Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
Манфред може сваритися з ким завгодно, довго і натхненно, він знається на сварках. Але ще краще він знається на вдалих і невдалих вечерях. Він недовірливо подивився на купку золотавих дерунів на блюді, потім вхопив одного виделкою, і ми не встигли озирнутися, як він поклав на тарілку сім штук. «Як з’їздила?» – «Нормально». – «Нормально. Повернулася з поламаною рукою, не вмикає телефон, побігла до психолога і каже, що вона з’їздила нормально. Ти за кого нас маєш?» Усе, він наситився, зараз почнеться. Я не знала, з чого почати, своєю енергетикою він часто збивав мене як кеглю м’ячем, не тому, що м’яч був у руках у вправного гравця, а тому, що я була кеглею, яку мав збити саме цей м’яч. Бріг щось пробувала воркотіти з приводу того, як смачно я приготувала ці «картопляні штуки», за цей час вона відшукала біле вино, відкоркувала його та розлила по келихах.
Саме під час її воркотіння до кухні зайшов Райнер з валізою в руках та велетенською текою під пахвою. Першим його побачив Троль, котрий зжер два деруни, зрозумів, що більше йому не дадуть та завалився собі спати. Троль міркував, гавкати йому чи ні. Манфред помітив спрямованість погляду Троля, озирнувся, виделка та ніж випали з його рук. «Доброго вечора», – привітався ввічливий Райнер. «Привіт, стражнику», – додатково кивнув він у бік Троля, малому це сподобалося, в нього заграло око. «Так. Добре, що він хоча б говорить німецькою, – тицьнувши пальцем у Райнера, промовив Манфред. – Коли мати говорила тобі, що краще знайти чоловіка, ніж порпатися у спідньому діда, вона мала на увазі знайти його тут, а не привозити звідти. Ти зовсім очманіла?»
Райнер усміхнувся, закотив валізу до кутка, вимив руки та присів за стіл. Я нічого не могла вимовити, мені було дуже смішно, Манфред вирішив, що я привезла з собою козака. Крім того, я упізнала погляд родича Ореста, пана Гриця, коли той побачив мене в машині з Маратом. Я тоді думала, який це погляд. Батьківський? Наче ні. Зрадженого коханця? Ні. Це був погляд брата, який вирішив, що його сестра очманіла. «Я так розумію, ви – Манфред? Приємно познайомитися. Райнер Граф». Він нахилився, підібрав прибори, поклав їх на робочу поверхню кухні за своєю спиною. «У вас такий розчулений погляд, – звернувся він до Бріг. – Не хвилюйтеся». Він легко торкнувся її руки, вона не забрала її. «Бріг».
Задзвонив мій телефон, Манфред подивився на нього як на ворога народу, а на свого – як на зрадника. Це був дядько Артур, він сказав, що препарати передасть мені завтра, все було чисто і препарати дуже ефективні. Я запитала, скільки я маю йому віддати грошей. Артур сказав, що мені передадуть чек. Мені хотілося дізнатися більше про відправника цієї інформації, як вона потрапила до мене, я наче не заповнювала жодних анкет стосовно хворих на діабет і не була задіяна в соціальних програмах. Манфред пильнував, тому я вийшла з кухні, відчуваючи, як на моїй спині з’являються червоні родимки від братового погляду.
Артур нічого нового мені не переказав, його співробітникам нічого не вдалося з’ясувати, а коли я повернулася на кухню, то побачила, як Райнер показує Манфреду світлини житомирського костелу, котрі він дістав з теки. Певне, замовив друк, заскочивши до студії перед роботою. Манфред не відреагував на мою появу, вони активно обговорювали, чи зможе Манфред з цих фотокарток і ракурсів зробити цілісний макет костелу. Манфред сказав, що клопоту багато, але це цілком можна зробити. Втім, це не буде дуже якісною роботою, бо Марті не вистачає бачення у перспективі, і якби фотографував він – все могло б вийти набагато краще. Троль сидів на підлозі, метляв своїм очкуриком та захоплено дивився на костел.
«Марто, ти готуєш комусь подарунок? Бо Райнер не в курсі кому?» – «Наташі». – «Кому?» От недарма буревіям дають жіночі імена. Бріг наче здійнялася у повітря, від її обуреного дихання загойдалися фіранки. «Наташі», – вперто повторила я. «В твоєму житті точно багато що змінилося завдяки діду. Зламана рука. Райнер. І подарунок Наташі. Я просто не знаю, чого ще від тебе чекати?» Я всміхнулася, хоча Манфред знущається з релігії, він часто говорить трійцями. Власне, ледь не щоразу як констатацію чогось або приклад він використовує трійці. І не помічає цього. Треба запитати про це в Ернста, можливо, я дам йому поживу для наступної статті.
