Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Райська, що? Тобі погано?
Леся ледь трималася на ногах і ніяк не могла пригадати розкладу приміських автобусів. Дивилася на годинник, а бачила одне-єдине слово — «ІНСУЛЬТ».
— Лесю, ти куди?
— У лікарню. У мене бабуся в лікарні.
Одногрупники ще довгенько дивилися вслід, хлопці навіть із вікна вилізли, спостерігаючи, як дівчина біжить доріжкою до найближчої зупинки.
— Отак пак!
У лікарні пахло медикаментами. Скрізь і всюди. Леся сиділа коло ліжка бабусі лише годину, але їй здавалося, що цей запах заповз у найвіддаленіший куточок мозку. Її мозку, тоді як бабусин… Лікар щось розповідав про відірваний тромб і закупорку, кисневе голодування, вражену ділянку… терміни, слова, слова, слова… Але чому? Господи, врятуй і помилуй! Дівчина шепотіла уривки молитви, збивалась і починала знову. Тітка Дуся тихенько вийшла, щоб купити водички, а заразом лишила дівчину наодинці з хворою.
— Бабусю… Бабусечко. Ріднесенька моя… Як же так? Ти ж не жалілася… зовсім. Ти ж сильна.
Сива-сива жінка злилася із сірим лікарняним ліжком, наче її тут і не було. Худе тіло ледь окреслювало горбок, у ледь помітні вени встромили голку. Леся підвела голову до крапельниці й заходилася рахувати кількість крапель, які спадали вниз і бігли по трубці до змученого тіла.
— Ще капає? — зазирнула молоденька сестричка в білому ковпаку і пішла далі у справах.
— Бабцю…
По мокрих щоках повзуть сльози, опускаються в кутики вуст. Леся схлипує. На смак солоні. Дивно. Мають бути гіркі. Бо всередині пече-випікає отрута можливої втрати. Що тепер робити? Що? Тільки б вона вижила!.. Аби вижила!..
— Донечко, — тітка Дуся непомітно з’явилася поруч і обійняла за плечі. — Не плач. Усе буде гаразд. Лікар он забігав, запевнив, що найстрашніше позаду.
— Правда? — голос тремтить дрібно й зривається.
— Авжеж, сонечко. Ми її з тобою виходимо. Нікого не слухай. Вона одужає помаленьку-потихеньку. Ще й бігати буде.
— А що лікар каже?
— Що? Тривале відновлення. Воно, доцю, у цих стінах тривале, а в нас, у Бувальцях, і повітря цілюще. Заберемо й виходимо. Не плач. Важко буде. Але нічого.
Нічого. Нічого. Нічого. Вона повторювала це слово, як заклинання, сотні разів на добу. Перші кілька тижнів узагалі було пекло. Лесі здавалося, що вона, помилившись, сіла в атракціон, який крутить землю й небо туди-сюди. Дівчина щомиті промовляла рятівне: «Ми витримаємо!» Чи вірила? Уже й сама не знала. Але якщо не переконувати себе, то можна лягти й не ворушитися, бо ж усе одно марно. Це і є параліч.
Леся знає. Леся бачить його щодня. Зморшкувате тіло на ліжку та винувато-байдужі усмішки медперсоналу: мовляв, літа, чого так побиватися. Леся читає приреченість в інтонаціях, поміж слів, в очах навпроти. Їм усім байдуже. Віджила, та й по всьому. А дівчина кожній стіні ладна розповідати, що паралізована старенька, яка й без того вже на далекій путі стоїть, — це єдина рідна людина в усьому світі. Єдина. У світі. Величезному, могутньому, прекрасному й страшному.
Бабуся знає це. І що світ жорстокий — теж. Вона лежить день і ніч, ніч і день. Ворушить правою рукою, ногою, тоді як лівий бік їй зовсім непідвладний. Лице перекривило страшно. Дівчина нишком, коли хвора не бачить, приглядається, чи справді це її бабуся. А як та підводить очі, Леся відчуває, що під ногами починає двигтіти земля. Просто… старенька тільки й може, що дивитися. І її погляд виймає серце. Довгий-довгий, прозорий, як тумани осінні, коли ліпше навпомацки відчути стіну попереду, аніж вчасно її розгледіти. Леся боїться його, але без нього ще страшніше, бо то вже усвідомлення втрати.
Скільки Леся виплакала? Її сльози вмістив би маленький океан. Кілька днів узагалі тільки те й робила, що голосила. Аж поки Віка розшукала якесь новомодне заспокійливе, напоїла ним, а потім чітко окреслила картину хвороби, наслідки й шанси на повне одужання. Леся перестала плакати, бо… злякалася. Нема коли плакати, якщо попереду така безрадісна перспектива. Робити треба щось.
