Трохи пітьми - Дереш Любко (читаем книги бесплатно .txt) 📗
– Ти знаєш, у мене була дуже складна ситуація в сім'ї… Ну ти знаєш, вона хворіла на рак… навіть серед ночі… часто посилав мене по ліки… І раз… випили з друзями пива… а мамі тоді було дуже погано… А ще приїжджав один лікар… Ми перед тим із батьком дуже сварилися… Він мене побив… Мама вже нічого не розуміла… і тоді він сказав… це такий був шок… хоронили… просто пекло якесь…
Раптом я зрозуміла, що мені нагадує та дряпина, до якої прикувався погляд. Вона схожа на маленьку літаючу тарілку, НЛО, сфотографоване любительським фотоапаратом високо в зеленому небі.
– … а потім все, ти розумієш, все помінялося… Я отримав цю роботу… Такі гроші… більш ніж здивований… мріяв зустріти таку, як ти… ти на мене справила враження… унікальна дівчина, думаю собі…
«Офігенно, – думала я. – Зелене бездонне небо, а посередині – літаюча тарілка. Треба мати щастя, щоб зловити таку мить… І таке небо… А як вона ще розвернулася, ця тарілка, як на улюбленій фотографії агента Малдера…»
І тут я зрозуміла, що мені потрібна ця зелена стіна. Я хочу мати її вдома і дивитися на цю літаючу тарілку, зняту з великої відстані якимось фотографом-любителем (напевне, початківцем, позаяк початківцям щастить на таке).
– Ти знаєш, я дорого заплатив би, аби довідатись, про що ти зараз думаєш, – сказав Йостек таким романтичним тоном, наче я, в його уяві, мала думати про те, як беру в нього в рот серед райського саду.
– У тебе є позичити двісті гривень? – спитала я.
Йостеку ніби вліпили ляпаса цими словами. Я не хотіла. Брешу, хотіла (я більше ніколи не брешу). І зробила. Його щоки запалали. Я завжди підозрювала, що насправді він обачливий жлоб, тільки вдає із себе марнотратника перед тими, в кого шукає симпатій.
– Нащо тобі? Ти у щось вляпалась?
– Не важливо. Маєш чи ні?
Йостек почервонів дужче, потім побілів.
– Ні, не маю, – видавив він зло.
– А сто гривень?
Йостек витяг із внутрішньої кишені свого клерківського піджака портмоне, не дивлячись, витягнув звідти всі купюри, які були і поклав переді мною. Піднявся і мовчки вийшов із кафе. Я спробувала порахувати гроші, але функція додавання раптом перестала працювати. Я забула, як це робиться. На око я впізнала, що це може бути близько тридцяти-сорока гривень.
«От жлоб'яра», – подумалось мені. Цей жест, який він пошлий по своїй суті! Зробити вигляд, наче віддає мені останню копійку. А сам тримає заощадження тільки на плас-тикових картках, цикає з банкомата по двадцятці. Такий він весь. Несправжній, показушний.
Мене почав бити нервовий дріж. Я згребла гроші, засунула їх пом'ятими, жужмом до нагрудної кишені. Кинула на руку пальто і теж вийшла з бістро.
Менше ніж за хвилину почула за спиною чийсь голос: «Девушка, а сумачьку каму аставілі?»
Офіціант підбігав до мене, у руці в нього теліпалась моя косметичка. Я, нічого не кажучи, забрала в нього сумку і швидко відвернулася. На очі набігали сльози.
Пройшлася до статуї Божої Матінки, сіла на лавку трохи поодалік і дістала цигарку. На цей раз курилося легше, можна було затягувати дим глибше в себе.
Я спробувала повернутися думками до моменту в бістро, коли слова самі злітали з мого рота, без жодної моєї участі. Ніби моїм ротом говорив хтось інший. Я відчула страх… А ще, на свій подив, я відчула, що в ту мить була здатна на який завгодно божевільний учинок. Перевернути стіл. Жбурнути в Йостека попільничкою. Закричати на всю горлянку. Розбити вітрину.