Ми ще трохи посиділи, поки Бріг, Манфред та Троль пішли. «Думаю, що незабаром тобі доведеться знайомитися з моєю мамою», – зауважила я Райнеру, коли ми випросталися на ліжку. «Спочатку я зобов’язаний краще пізнати її доньку, щоб не зганьбитися, я відчуваю неабияку відповідальність», – урочисто промовив Райнер. І ми кохалися.
Глава сімнадцята
Райнер стирчав на роботі, я також нарешті займалася своєю роботою, розбиралася з запитами студентів. Я написала листа Манфреду, він відмовчувався. Дивовижно. Ханне знову поїхала до Туреччини, я подумала, що раніше це мене кумарило, але зараз я наче її розуміла. В листі вона написала, що «дитинка мусить знати силу мусульманського сонця, це корисно для самоідентифікації та здоров’я». Я трохи поміркувала над тим, чи мусульманське сонце – це півмісяць, чи вона має на увазі реальне сонце. Сонце як сонце. Тільки мусульманське. Не дійшла жодного висновку.
Задзвонив телефон. Райнер. «Скучив?» – «Не без цього. Але я хочу тобі повідомити, що за мною також скучили. Твоя мама телефонувала. Запросила з візитом. Без тебе. Тобі ніхто не телефонував, я правильно розумію?» – «Мені ніхто не телефонував. Мене для них немає». – «Неправильний висновок, якщо для них є я, то ти для них так само існуєш, навіть не сумнівайся і не поспішай радіти чи жалітися на своє сирітство. Які квіти любить мама?» – «Я б на твоєму місці нічого їй не дарувала. З нею ніколи нічого не знаєш наперед». – «Я подумаю. Я тобі віддзвоню. Не сумуй».
Кілька днів мене маринували. Впізнаю почерк батька. Думаю, що він накопичував претензії до мене після отримання копії мого листа Оскару. Хоча, знаючи Оскара, листа він не надсилав, а просто зателефонував батькові, сказав, що турбується про мене, бо, на його погляд, я почала пити, а також повідомив, що я просила переказати про свій виліт до України.
З батьком я давно не спілкувалася. Частіше можна зустріти прочерк напроти напису «батько», ніж прочерк напроти напису «донька», але хто сказав, що тато не претендує на оригінальність? Мама слухняно виконувала всі його забаганки. Тому вони тримаються разом, це злагоджена пара. Він робить вигляд, що дуже чистий і дотримується всіх правил та прав, ще б пак! Інакше неможливо для пана судді. Натомість мати завжди була трохи навіжена і здатна на емоційні вчинки. Тато ж поважав її свободу, бо він любив її, розумів та цінував як особистість, тому провокував на потрібні йому вчинки, опісля м’яко картаючи.
Мені прийшов новий лист. Цікаво, від кого це? Не зрозуміло. «Не поспішай зближатись, дружити, від цього по спіху – можеш завити:)». Підпису немає. Лист-попередження, як у китайському печиві? Можливо, це якась покинута подружка Райнера жартує в такий спосіб, залякує мене?
Мені знову зателефонували. Цього разу Дора Тотер-Габор. Несподівано, невже надійшла нова інформація стосовно іда? Я механічно перенесла листа-попередження в теку «особисте». «Доброго дня, Марто. Ти повернулася з України, як з’їздила?» А нічого собі. Вони обоє, наче дві команди саперів, тримали часову дистанцію, щоб одного дня підірвати мене одночасно. Як швидко вона перейшла на ти, щоб миттєво наблизитися. Кобра. «Ви стежите за мною?» – «Ні, відстежується тільки твоє прізвище. Тобто прізвище пана Отто».
«Я маю перед вами звітувати?» – «Марто, ти мене хибно зрозуміла. Ця справа не порожній звук для мене. Я хочу дійти до істини. Думаєш, це просто? Ти вже зрозуміла, що це не просто. Я тричі ворожила на картах Таро, загадувала, чи ти дізнаєшся про щось на місці, чи ні». – «Нова методика Міністерства юстиції? Я познайомилася з кількома людьми, що могли б вам знадобитися».
«Правда? З ними можна зв’язатися?» – «Можна. Вони мають мобільні телефони і чудово орієнтуються в народних прикметах. Наприклад, я впала та зламала руку не тому, що послизнулася на вологих сходах, а тому, що підібрала та занесла до хати чужі ножиці». – «Марто?» – «Я слухаю». – «Марто, все добре?» – «З рукою – так. Хоча складав мені її лікар, який демонстрував хід операції на іграшковому шимпанзе. Слухай, Доро, я не хочу морочити тобі голову, про діда я нічого нового не дізналася. Та й не нового також. Постояла біля порожньої могили, поспілкувалася з місцевими і поїхала додому. А що показали Таро?»
