Трохи пітьми - Дереш Любко (читаем книги бесплатно .txt) 📗
Раптом я подумала, що хотіла би переспати з Максом. Ні, не переспати, а перепихнутися прямо десь тут – у парку, в кущах. Спочатку з ним, а потім і з його дружками. Я поглянула на Максових дружків іще раз.
Горло стиснулося. На коротку мить мені здалося, що зараз я повністю втрачу контроль над тілом і зайду так далеко… так далеко, що навіть не готова собі це уявити. Нерви не витримали, і я, розвернувшись на каблуках, побігла по сходах униз. Туди, де немає людей.
Серце моє гупало. Чим більше я думала про те, що могло початися на Замковій горі, тим більше в моє тіло випорскувалося адреналіну. Боже, у що я вляпалася?
Я стояла біля споруди телецентру і поривалася прийти до тями, але, здається, тями як такої в мене вже не було. Тобто іти не було кому, не було чим, ані куди, і головне – не було навіщо. Я боялася, що зараз Макс і хлопці теж будуть спускатися по сходах, і щось накаже мені врешті перестати брехати собі й таки виконати те, що я справді хочу: щоби мене терзали і довбали ці кобельки. І я, що головне, не матиму більше щитів, щоб опиратися ГОЛОСОВІ ПРАВДИ.
Я божеволіла. Одна частина мене намагалася всіляко обґрунтувати, чому я повинна тікати від безумної оргії з цими незнайомцями, друга, навпаки, спритно показувала, що в основі цих ухилянь від правила (ніколи не брехати, передусім собі, робити тільки те, що хочеш) лежать Брехня і Страх зробити те, чого справді хочеш (віддатися їм усім).
Я не витримала своїх метань і кинулася бігти геть, подалі від цього місця і від цього божевільного роздвоєння.
Решту часу я провела як на голках, чекала на Лорну. Коли я думала, що знову побачу її, цю людину, яка знає прості, але істинні речі, мені робилось нестерпно. Якби хтось у цю мить поклав мені мої внутрішні органи в руки – мовляв, ось тобі твоя печінка, а ось, не викинь, твоє серце, я б моментально відсмикнула долоні, і мої органи полетіли б на землю – от якими гарячими були вони в ті хвилі. Але оскільки вони були всередині мене, я не мала як остудити їх. І вони пекли мене, пекли мене, як щойно видобуті з п'єца керамічні вироби, впродовж усіх цих тягучих хвилин в очікуванні Лорни вони пекли мене і залишали опіки третього ступеня на поверхні моєї крові… Близько половини восьмої під «Лялькою» почали збиратися неформали, хлопці-дівчата, більшість із них виглядали молодшими за неї. Та публіка, що постійно ходить на вечірки важкої музики.
Врешті-решт, без двадцяти восьма з'явилася Лорна. Спершу вона не помічала мене, віталася із приятелями, цілувалася з приятельками. Я зауважила, що в середовищі цих строкатих папужок Лорна виглядає цілком доречно.
Нарешті, слава Господу, вона помітила мене і підійшла. Я почувалася так, ніби чесно витримала розп'яття на хресті й тепер санітари прийшли мене зняти звідти. Лорна сказала привіт і поцілувала мене в губи. Це вперше (чесно – вдруге) мене цілувала в губи дівчина. Я сама трішечки затягнула наш поцілунок, і коли відчула, що Лорна не втікає (це дуже тонке, дуже летке відчуття), з моїх плечей наче спав тягар усього того дня. Я зрозуміла, що Лорна теж рада мене бачити, рада, що я вибрала прийти до неї.
– Лорна, – сказала я, заглядаючи їй в очі. – Я все-все зрозуміла! Божевілля – це просто інша реальність! Всі жінки божевільні!
– Ну да, – гмикнула вона. – Круто. Слухай, у мене є каліпсол. Пішли на Пролом, закинемося перед вечіркою. Тут все одно тільки за годину щось почнеться.
Ні, ця дівчина була однозначно божевільною. Єдиним виходом для себе я побачила чесність.
– Я ніколи не пробувала… наркотики.
– Просто довірся мені, – сказала Лорна. Щось у її голосі збуджувало в мені сильні відгуки. Я не могла пояснити, чому так стається, але з кожним її реченням мене накривала пелена асоціацій, що за яскравістю межували з галюцинаціями. Коли Лорна говорила, щоб я довірилась їй, мене поглинуло глибоке прозріння основ її особистості: сильної, спонтанної, дикої. Я розуміла, що Лорна влаштовує для мене своєрідне випробування на відьомство, або й посвяту.
– Таких, як ми, багато? – спитала я, позаяк уявила, що ми, посвячені у жіноче божевілля відьми, повинні становити певну касту.
– Шо, наріків? – спитала Лорна.
– Ні. Відьом.
– Мало.
– Круто, – сказала я.
– «Калік» – це ключ, – сказала вона. – Тиша має колір. Пішли на Пролом, я покажу, де вхід в інферно.
І Лорна показала свою долоню, на якій гелевою ручкою було написано: INFERNO.
Містичний жах того, що відбувалося поруч із Лорною, змусив мене впасти в нервовий дріж, який межував з оціпенінням.
– Сигарети маєш? – спитала вона, виводячи мене з трансу. Звідки вона знає, що я почала палити?
– Звідки ти знаєш, що я почала палити?
Лорна гмикнула.
– Так маєш чи ні?
– Дві штучки.
Лорна задумалась.
– Ладно, – врешті вирішила вона. – Пішли на Пролом.
– А далеко це?
Лорна тільки поманила рукою. Я побігла слідом, наче на мотузці. Думка про наркотик, що його мені доведеться зараз випробувати, наповнювала страхом, замішаним на цікавості й незбагненній радості.
– Я не помру? – спитала я в Лорни, поспішаючи за нею прискоком. Як вона може так швидко ходити?
– Від кетаміну ще ніхто не вмирав, – сказала вона.
Я подумала, що Лорна хоч і не бреше, зате може мати замало інформації для таких узагальнень.
– Його для наркозу використовують, – додала вона, ніби це щось пояснювало.
– А я зможу ходити?
– Півгодини будеш смирна, як на операції. А далі ми підемо на танці.
Ми піднялися на пагорб навпроти пожежної частини неподалік від клубу. На пагорбі росли криві дерева. Кілька з них лежали повалені. По витоптаній траві й битих пляшках я зрозуміла, що тут часто люблять погуляти-посидіти.
– Бачиш? – Лорна підвела мене до цегляної стіни, проламаної в одному місці. – Пролом.
– Ясно, – сказала я.
Лорна скинула свій наплічник і попросила мені посвітити їй запальничкою. Поки я невміло світила, раз по раз обпікаючи собі пальці, Лорна намацала одноразові шприци, баночку каліпсолу, потім флакон одеколону, пакет із ватою. І почала процедуру, від якої мої кишки скрутило спазмом страху. Лорна націджувала у шприц розчин із флакона, а далі, збивши кульки повітря в ньому в один пухирець, випускала його разом із коротким струмінцем рідини назовні.
Коли два шприци були готові, я відчула: ще трохи – і я втрачу свідомість від хвилювання. Мене то облягали крижані хвилі жаху, то шпували гарячі бурунці збудження. Лихоманило.
Щоб якось собі зарадити, я розгледілася. З пагорба відкривалася панорама нічного Львова. Було холодно, я відчувала, що після безсонної ночі температура в мене вища нормальної.
– Чого ти так трясешся? – буркнула невдоволено Лорна.
– Страшно, – зізналася я.