І почалося. День уміщував стільки справ, що мало не розсідався. Встигнути геть усе годі, однак Леся встигала. Двадцятирічне дівча крутилось, як дзиґа і вічний двигун. Уставала вдосвіта, порала господарство, готувала дієтичні й корисні страви, бігла на зупинку, добиралась автобусом до районного центру, а там — до лікарні. Була з бабусею аж до вечора: умивала, зачісувала, годувала, виносила горщик, мила, садовила у візок і вивозила на вулицю — милуватися небом. І все щось оповідала, щебетала без упину. А ще були нескінченні списки ліків, черги в аптеках, консультації зі спеціалістами.
Коли поверталася вечірнім рейсом у Бувальці, розпочинала другу чи третю зміну. Стрімголов бігла на город: сапала, обсипала, збирала, копала. Звісно, ще була Ромашка й торгівля у вихідні, адже треба було жити з чогось. Копійчаної пенсії та підвищеної стипендії не вистачало навіть на ліки. От і виходило, що коли ніч огортала спорожнілий будинок, дівча ледь-ледь доповзало до ліжка-гамака, лягало й миттю поринало в пустку без сновидінь.
Певна річ, було б зовсім сутужно, якби не допомога тітки Дусі. Вона жаліла дівчину й намагалася вберегти від надсади. Іноді приїздила Віка. Про нещасне кохання не розповідала, натомість хапалася за всяку роботу. Рідко, але траплялося, що Леся влаштовувала собі невеличкі вихідні. Це коли господарювали на селі тіточка або подруга. Тоді можна було лишитися коло бабусі на всю ніч. Спало дівча в палаті просто на стільці поруч. І хоч як боляче після того крутило м’язи, ночувалося їй у лікарні все одно спокійніше, бо тут Леся могла дослухaтися до бабусиного дихання, неначе до найпрекраснішої музики з усіх сущих симфоній життя.
Ще рідше Лесю забирала до себе на ночівлю Любочка. Дівчина соромилася накидати іншим свою біду, але Люба наполягала так уперто, що мало не силоміць змушувала відпочити. Може, тому вкладала спати на найбільшому ліжку в будинку. Якщо відверто, то Леся його навіть боялася. Смішно боятися меблів, однак надто крихітною вона відчувала себе в такі хвилини.
— Зате зручно! Тобі треба відпочити! Он яка худа зробилася й аж позеленіла! Миколо, хоч ти щось їй скажи!
Микола завзято кивав головою й тікав із дому на риболовлю, полювання чи ще кудись. Він навіть дивитися на Лесю боявся. Це все одно, що носити в собі кілограми тротилу й усвідомлювати, що один-єдиний погляд — і ті кілограми можуть вибухнути за якусь частку секунди. Люба, мабуть, здогадувалася. Жінки відчувають таке, неначе кішки наближення землетрусу. Однак молода мама вже так стомилася боятися за своє подружнє щастя чи за його видимість, що здалася на волю Божу й навіть до рота чоловікові перестала зазирати. Натомість… почала вишивати. Клала на тканину крихітні хрестики й оживала. Засадила всю ділянку коло дому квітами й співала, пригортаючи до теплих грудей найбільшу втіху — свого синочка.
— Знаєш, Лесю… Спасибі!
— За що?
— За твоє малювання, — засміялася. — Якби не воно, цього малого пустунчика не було б.
Леся вщипнула за рожеву щічку маленьку Миколину копію — і довкола посипалися дзвіночки безтурботного дитячого сміху. Що ж. Нехай вона тепер не малює. Бо не може. Нема коли. Але колись… потім… неодмінно намалює в ліжечку кирпате маля, якому сниться гойдалка з квітів.
Її дні теж скидаються на гойдалки, але вона не жаліється. Ні. Лише тримається щосили за поруччя, щоб не випасти. А потім міцніше стискає кулаки й вирушає воювати на невидиму лінію бою.
— Доброго ранку, бабусенько! Що снилося?
До цього питання за місяць звик навіть товстенький павук у верхньому кутку вікна. Іноді його проганяє санітарочка вологою ганчіркою, але скоріше для годиться, бо волохатий господар усе одно повертається в облюбоване місце й виплітає нову павутину. Леся не чіпає комахи, адже бабуся любить спостерігати, як довгенькі лапки роблять срібні павутинки. Хоч удень вони видаються золотими, бо їх визолочує сонце.
Шкода, проте в лікарняній палаті дуже мало кольорів. Сірий і брудний жовтий. І все. Може, тому щоранку Леся чіпляє на обличчя усмішку, забарвлену в усі кольори веселки. Дівчина сама собі здивувалася, коли вперше змогла всміхнутися отак барвисто. Просто нічого іншого не лишалося: крім її усмішки, у бабусі не було нічого. Звичне життя вирувало десь за вікном. От художниця й поклала собі, що приноситиме його частинку в усмішці.
