Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Дівчина, яка грала на гітарі, — питав я в кожного, — пам’ятаєте?
— Та пам’ятаю, — казали вони, — але її давненько вже не видно.
Я всі ноги стоптав перед будинками, де мешкали її батьки. І незабаром виявив, що ні Патрик, ні Джилліана більше не живуть у тих респектабельних помешканнях.
Я страшенно збентежився і почав їх шукати. Джилліани я так і не знайшов. Зате розшукав Патрика, що здобув у Нью-Йорку неабиякий успіх, кар’єра його стрімко злетіла вгору. Прибутки його фонду значно виросли. Я й не підозрював, що він досить помітна постать у фінансовому світі; цей чоловік написав декілька книжок з економіки й навіть викладав в університеті Медісона, штат Коннектикут. Урешті я таки роздобув його нову адресу: розкішна вежа на Шістдесят П’ятій авеню, за декілька кроків від Центрального парку, зі швейцаром, полотняним козирком над входом і килимом на хіднику.
Кілька разів приходив я туди, надто ж вихідними, сподіваючись здибати Александру, коли вона виходитиме з дому. Проте так і не зустрів її.
Зате декілька разів бачив її батька. Врешті я вирішив підійти до нього, коли він повертався додому, й розпитати про все.
— Маркусе? — вигукнув він. — Радий тебе бачити. Як ти?
— Та нічого.
— Що ти тут робиш?
— Проходив та й побачив, як ви під’їхали на таксі.
— Ох, світ такий малий!
— Як Александра?
— Добре.
— Вона ще захоплюється музикою?
— Хтозна. Дивне запитання…
— Вона ні до музичної крамниці не заходить, ні в бар, де полюбляла співати.
— Вона ж не живе в Нью-Йорку, сам знаєш.
— Та знаю, а хіба вона не приїздить сюди?
— Чого ж, частенько навідується.
— То чому вона не співає більше в тому барі? І в крамниці не буває. Я вже думав, що вона покинула музику.
Він звів плечима.
— Вона ж навчається.
— Навчання їй ні до чого. В душі вона співачка.
— Знаєш, у неї був тяжкий період у житті. Вона втратила брата. Та й ми з її матір’ю ось розлучаємося. Гадаю, їй не до пісеньок.
— Пісеньки її не цікавили, Патрику. Музика — ось її мрія.
— То, може, колись іще повернеться до неї.
Він люб’язно потиснув мені долоню й хотів було вже піти.
— Не треба було їй вступати до університету.
— А куди ж їй було податися?
— У Нешвілл, Теннессі, — у тон йому відказав я.
— У Нешвілл, Теннессі? А чому?
— Бо це місто справжніх музик. Вона стане зіркою в музичному мистецтві. Це надзвичайно талановита співачка, тільки ви не бачите цього.
Не знаю, навіщо я казав це Невілеві. Може, тому що мріяв податися з Александрою далеко-далеко. Довго мріяв я, уявляючи, що вона не вступила до університету Медісона. Довго уявляв собі, як, замість того, щоб порвати зі мною, приїхала вона в Монклер, щоб я відвіз її в Нешвілл, штат Теннессі. Ось вона посигналила, і я виходжу з хати з валізою в руці. Вона сидить за кермом старенького авто з відкидним верхом, на ній сонцезахисні окуляри, а на вустах — темно-вишнева помада, яку вона завжди наносить, коли щаслива. Я застрибую в авто через бортик, навіть не відчинивши дверцят, вона рушає, і ми їдемо. Їдемо в кращий світ, світ її мрій. Їдемо два дні. Проїжджаємо Нью-Джерсі, Пенсильванію, Меріленд, Вірджинію. Ночуємо в Роаноку, штат Вірджинія. Вранці наступного дня ми заїжджаємо у штат Теннессі.
19
Навесні 2012 року услід за першою статтею про нас із Александрою з’явилися статті й в інших часописах. На цю тему балакали всі. Крім кількох крадених світлин, що їх перепродували одне одному глянцеві часописи, жовта преса не мала конкретного матеріалу для статей, що їх вимагали читачі. Отож почали розпитувати моїх колишніх однокласників, які хотіли зажити слави бодай на чверть години, тому розповідали про нас усе що завгодно, тільки не те, що треба.
От, наприклад, знайшли вони Ніно Альвареса, непоганого хлопчину, який навчався зі мною, коли мені було одинадцять років. Запитали в нього:
— Ви бачили Маркуса разом з Александрою?
