Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

— Принаймні можна спокійно чекати ночі.

І через 60 років мені сниться: мене депортували вдруге, втретє, а іноді і всьоме. Я ставлю свою валізу з-під грамофона на криницю і ходжу довкола майданчика для переклички. Тут немає жодних бригад, жодних начальників. У мене немає ніякої роботи. Світ і нове керівництво табору забули про мене. Я покладаюся лише на свій досвід як ветерана табору. Врешті-решт у мене є лопата-серце, а мої денні та нічні зміни завжди були витвором мистецтва, так я пояснюю все це. Я не випадковий перехожий, а дещо вмію. Я знаюся на шахтах і шлакових породах. У мене ще з першої депортації залишився у гомілці врослий синьо-чорний шматок шлаку. Я демонструю це місце, ніби орден героя. Я не знаю, де мої нари, бо тут усе нове.

— Де бараки? — питаю я. — Де Беа Цакель? Де Тур Прікуліч?

Феня, від якої кров стигне в жилах, у кожному сні вбрана в інший плетений гачком светр, а зверху на ньому та сама біла ряднина, якою накривають хліб. Вона каже, що немає ніякого керівництва табору. Я відчуваю себе покинутим. Ніхто не хоче, щоб я був тут, але я в жодному випадку не маю права податися геть.

У який табір потрапив цей сон. Чи взагалі сон цікавить, що лопата-серце і шахта існували насправді. Що з мене досить п'яти років у неволі. Хіба сон хоче вічно депортувати мене і вже у сьомому таборі не дає мені навіть працювати. Це справді ображає. Я нічого не можу протиставити сну, не має значення, котрий раз він мене депортує і в якому за рахунком таборі я зараз перебуваю.

Якби у цьому житті мене ще раз мали депортувати, я знав би: ніби існують речі, які прагнуть, аби їх замінили наступними у черзі, навіть якщо ти цього не хочеш. Що штовхає мене у цю взаємопов'язаність. Чому я хочу вночі мати право на своє приниження. Чому я не можу звільнитися. Навіщо змушую табір належати мені. Туга за домом. Так, ніби мені її бракувало.

Одного пообіддя Плантон-Катя вже невідомо скільки сиділа за дерев'яним столом у бараці. Мабуть, дивилася на годинник із зозулею. Коли я зайшов досередини, вона запитала:

— Ти тут живеш?

Я відповів:

— Так.

— Я теж, але за церквою. Навесні ми переселилися у новий дім. Там помер мій маленький брат. Він був старим.

Я сказав:

— Але ж він був молодшим за тебе.

— Він був хворим, а тоді людина стає старою, — відповіла вона. — Тоді я вбрала його антилоп'ячі мешти і пішла до старого будинку. Там у дворі був якийсь чоловік. Тоді цей чоловік запитав мене, як я сюди потрапила. Я показала йому антилоп'ячі мешти. Тоді він сказав, щоб наступного разу я приходила з головою.

— І що ти тоді зробила? — запитав я.

— Тоді я пішла до церкви, — сказала вона.

Я запитав:

— Як звали твого маленького братика?

Вона сказала:

— Лаці, як тебе.

— Мене звати Лео, — заперечив я.

— Може, це у вас удома, але тут ти називаєшся Лаці, — сказала вона.

Це момент просвітлення, — подумав я, — в імені є німецьке слово «лаус», воша. Лаці походить від Ладіслаус.

Плантон-Катя встала, згорбилася і, вже дійшовши до дверей, озирнулася і ще раз подивилася на годинник із зозулею. Але її праве око підморгувало мені, так, як буває, коли розгортають старий шовк.

Вона підняла вказівний палець і сказала: — Знаєш що, ти не повинен більше махати мені рукою в церкві.

Улітку нам дозволяли танцювати надворі, на майданчику для переклички. Перед самим присмерком ластівки літали слідом за своїм голодом, дерева вже опоясала темрява, хмари підфарбувало знизу червоним. Згодом над їдальнею зависав місяць завбільшки з палець. Барабанний ритм у виконанні Антона Ковача пробивався крізь вітер, пари коливалися у танці, ніби чагарі. Посеред хвиль стукотів передзвін коксових батарей. А відразу за ним із території фабрики виривалася хмарка вогню й освітлювала небо аж до танцмайданчика. І поки не згасло світло, можна було побачити, як трясеться голова співачки Лоні і які важкі очі в акордеоніста Конрада Фонна, він завжди відводив їх убік, туди, де не було видно нікого і нічого.

