш дізнаєшся про історію власного народу, тим ясніше розумієш, що кожен малюнок, кожен символ – не просто так, він – найкращий свідок. Треба лишень розтлумачити, що він означає.
Моя тітка Дора мріяла, щоб з мене вийшов порядний та гарний юнак. Моя мати зізналася, що мріяла, щоб з мене вийшов викидень, але мрії її не справдилися. Моя мати уявлення не мала, що таке порядний і гарний юнак, вона знала тільки те, що з себе являють паршиві дівчиська, бо сама була такою, такою була і Майка. В цьому розумінні вони одна одну любили, доповнювали та суперничали. І звали вони одна одну однаково з пристрастю та любов’ю «стєрвь». І могли вкластися спати разом, курили в ліжку, реготали, пили вино, а потім мати проливала його на простирадло чи ще щось, і вони вже скубли одна одну. Я був чужинцем у їхньому жіночому світі. Коли мати збагнула, що «мій корінець» почав принюхуватися до життя та жінок, вона сказала: «Коли в тебе є донька, це – гарантія того, що, коли вона тебе покине чи помре, через двадцять років тобі не зателефонує якась незнайома тобі байстрючка і не скаже, що вона – твоя онука. А потім не вижене тебе з хати, пояснюючи це тим, що їй немає де жити зі своїм хахалем, а ця хата по праву належить їй. З синами ти позбавлена такої впевненості та спокійної старості».