Чомусь мені здалося, що справжня відьма – така, про яку говорила Лорна – живе в цьому стані свободи постійно. Справжня відьма спонтанна до божевілля. її ніщо не стримує. Справжня відьма таки божевільна. Бо тільки так вона здатна на магію.
Думки далі рухалися в цьому напрямку. «Як це? – думала я. – Як це бути божевільною? Бути зовсім, зовсім божевільною? Не мати нічого святого, не триматися ні за що на світі, не мати нічого, що прив'язувало би тебе…»
І тут щось у мені наче перевернулося. Я зрозуміла, що бути божевільною дуже просто. Що насправді ніякого «божевілля» не існує. Існує просто інша реальність, в яку потрапляють ті, кого звуть божевільними. І ця реальність така ж справжня, як і реальність «здорових», просто вона менш витоптана. Вона – як неторканий степ, де не ступала нога іншої людини.
Ці думки привели мене у якийсь п'янкий, але нервозний настрій. Я відчула, що зараз мені не потрібно перейматися батьками – не треба більше звітувати перед ними. І не треба перейматися, чим зайняти себе до восьмої вечора. Все просто. Я піду кудись, куди я раніше ніколи сама не ходила.
Зграя ворон полетіла над моєю головою і вказала на Високий Замок. Мені стало лячно – я справді завжди боялася гуляти по Високому Замку сама, тому що мільйон разів чула, як там то когось зґвалтували, то когось прирізали. Але тільки-но я відчула перший натяк на тривогу, як ноги самі рушили, і я зрозуміла: коли я хочу бути чесною із собою, треба йти на Високий Замок.
Якась частинка мене покрадьки подумала: добре, що зараз тільки п'ята, ще до темряви дві години, нічого, може, й не станеться поганого завидна.
Тільки-но я помітила, що помічаю це, як зразу ж мусила прийняти рішення цілком протилежне: залишитися на Високому Замку до ночі й прогулятися по ньому в повній темряві.
«Господи, що я роблю?» – тільки й змогла подивуватися я, та світ знову став яскравим і «нетоптаним»: мене знов-таки перенесло у реальність відьом.
Я гуляла на Високому Замку, дивилася, як падає листя. Зустрічала закоханих і стежила за туристами. Потім я піднялася на сам вершечок Замкової гори і стала спостерігати, як сідає сонце. Дув сильний вітер, і захід сонця вдався небуденно багряним. Світ занурився у червону барву, і всі, хто був у цей момент на площадці, голосно дивувалися, яке все навкруг зробилося чудне й незвичне.
Якісь хлопці, що сиділи з пляшками пива біля оглядового бінокля, весь час зиркали на мене, намагаючись піймати мій погляд. Мені це чомусь сподобалося – хоча в будь-який інший день я ніколи б не дозволила собі признатися в цьому. Мимоволі я посміхнулася одному з юнаків у відповідь.
Хлопці щось між собою стали пересміюватися, нарешті один із них, той, котрому я посміхнулася, підійшов і з напускною рішучістю спитав:
– Малишка, а мож' з тобою познакомитись?
Я не знала, що відповісти.
– Ну, давай, – сказала я. – Знайомся.
– Я Макс, прєвєд.
Я поглянула на Макса-Прєвєда. То був вгодований бичок із широким лицем та русявим волоссям, котре постійно лізло йому в очі. Сонце золотило доволі прищаву шкіру Макса у приємний бронзовий колір.
– Жанна, – відповіла я і невчасно поправила волосся, що впало на лице. Боже, він же подумає, що я заграю до нього.
Макс, напевне, так і подумав.
– А ти чьо' тут сама стоїш? Така сімпотна девушка, і сама гуляєш?
– А я тепер люблю сама ходити, – сказала я, пам'ятаючи, що віднедавна я говорю правду і тільки правду. – Я сьогодні з хлопцем розійшлась, – це вже я невідь-нащо бовкнула.
– О, харашо, а ми тут з друззями прийшли, думаєм, на закат повтикаєм. – Макс кивнув у бік своїх товаришів, які зробили вигляд, наче ми їх не обходимо і вони справді тут – не більше, й не менше – втикають на закат. їх було троє.
