Гойдалка дихання - Мюллер Герта (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Щастя рота приходить під час їжі, воно коротше за рот і навіть за саме слово «рот». Якщо вимовити його, то не залишається часу на те, аби воно потрапило в голову. Щастя рота не хоче, щоб про нього говорили. Якщо я говорю про щастя рота, то перед кожним реченням мені слід вимовляти слово РАПТОМ. А після закінчення речення: ТИ НІКОМУ ПРО ЦЕ НЕ СКАЖЕШ, БО ВСІ ГОЛОДНІ.
Але я скажу це тільки один раз: раптом ти тягнеш додолу гілку, зриваєш квітку акації і з'їдаєш. Ти нікому про це не говориш, бо всі голодні. Ти зриваєш щавель біля дороги і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий чебрець поміж трубами і з'їдаєш. Ти зриваєш ромашки біля дверей до підземелля і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий часник біля паркана і з'їдаєш. Ти нахиляєш донизу гілку, зриваєш чорні ягоди шовковиці і з'їдаєш. Ти зриваєш дикий овес у степу і з'їдаєш. Біля їдальні ти не знаходиш жодної картопляної шкірки, лише бур'яни, і з'їдаєш їх.
Узимку ти нічого не зриваєш. Ти йдеш після зміни просто до барака і не можеш визначити, у якому місці сніг смакує найкраще. І де тобі краще запхнути до рота жменю снігу — відразу біля входу до підземелля чи ближче до куп вугілля, або аж біля воріт табору. Не в змозі вирішити, ти береш повну жменю з білого дашка над вартовою будкою біля воріт, і свіжість проникає тобі у пульс, до рота, у горло, глибоко всередину аж до самого серця. І раптом ти більше не відчуваєш втоми. Ти нікому про це не кажеш, бо всі втомлені.
Якщо не трапиться ніякої несподіванки, день проходить, як і всі інші. П'яте через десяте, — каже перукар Освальд Енйетер, — відповідно до його теорії щастя — це трохи бардаку. Мені мусить пощастити, бо моя бабця сказала: Я знаю, ти повернешся. І це я також нікому не говорю, бо всі хочуть повернутися. Щоб тобі пощастило, ти мусиш мати мету. Я мушу знайти собі мету, навіть якщо це всього-на-всього сніг на вартовій будці біля воріт.
Про щастя голови можна сказати більше, ніж про щастя рота.
Щастя рота любить бути на самоті, воно німе і проростає зсередини. А щастя голови любить спілкуватися з іншими, навіть потребує цього. Це щастя блукання довкола, навіть якщо воно і кульгаве. Воно триває довше, ніж ти можеш витримати. Щастя голови порізане на шматочки, і його важко посортувати, воно втручається куди хоче і як хоче, а потім швидко перетворюється із світлого на темне розмите сліпе невдале приховане непостійне несміливе нестримне нав'язливе хитке розбите впущене додолу нагромаджене протягнуте крізь вушко голки зраджене непереконливе роздушене на крихти розгублене насторожене колюче страхітливе повторюване нахабне викрадене викинуте геть залишене наостанок щастя, яке мало не пройшло повз.
Щастя голови може мати вологі очі, витягати шию тобі услід, або у нього можуть тремтіти пальці. Але воно завжди вдаряє в голову, як жаба, яка б'ється об стінки бляшанки.
Коли тобі пощастить востаннє — це останнякраплящастя. Вона наздоганяє тебе у момент смерті. Я пригадую, коли Ірма Пфайфер загинула у ямі з вапном, Труді Пелікан прицмокнула язиком, ніби показала великий нуль, і сказала одним словом:
— Останнякраплящастя.
Я погодився з нею, бо бачив полегшення на обличчі мертвих, коли ми роздягали їх, полегшення від того, що у голові нарешті заспокоїлося застигле гніздо, у подиху — запаморочлива гойдалка, у грудях — повністю зосереджена на ритмі помпа, а у животі — порожній зал очікування. Чисте щастя голови не траплялося ніколи, бо кожен рот складався із голоду.
Для мене навіть через 60 років після табору їжа все ще залишилася великою подією. Я їм усіма порами шкіри. Якщо я їм у товаристві, це неприємно спостерігати. Я їм нахабно. Інші не знають, що таке щастя рота, вони їдять по-товариському і ввічливо. Але мені саме під час їжі кидається в голову останнякраплящастя, яка рано чи пізно приходить до кожного, так само як ми з вами сидимо тут, і тоді треба віддати їй своє гніздо у голові, запаморочливу гойдалку подиху, помпу в грудях і порожній зал очікування у животі. Я їм із таким задоволенням, що навіть не хочу помирати, бо тоді не зможу більше їсти. І вже понад 60 років я знаю, що повернення додому не змогло притлумити табірного щастя. Воно і досі своїм голодом відгризає половину від кожного іншого відчуття. А всередині у мене порожньо.
