Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
— І хто це?
— Я не знаю.
— Ти відповідала?
— Ні. А що писати?
— Ну, не знаю. «Хто ти такий?»
Леся замислилася.
— Навряд чи відповість.
— Чому?
— Якби хотів, то підписався б одразу.
— Дивно.
— Угу.
— А в тебе залицяльник є? Хоч такий-сякий?..
— Ні.
— Нудно ти живеш.
— І не кажи. На вас із Любою гляну — і найменше бажання закохуватися нівелюється.
— Що робить? Ні-ве… Ото мені вже вчена!
Дівчата задзвеніли сміхом. Віка одразу забула про свої проблеми, зосередивши увагу на третій подружці:
— А що Люба? Вона ж законна дружина, мама.
— Ти її очі бачила?
Віка замовкла. Справді, вони не так часто бували в будинку Люби й Миколи, але навіть ті нечисленні візити давали зрозуміти, що то пустка, а не сім’я. Федір Якович, звісно, придбав для онука новісінький будинок у райцентрі, зробив євроремонт, ще й який, аж в очах миготіло, обладнав побутовою технікою наймодніших брендів, а на честь народження правнука Артемка купив автомобіль. Живіть і життю радійте. А воно, бач, пустка.
— Бачила. Ех, Лесю, не ятри рану. Це ти на що натякаєш? Мовляв, на чужому нещасті свого щастя не збудуєш?..
— Ні. Любочка не руйнувала чужого щастя. От тільки свого не має.
— Угу. Якби не Артемко, Любка, певно, утекла б. У якусь халупку заховалася й була б щасливіша, аніж у хоромах Панських.
— А мо’, воно мине?
— Шлюб не минає, мила моя, він розвалюється, — сумно відказала Віка й додала ще сумніше: — А деякі нещасні тримаються одне одного роками. Ти скажи чому?
— Не знаю. Мені здається, що відповіді маємо шукати не ми…
Віка знову хнюпить голову й тихенько плаче. Сльози крапають у чашку й змішуються з чаєм. Усе як у житті. Мішанина, і годі.
«Цікаво, як це — змішувати фарби?
Невже, лише поєднуючи щось із чимось, можна створити третє?
І воно буде новим?
Кажуть, що ти вмієш малювати.
Намалюй мені новий світ.
Будь ласка».
Леся вчитувалася в слова, мабуть, удесяте. Знов і знов. І щоразу дивувалася. Хто ж це? Кортіло негайно ж натиснути зелену кнопку виклику, але завжди щось стримувало останньої миті. А що, власне, вона скаже? Як фарби змішують, чи що? До речі, цієї миті й телефонувати незручно. Усе одно як слід не розчуєш. Есемеску дівчина отримала, коли їхала додому в запиленому автобусі, а у вікні раптово підгледіла літо. Воно вийшло, босоноге, зеленооке, у рудому ластовинні й весело всміхалося щербатим ротом.
— Диви, який кумедний хлопчик!..
Леся втримувала погляд на ньому якнайдовше, навіть озирнулася назад, але малий зник, змінившись новими картинками. Подруга дрімала поруч і бачила хіба що сни. Віка нещодавно влаштувалася санітаркою в хірургічне відділення (Леся навіть боялася припустити, як саме) і після нічних чергувань засинала практично скрізь.
— Віко, скажи. Хто може просити намалювати новий світ?
Віка скептично зсунула бровенята й пробурчала:
— Той, кого реальний не влаштовує.
— А тебе влаштовує цей світ?
— Смішна ти.
— От! Але ж ми не просимо намалювати інший.
— Господи, та відчепися ти! Художниця! Кому ті намальовані світи взагалі потрібні? Живемо ж у реальному!
Леся замовкла й до кінця дороги думала про своє.
Бувальці зустріли студенток закуреними вуличками і ямами на дорозі.
— От халепа! Мало новісінька сандаля не розпалася!
Віка метала блискавиці.
— Скоро дороги зовсім не буде. Це ж як дощ, то йди й топися любесенько. А що? Втопишся — і каменя на шию чіпляти не доведеться.
— Віко!
