Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
На додаток до плетеної табірної жіночої моди у селі з'явилося туалетне мило, пудра і рум'яна. Усе виробництва однієї фірми КРАСНЫЙ МАК. Косметика була рожевою і мала нудотно-солодкавий запах. Янгол голоду здивувався.
Найпершою хвилею моди стали мешти на вихід, БАЛЕТКИ. Я поніс до шевця половину ґумової шини, інші принесли шматки ґуми з фабрики. Швець зробив легкі літні мешти, з дуже тоненькими еластичними підошвами, кожен з цих мештів був дбайливо допасований до розміру ноги. Зроблені на манекені, ці мешти були дуже елегантними. Їх носили і чоловіки, і жінки. Янгол голоду став легконогим. Палома виросла, тепер уже всі бігли на танці і танцювали, аж поки незадовго до півночі не звучав гімн.
А оскільки жінки хотіли подобатися не лише собі самим й іншим жінкам, а й чоловікам, чоловіки теж змушені були докладати зусиль, аби їх іноді допускали за шторку до плетеної гачком білизни. Тому після балеток справа дійшла і до чоловічої моди вище взуття. Нова мода і нові любощі, обмін партнерами, вагітності, аборти у міській лікарні. Але і збільшення кількості немовлят у медпункті, у спеціальному кутику, за дерев'яною загородкою.
Я пішов до пана Ройша з Ґоттенбрунна, що у Банаті. Я знав його тільки з перекличок. Удень він розгрібав завали сміття на розбомбленій фабриці. А вечорами за тютюн латав подерті фуфайки. Він був кравцем, а відтоді, як янгол голоду легковажно кружляв довкола, то його вміння користувалися неабияким попитом. Пан Ройш витягнув скручену в клубок мотузку і поміряв мене з ніг до голови. Потім сказав, що для штанів необхідно півтора метра тканини, для маринарки три метри і двадцять сантиметрів. А крім того, три великі ґудзики і шість маленьких. Підкладку для маринарки він дістане сам, так він сказав. Я хотів, щоб маринарка мала ще пояс із пряжкою. Він запропонував мені виготовити пряжку з двох металевих кілець, які проходили одне в одне, а на спині зробити подвійну складку, одну навпроти другої. Він сказав, що зараз такі дуже модні в Америці.
Я замовив Антону Ковачу два металевих кільця і, взявши усі свої гроші, пішов у сільську крамницю. Тканина на штани була матово-синьою зі світло-сірими вузликами. Тканина на маринарку — у клітинку двох кольорів — пісочний беж і брунатний кольору мішка з піском, контури кожної клітинки витиснені. Я відразу ж купив готову краватку, кольору зеленого моху з косими ромбами. І три метри репсу кольору світлої резеди на сорочку. І ще ґудзики для штанів і маринарки плюс дванадцять маленьких на сорочку. Усе це було у квітні 1949-го.
Через три тижні я отримав сорочку і костюм із подвійною складкою і залізною пряжкою на паску. Шовковий шалик кольору червоного вина, у матово-блискучу клітинку, зараз нарешті знову личив би мені. Тур Прікуліч уже давно його не носив, мабуть, він уже викинув його геть. Янгол голоду вже більше не сидів у голові, але все ще не злазив із шиї. І у нього була міцна пам'ять. Але йому це не було потрібно, табірна мода була теж певним різновидом голоду, голоду очей. Янгол голоду казав:
— Не витрачай усі свої гроші, хто знає, що може трапитися.
Все, що може трапитися, вже тут, — думав я собі. Я хотів мати вихідний костюм, щоб гуляти в ньому центральною алеєю табору, танцювати або навіть просто пройтися з шахти через бур'яни, іржу і сміття. Я починав зміну з того, що переодягався внизу, у підвалі. Янгол голоду застерігав:
— Зарозумілість приходить перед падінням.
Але я відповідав йому:
— Людина живе. Людина живе тільки раз.
Лобода теж нікуди не може звідси подітися, вона носить свої червоні шати і шиє собі іншу рукавичку для кожного листка, рукавичку з пальцями.
Моя валізка для грамофона вже мала новий ключ, але поволі ставала замалою. Я замовив у столяра ще солідну валізу для свого нового одягу. А Пауля Ґаста, слюсаря, попросив зробити мені справжній замок на валізу, замок із різьбою.
Коли я вперше демонстрував свій новий одяг на танцях, я думав собі: все, що може трапитися, вже тут. І все повинно залишатися так, як є тепер.