— Ні, не бачив, — урочисто виголосив Альварес.
І часопис вийшов із величезним заголовком:
ДРУГ МАРКУСА КАЖЕ, ЩО НІКОЛИ НЕ БАЧИВ ЙОГО З АЛЕКСАНДРОЮ.
Вешталися коло моєї хати й сусіди, і папараці, які намагалися нишком сфотографувати мій дім. Я не міг нагнати їх, бо вони зняли б мене, тому весь час телефонував до поліції, щоб звільнила мене від цих нахаб. Унаслідок цього я навіть заприятелював з поліцаями, що якось у неділю зайшли до мене на шашлики. До Бока-Ратона я приїхав, щоб знайти спокій, а мене всі смикали, навіть приятелі, яким я не зважувався розповідати про потаємні почуття, що непокоїли мене, боявся, що вони комусь розкажуть. Вимагав я приватності, від якої відмовився, бо хотів слави. А мати все неможливо.
Урешті я вирішив податися в Коконат Ґров, до будинку дядечка Сола. Дивно було перебувати там без нього. Тим-то я й придбав цей дім у Бока-Ратоні відразу після його смерті. Хотілося мені до Флориди, та поїхати до нього я вже не міг. Просто нездатний був це зробити.
Та хоч не хоч, мені довелося наново приручати цей дім. Знайшов я в собі відвагу навести лад у теках дядечка Сола. Нелегко було посортувати все, позбутися декотрих його паперів. Іще тяжче було поглянути у вічі жорстокій дійсності: Балтиморів уже нема. Мені бракувало Вуді й Гіллеля. Я збагнув, що Александра має рацію: частина мене й досі думала, що я зміг би їх порятувати. Що зміг би відвернути Драму.
*
Гемптон, Нью-Йорк
1997 рік
З певністю можна сказати, що своїм корінням Драма сягає в те останнє літо, яке я збув із Гіллелем та Вуді у Гемптоні. Щасливе дитинство Ватаги Ґольдманів не могло тривати вічно: нам уже було по сімнадцять, і наступний рік у ліцеї був для нас останній. Потім ми мали вступати до університетів.
Пам’ятаю той день, коли туди приїхав. Сидів я в дешевому автобусі «Джитні», й маршрут його був мені відомий до найменших подробиць. Знав я кожен закрут, кожне місто, кожну зупинку. Пробувши в дорозі три з половиною години, опинився на головній вулиці Східного Гемптона, де на мене вже нетерпляче очікували Гіллель із Вуді. Автобус іще й не зупинився, а вони вже почали насамовито вигукувати моє ім’я, а потім побігли перед ним, щоб обняти мене, як виходитиму. Я притулився обличчям до шибки, вони теж, і почали гамселити кулаками в скло, наче задля того, щоб я хутчій виходив, бо їм уже терпець уривається.
Як зараз, бачу їх обох перед собою. Ми вже повиростали. Вони стали настільки ж несхожі зовні, як близькі були духовно. Гіллель так і лишився худий мов скіпка і видавався молодшим від свого віку, а на зубах і досі мав складні брекети. Вуді за статурою й міццю видавався набагато старшим: високий, гарний, м’язистий, та ще й аж променів здоров’ям.
— Ага, ось він цей клятий Маркус Ґольдман! — кричав Вуді, й очі його аж сяяли від радості.
— Ватага Ґольдманів знову вкупі! — волав Гіллель.
Ми всі троє вже отримали водійські права. По мене вони приїхали автівкою дядечка Сола. Вуді взяв мою валізу й кинув її в багажник. Потім ми посідали в авто, щоб переможно податися назустріч нашим останнім вакаціям.
Упродовж тих двадцяти хвилин, що ми їхали до хати, вони весь час торочили про свої плани на літо, перекрикуючи квиління гарячого вітру, що вдирався крізь відчинені вікна. Вуді вів авто, він був у сонцезахисних окулярах, у зубах цигарка; я сидів поруч із ним на передньому сидінні, а Гіллель умостився ззаду і, щоб ліпше чути, просовував голову поміж сидіннями. Ми виїхали на узбережжя, попрямували понад океаном, проїхали Іст-Гемптон і дісталися чепурного кварталу, де був їхній дім. Вуді загальмував, і під колесами глухо рипнула жорства; він посигналив, щоб сповістити про наш приїзд.