Подруга вмовкла, бо дівчата якраз проходили повз будинок її дитинства. Мимоволі насупилася, і навіть височенькі підбори не завадили дівчині якомога швидше проминути рідне обійстя. Бідолашна рідко навідувалася в Бувальці, остерігаючись, що минуле засмокче й поглине, як чорні діри в космосі. Леся ж не чіпала та й особливо не вмовляла, хоч завжди раділа, коли в село вони їхали вдвох. Їй так було легше… дивитися, як воно помирало. Поволі. Певно, з такою швидкістю ширяться пустелі, а води точать скелі. Непомітно. Адже змін не помітиш, надто коли спостерігаєш картинку щодня, однак за кілька місяців (що вже й казати про роки!) вони стають фатальними. Це як зі смертенними. Лесі від того боляче. Фізично. І недарма. Лише за кілька кроків серед горіхового царства чорніє кістяк її дитинства. Серед решток школи тепер гуляє хіба що вітер. І навіть привид рудого білченяти встиг забути, хто такі діти.
— Лесю…
— Що?
— Ходімо. Чого застигла?
— Нічого. Просто.
— Бабуся ж чекає. Певно, коло хвіртки стовбичить півдня. Хіба не знаєш?
Леся світлішає. Село — це ж не просто будинки. Доки живуть люди, житиме й воно.
Бабуся зраділа, вгледівши дівчат. Старенька завжди мінилася на обличчі, коли з’являлася Леся. Ніби молодшала. Віка жартувала: мовляв, найдійовіша пластична операція — після розлуки побачити кохану душу. Бабця кивала рукою: мовляв, нахапаються слів розумацьких, а їй і без них добре живеться, бо онучка повернулася.
— Бабусю, я Ромашку видою. Можна?
— Та йди вже, йди. Худобина чекає.
Леся бігла до повітки, як на побачення. Ромашка справді чекала на господиню, раділа щиро, облизувала шершавим язиком і мукала так голосно, що Мурко змушений був тікати в тихше місце.
— Хороша моя, ти сьогодні пахнеш конюшиною. Смакувала травичка?
Корова кліпала довгими віями й хиталася з боку в бік, як молочний корабель.
— Ну-ну!.. Дійся, люба.
— Лесю, треба б сіно завтра в копицю скласти.
— Добре, бабуню. Ми з Вікою, тому швидше впораємося.
— Еге.
Старенька якось дивно замовкла, натягши тишу, неначе тятиву. От-от розірветься. Леся підвела зелені очиська.
— Бабцю…
— Що? Нічого. Хіба… Тут такі новини, — і зацокотіла: — Вічина мати на тому тижні дорогенького свого втришия виперла.
— Дядька Петра?
— Атож. Одновусий брикався, але Ромчик вигнав.
— Який Ромчик?
— Друзяка ж найліпший.
— Це оті, що навідувалися частенько? Зачекай… Що ж виходить? Тітка Галя лишилася жити з коханцем? А його половинка де поділася?
— З Одновусим і повіялася.
— Вони що… обмінялися?
Старенька активно закивала головою.
— Кіно.
— А ми, Лесю, серіалів уже не дивимося. Життя, дитино, куди цікавіше.
— Треба б Віці розповісти.
— Я вже дівці розказала.
— Уже? А де вона?
Старенька розвела руками.
— Де-де? У хаті плаче. Але ти не чіпай. Нехай поплаче. Легше стане. Бач, мамка коли отямилася… Мо’, дитина зможе хоч зрідка додому навідуватися, а то ж і кроку не ступала, прости Господи, три роки. Та й приїздила, бідолашна, рідко… А як?
Леся слухала, як дзюркоче молоко. Цівочки зникали в білій рідині, а та, здавалося, крутилася в дійниці. Чистісінько люди. Вони часто біжать по колу, зовсім того не помічаючи.
Леся повернулася туди, звідки вирушила, коли найменше того чекала. Хоч як дивно, але щастя робить людей вразливими. Після білої смуги рано чи пізно життя набирає чорної барви.
Екзамен тривав четверту годину. Третьокурсники тремтіли, хоч подумки мріяли про відпочинок. Цей іспит, як-не-як, був останній. Складний? Так. Але ж останній. Потім тільки літо. Леся вибігла з аудиторії й одразу ж закружляла, притискаючи залікову книжку до грудей.
— Склала?
— Оцінка?
— Номер білета?
Її закида`ли запитаннями, а щаслива студентка радісно щебетала. П’ять хвилин тому декан гарно вивів «відмінно» й розписався. Перемога! Інстинктивно потяглася в кишеню й машинально вийняла мобільний телефон. Екран сповіщав про сім неприйнятих дзвінків. Дівчина відчула, як пальці миттю покрижаніли. Чому вони так тремтять? Лише з третьої спроби змогла розблокувати клавіатуру й натрапила на есемеску:
«Лесю, бабуся в районній лікарні. Інсульт».
Перед очима закрутилася завія. Білі цяточки вкрили собою світ, але він чомусь зробився чорний.
