Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
«Знову ви…» – сумно та принишкло-принизливо відповідав Ернст, а потім нестримно сміявся. Я завжди уявляла, що так поводяться особи, засмучені виголошеним рішенням батька, коли він його зачитує. Цей кадр наче застигає і трохи уповільнюється, щоб до кожного дійшов сум. Адже не варто поспіхом зіштовхувати труну до ями, процес потребує уповільнення, сповненого поваги. Натомість, другим кадром відразу йдуть карнавальні та нестримні веселощі тих самих персонажів. Поминки.
До Ернста я потрапила вчасно. Спочатку він попросив передати йому малюнки діда, листи та предмети.
«Ти вважаєш, що він схибнувся на ґрунті каяття та провини?» – «Не знаю. В листах він на це навіть не натякає. Але ти ж бачиш, що після нього залишилося, хіба не дивні предмети?» – «Марто, після кожного з нас залишаються виключно дивні предмети, бо недивні предмети розтягують жадібні спадкоємці». Ернст гмикнув.
«Наприклад, ці персики. Однакові, але один з них зіпсований. Можливо, дід вважав, що він розкладається через нацистську ідеологію?» – «Марто, в нього були сильні болі, він був несповна розуму. Важко сказати, чи намагався він щось розповісти цими малюнками. Єдине що можу стверджувати, він думав про своє «я», це очевидно. Але що саме він думав? Ось – питання».
«Слухай, а може бути таке, що він втратив глузд від сорому та провини? Може бути так, що він схаменувся і не зміг себе пробачити? Не зміг жити в тому розумі та тілі, що мав, коли чинив жахи?» – «Цікава теорія. Всі ті, хто втрачає глузд, ногу, або отримує рак – просто не можуть зжитися з собою і потребують оновлення. Напишу статтю, дякую за ідею». – «Ернст!»
Ернст знизав плечима. «Глузд можна втратити і від груші». – «Тобто?» – «Коли тобі починає здаватися, що вона розмовляє. Або навіть тоді, коли ти стверджуєш, що їстимеш тільки ті з груш, котрі впадуть, бо чуєш їхній стогін, коли зриваєш з гілки. Ну, або коли груша зовсім не груша. Хоча часто так воно і є». – «Припини це. Припини зі мною так розмовляти. Я тобі не Манфред і не твій клієнт». – «Я так розумію, що в Україні ти не знайшла відповіді на свої питання». – «Ні. Ніхто його не пам’ятає. Та й узагалі, майже не залишилося очевидців», – на цьому слові я затнулася. «Ти чого?»
«Незручно називати учасників тих подій очевидцями, для цього необхідно вигадати інше слово». Ми певний час мовчали. Потім Ернст сказав, що мовчав тільки з поваги до моєї патетики. «Я сам скопіюю деякі листи та малюнки і ще подумаю. Та користі від мене буде ще менше, ніж від очевидців. Але ти можеш сподіватися. Втім, це те саме, як сподіватися, що «Milka» дає бузкове молоко». Я посміхнулася і сказала, що я так зробила тільки через повагу до його жарту. Ернст скорчив мені пичку. «Не переймайся цим настільки. Все це відболіло. Давно. І діду. І тим, кого він скривдив. Хочеться по-старечому додати тобі: «То часи були такі. І такими були люди в ті часи». – «Я не можу».
«Слухай, розповім тобі одну історію. До мене ходив один клієнт з розхитаною психікою. Її йому розхитав один єврей. На ім’я Ноам Філософ. Він був колегою мого клієнта, так само працював у міжнародному перемовному департаменті однієї з компаній. А розхитав тим, що вперто читав у притаманній євреям манері телефонні номери, котрі відправляв йому мій клієнт. І дзвонив саме так, як читав. Не зліва направо, а навпаки. Звичайно, що він нікому не міг дотелефонуватися, а відповідав за це мій клієнт. Потім вони розібралися, що до чого. Але тоді цей Ноам звинуватив мого клієнта в дискримінації та неврахуванні національних особливостей. Той почав боятися телефонних номерів. Йому здавалося, що його не сприймуть та звинуватять араби, корейці, узбеки, поляки, він заплутувався в тому, де, хто і як пише, читає та сприймає цифри». – «Це ти до чого?» – «Інколи треба сприймати все без істерик. Вміти пробачати і собі, і іншим, не вигадувати нові гріхи, не приписувати собі старих гріхів і не вигадувати нові слова замість “очевидців”».
Я подивилася на годинник, у мене ще було десять хвилин до появи «істерички». «Слухай, а його портрети, кого він малював, себе, уявного себе, когось іншого?» – «Художник і людина, яка роздивляється картину, може вкладати і бачити в неї різний сенс. Знаєш, декому в посмішці Джоконди може вбачатися скептичний усміх Джокера». Мені хотілося запитати, чи Ернст зараз вибудував цю фразу, чи вже використовував її раніше, але я не наважилася, тому попрощалася та пішла собі геть.