У жесті, з яким Конрад Фонн розтягував і зводив докупи боки акордеона, відчувалося щось тваринне. Його повіки виглядали достатньо важкими, щоб зобразити чуттєвість, але порожнеча в очах була занадто холодною. Музика не проникала йому в серце. Він просто відпихав пісні подалі від себе, і вони потрапляли всередину нас. Його акордеон видавав приглушені звуки, схожі на сьорбання. Відтоді як Цитру-Ломмера відвезли кудись, як було сказано, до Одеси, в напрямку дому, оркестру явно бракувало теплих світлих звуків. Можливо, це акордеон був розстроєний, як і музикант, тому сумнівався, що коли депортовані стають парами на майданчику для переклички і хитаються, мов кущі, це можна вважати танцями.

Плантон-Катя сиділа на лавці і хитала ногами в такт музики. Якщо хтось хотів запросити її до танцю, вона тікала у темряву. Іноді вона танцювала з кимось із жінок, витягуючи при цьому шию і зазираючи в небо. Її ноги рухалися в такт музики, мабуть, раніше вона часто танцювала. Коли вона сиділа на лавці і спостерігала за парами, то кидала камінцями у тих, хто підходив один до одного занадто близько. Вона не бавилася, її обличчя залишалося серйозним. Альберт Ґіон казав, що більшість із нас забуває, де ми танцюємо, не думає про переклички і уявляє собі, що всі ми на танцмайданчику. Він ніколи не танцював із Ціррі Вандшнайдер, казав, що вона клеїться до нього і прагне віддатися йому. Але тут, у темряві, спокушає музика, а не він. Коли звучала зимова палома, відчуття збивалися у складки і ставали схожими на ребра акордеона, зачиненого в їдальні. Літній танець присипав нашу тугу легковажністю, ніби сіном. Вікна барака відкидали ледь помітні тіні, ми більше відчували, ніж бачили одне одного.

Труді Пелікан казала, що на танцмайданчику туга за домом перебирається із голови у живіт. Партнери міняють одне одного щогодини, це пари, які тужать за домом.

Мені здається, що суміші взаємних симпатій і обману, які випливали під час парування, мабуть, були такими ж різноманітними і ні до чого не придатними, як суміші різних видів вугілля. Але ми могли змішувати між собою лише те, що мали. Ми не могли, ми були змушені. Так само, як я змушений був триматися осторонь будь-яких сумішей і зберігати пильність так, щоб ніхто не здогадався, чому я так роблю.

Можливо, акордеоніст про все здогадувався, у ньому було щось відсторонене. Це мене ображало, хоча він і здавався мені потворним. Я щоразу змушений був дивитися йому в обличчя, так довго і так часто, як хмарка вогню виривалася із території фабрики і проривалася у небо. Що чверть години я бачив його шию і його собачу голову над акордеоном і страхітливі, відведені вбік кам'яні очі. А потім небо знову зливалося з чорнотою ночі. І я чекав наступні п'ятнадцять хвилин, поки собача голова знову не стане потворною на світлі. Літня палома на місці для перекличок виглядала завжди однаково. Тільки одного разу, пізнього вересня, під час останнього нічного танцю, все відбулося по-іншому.

Я сидів, як завжди, на лавці і підтягнув коліна до підборіддя. Адвокат Пауль Ґаст сів біля мене перепочити під час танцю, він сидів біля моїх пальців ніг і мовчав. Можливо, іноді він таки згадував свою покійну дружину, Гайдрун Ґаст. Бо у той момент, коли він сперся спиною об стіну, над селом упала зірка. Він сказав:

— Лео, швидко загадай бажання.

Село проковтнуло зірку, всі інші продовжували блищати, ніби грубо помелена сіль.

— Мені нічого не спало на думку, — сказав він. — А тобі?

Я сказав:

— Нехай би всі ми вижили.

Це була брехня, легковажна, як сіно. Насправді я загадав бажання, щоб мій ерзац-брат помер. Я хотів завдати болю своїй матері, а самого брата я не знав.

Щастя — це щось раптове.

Мені знайомі щастя рота і щастя голови.