З моменту мого повернення кожне нове відчуття кожного нового дня має свій власний голод і вимагає взаємності, якої я йому не даю. Нікому більше не дозволено чіплятися за мене. Голод навчив мене, а приниження зробило недосяжним, саме приниження, а не гордість.
Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, у моєму мозку залишилася тільки невпинна катеринка, яка повторювала день і ніч: холод обрізає, голод обманює, втома обтяжує, туга за домом розриває, воші і блохи кусають. Я хотів би виторгувати заміну на речі, які не жили, але і не мертві. Я хотів домовитися про рятівний обмін між моїм тілом і лінією горизонту у повітрі вгорі і вкритими пилюкою вулицями внизу. Я хотів би перейняти їхню витривалість й існувати без тіла, а коли найгірше залишиться позаду, знову прошмигнути всередину свого тіла і з'явитися у ватнику. Це не мало нічого спільного з помиранням, радше навпаки.
Нульова зона — це щось несказанне. Ми з нею однодумці у тому, що людина не може нічого сказати про себе, хіба що про речі довкола себе. Розчавлена паща нуля здатна їсти, а не говорити. Нуль садить тебе під замок своєї задушливої ніжності. Рятівний обмін не терпить ніяких порівнянь. Він примушує і спрощує аж до такого: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба.
Коли настав час, що всі ми перетворилися на шкіру і кістки, мені, здається, вдалося здійснити справді рятівний обмін. Іноді я мусив би перейняти терплячість лінії горизонту і вкритих пилюкою вулиць. Перетворившись на шкіру і кістки у своєму ватнику, я не зміг би сам врятувати своє життя.
Те, як живиться тіло, досі залишається для мене таємницею. У тілі відриваються одні і створюються інші частини, так само як на будові. Ти бачиш себе й інших щодня, але жодного дня не зауважуєш, скільки у тобі всього ламається або, навпаки, спинається на ноги. Залишається таємницею, яким саме чином калорії все забирають або віддають. Як їм вдається знищити у тобі всі свої сліди, коли вони забирають, і, навпаки, відновити все, коли вони віддають. Ти не знаєш, коли саме з тобою сталася та чи інша позитивна зміна, але ти знову відчуваєш приплив сил.
Протягом останнього табірного року ми отримували за свою роботу гроші, їх давали кожному в руки. І ми могли купувати щось на базарі. Ми їли сушені сливи, рибу, російські налисники з солодким або підсоленим сиром, салом чи смальцем, кукурудзяні пляцки з підливкою з цукрових буряків, масну халву з соняшникового насіння. Не минуло і кількох тижнів, як ми знову нормально харчувалися. На нас понаростали скожі на мочалки прошарки жиру, перукар називав нас БАМСТІ. Ми знову стали звичайними чоловіками і жінками, так, ніби вдруге вступили у перехідний вік.
Нова хвиля марнославства розпочалася у жінок ще тоді, коли чоловіки бездумно блукали туди-сюди по табору у своїх ватних уніформах. Вони знову відчули себе достатньо вродливими, і це давало їм підстави для марнославства. А потім янгол голоду отримав нове відчуття для одягу, для нової табірної моди. Чоловіки приносили з фабрики шматки білосніжних лляних мотузок, довжиною приблизно метр і товщиною з руку. Жінки розбирали ці мотузки на нитки і плели з них залізними гачками бюстгальтери, трусики, блузки і трико. Вузлики вони затягували всередину, на зовнішній стороні не було видно жодного. Жінки плели навіть стрічки у волосся і брошки. Труді Пелікан носила плетену лілію, яка була схожа на пришите до грудей горнятко для мокко. Одна з Ціррі носила брошку-конвалію, це були причеплені до дротів білі напальчники, а Лоні Міх — пофарбовану червоною цеглою жоржину. У цей перший період транспортування льону я теж здавався собі ще достатньо вродливим. Але вже незабаром я теж відчув потребу обновити свій гардероб. Я досить довго просидів із голкою в руках, щоб пошити собі з подертого пальта з оксамитовими зав'язками кепку. План її створення сидів у мене в голові, це була доволі складна для виконання конструкція з усіма можливими вишуканостями. Довкола голови я зробив основу з ґуми для коліс, обшив її тканиною, розмір кепки дозволяв носити її навскоси, натягуючи на вухо. Дашок над обличчям був зроблений із шматка руберойду, овальна верхня частина була зміцнена шматком паперу з мішка для цементу, а вся шапка зсередини була вимощена шматочками з розірваної сорочки. Внутрішня підкладка була для мене важливою, бо нагадувала про колишнє марнославство, про те, що потрібно хотіти краси для себе самого, навіть там, де ніхто цього не побачить. Це була шапка, яка насувалася на очі або на вухо, шапка-очікування, шапка для кращих часів.