Райнера вдома не було. Але моя квартира наче прийняла його до себе, жила його інтересами, я наштовхувалася на його запах, на зелене горнятко, що давно не знімалося з полиці, на серветку з формулами.
Я вирішила перевірити пошту, побачила листа Марата і хотіла було відкрити його, як помітила листа з темою «Дитячий діабет», дивно, цього листа за всіма показниками мало б виштовхати до спаму, але він був серед інших, «нормальних» листів у скрині. В листі повідомлялося, що є можливість придбати пігулки, зроблені на основі соку гіркого цейлонського дикого гарбуза, ім’я та адреса відправника нічого мені не говорили, вказувався телефон, за яким можна зробити замовлення, тому я переслала листа дядькові Артуру з проханням перевірити. Він миттєво надіслав повідомлення, що все отримав і доручив зайнятися перевіркою, а також привітав мене з поверненням додому. Більше він нічого не запитував. Добре, що в мене є такий родич. Він кращий за Санта-Клауса та фей, він не вимагає від мене гідної поведінки та солодкавих листів з каяттями та проханнями, він визначився з проблемами, котрі може вирішити, і діє.
Нарешті я відкрила листа Марата, він був дивовижно-довгим, тому я пішла щоб заварити собі чаю, відкрила холодильник, щоб відщипнути сиру, і збагнула, що годувати Райнера нічим. Власне, не розумію, звідки взялася думка, що я маю його годувати. Раніше я такими речами не переймалася. Певне, це вплив друзів Марата. А якщо так – хай миттєво пише мені рецепт, з яким легко впоратися дівчині, що не вміє готувати, до того ж із загіпсованою лівою рукою. В морозилці лежали пакунки з млинцями-бендерчиками з домашнім печінковим паштетом, а також вареники з вишнями, що їх хтось передав з України, але я не була сповнена тієї щедрості, котра б дозволила мені ділитися цими смаколиками навіть з коханими. Отже, хай Марат напише мені рецепт. Йому це неважко. Він представник країни, де всі вміють готувати смакоту з будь-чого. Певне, це особливість країни з щедрою землею та тривалою відсутністю якісних харчів у магазинах.
Я вмостилася і почала читати:
Лист Марата Шевченка до Марти фон Вайхен
Привіт, Марто! Дякую за те, що наші папери в надійних руках. Сподіваюся, ти встигла зняти всі відбитки пальців. Про всяк випадок.
Ти просиш, щоб я розповів тобі про свою родину. Я розумію, коли дізнаєшся щось нове про людину, яку, хай не любив, не мав можливості полюбити, вважав померлою і для себе закритою, тобто коли в такий спосіб фактично з’являється новий родич, про якого нічого не знаєш, хочеться дізнатися більше і про інших. Думаєш, що наштовхнешся на новий факт, новий вимір, нові можливості з’ясувати всі обставини.
Розумієш, про свою родину я знаю дуже мало. Мою бабусю, на яку схожа моя мати, моя сестра Майка і на яку, як виявилося, трохи подібна ти, звали Майя Гетман. Я про неї нічого не знаю, як і про діда – Наума Гетмана. Він загинув у 1942 році в Білорусі, моїй матері та тітці у спадок від нього лишилося тільки по-батькові, навіть похоронки немає. Я не знаю, як він виглядав, запитати було нікого. Якщо дехто з сусідів бабусі та дідуся пам’ятає мою бабусю, то діда не пам’ятає ніхто. Пішов на фронт та загинув. Типова доля тодішніх чоловіків. Кажуть, що він був неписьменним, тому після нього не залишилося жодного листа, і похоронки після нього також не лишилося, бо її міг написати тільки хтось інший.
Бабуся моя загинула під Житомиром у 1943 році, під час окупації території. Бачиш, ти також думала, що твій дід загинув під Житомиром саме цього року. І навіть бачила його могилу. Кількість наших збігів збільшується. Могили своєї бабусі я не бачив, але коли я крокую родинним подвір’ям, я відчуваю, що вона десь поруч. У тому, що загинула моя бабуся, нічого дивного немає, адже вона була єврейкою. Ніхто не знає, як саме це сталося, але яка різниця? Цілком, можливо, що твій дід причетний до її загибелі, адже він грав за правилами того часу, своєї партії і своєї нації. Мені все одно, як вона вмерла. Як її вбили. Як знищили. Я не хочу про це знати, мені й без того болить, коли я розмірковую над тим, як це могло трапитися.