Лобода продовжувала рости зелено і зі свистом і на четверту весну після Перемоги. Ми вже не зривали її, бо нас більше не мучив такий сильний голод. Ми були переконані, що після чотирирічного голодування нас тепер годуватимуть, можливо, не для того, щоб відправити додому, але хоча б для роботи тут. Росіяни щороку чекали майбутнього, а ми його боялися. На нашій дорозі опинилося минуле, а в їхню велетенську країну впливали нові часи.
Пішла чутка, що Тур Прікуліч і Беа Цакель протягом усіх трьох років збирали у гардеробній одяг, продавали його на базарі, а гроші ділили з Шіштваньйоновим. Тому багато хто загинув від переохолодження, хоча навіть згідно з табірним розпорядком кожен мав право на білизну, фуфайку і взуття. Ми вже більше не рахували мертвих. Але якщо я згадував про річницю Перемоги, то знав і те, що у регістрі медпункту Труді Пелікан вписала 334 душі, які спочили з миром протягом першого, другого, третього і четвертого років. Я не згадував про них багато тижнів підряд, а потім вони раптом вдиралися у мою свідомість, ніби галаслива тріскачка, і переслідували мене протягом цілого дня.
Як часто я думав про те, що булькання коксової батареї звучить із року в рік. Я хотів би колись, замість того щоб, як завжди, сидіти на лавці центральної алеї табору, посидіти на лавці у парку, де зустрів би людину, яка розгулює собі вільно і ніколи не бувала у таборі. На танцях одного вечора випливло слово КАУЧУК, каучукові підошви. Наша співачка Лоні Міх запитала, що означає каучук. А Карлі Гальмен підморгнув адвокатові Паулю Ґасту і сказав, що це походить від слова «покійник», у степовому небі усі ми будемо носити каучукові підошви. Але Лоні Міх не заспокоїлася після такого пояснення. Після каучукових підошов почалася розмова про ФАВОРИТІВ, які зараз у моді в Америці. Лоні Міх знову запитала, що таке ФАВОРИТИ. А акордеоніст Конрад Фонн сказав їй, що це така зачіска, кінські хвости над вухами.
Раз на два тижні у кінотеатрі села для нас, в'язнів табору, показували фільми і новини. Радянські фільми, але також і американські, а іноді навіть реквізовані у Берліні німецькі фільми. В одному з тижневих випусків новин показували, як у небі Америки поміж хмарочосами літає конфеті, ніби сніг, а по землі ходять і співають чоловіки у взутті на каучуковій підошві і з бакенбардами аж до підборіддя. А після фільму перукар Освальд Енйетер сказав, що такі бакенбарди називаються фаворитами.
— Ось тепер ми вже цілковито русифіковані, а будемо ще й сучасними на американський манер, — сказав він.
Я також не знав, що таке фаворити. Я рідко ходив у кіно. Через свою роботу в нічну зміну я у цей час переважно був ще у підземеллі або щойно вийшов звідти і був занадто втомлений для кіно. Але балетки на літо в мене були, Кобелян подарував мені півшини. І свою валізу з-під грамофона я тепер уже міг зачинити на ключ, який зробив мені Пауль Ґаст, чудовий ключ із трьома виступами, схожими на мишачі зуби. А від столяра у мене була нова дерев'яна валіза з врізаним замком. У мене був оновлений гардероб. Каучукові підошви не годилися для підземелля, а бакенбарди росли самі по собі, хоча я і думав, що вони пасували б радше Туру Прікулічу. Мені вони здавалися занадто мавпячими.
Але все одно, — думав я собі, — давно пора зустріти Беа Цакель або Тура Прікуліча десь в іншому місці, де ми були б на рівних, наприклад, на вокзалі з чавунними пілястрами, з яких звисають горщики з петуніями, як на курорті. Скажімо так, я сідаю в поїзд і бачу, що Тур Прікуліч сидить у моєму купе. Я коротко привітаюся з ним і сяду навпроти, трохи осторонь, от і все. Я робитиму вигляд, ніби це все, бо побачу обручку в нього на пальці і не питатиму, чи одружився він із Беа Цакель. Я витягну свою канапку і покладу її на розкладний стіл. Білий хліб із товстим шаром масла і рожевим шматочком шинки. Канапка не смакуватиме мені, але я не видам себе жодним рухом. Або я зустріну Цитру-Ломмера. Він прийде зі співачкою Лоні Міх. Я побачу, що її зоб збільшився. Вони захочуть взяти мене з собою на концерт до Атенеума. Я вибачатимусь зміненим голосом і пропущу їх досередини. Бо насправді я перевірятиму квитки і вказуватиму правильні місця в Атенеумі, тож зустріну їх обох знову при вході і з піднятим вказівним пальцем промовлю:
