Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович (читать бесплатно полные книги txt) 📗

Врешті-решт я змушений був повернутися. Без труду віднайшов зворотний шлях. Але яким же ницим видалося це повернення! Яким ганебним! Адже я сподівався справді перетворитися на воду, — цю найпростішу хімічну сполуку, єдиним недоліком якої можна помилково вважати її біполярність, — щоб опанувати світом і тобою.

Перетворитися на воду, щоб проникати в найтонші пори землі. Аби обіймати її цілком. Аби стискати серце землі.

Ховатися в тектонічних розламах, колодязях, шахтах. Збиратися в проваллях. Розпирати пласти змертвілих порід. Просочуватися крізь пісок, глевку лизати глину й на амінь точити камінь. Пробиватися до тебе вперто, вперто так.

Вибухати гейзерами, джерелами, фонтанами. Бути твоїм питвом, виповнювати тебе зсередини. Перебувати в кожній твоїй клітині, наповнювати акваріуми мітохондрій, давати тобі життя. Бути твоєю вологою, кров'ю, потом, слизом, сльозами, (…).

Бути духом озер і морів. Плекати риб. Дивитися в стебла трави. Зникати в пташиних дзьобах. Нуртувати луками й лісами, тягтися вгору капілярами зел, проступати росою і соком листя.

Напівзомліло парувати, підноситись імлою в небо і, гнаний вітром, повертатися до тебе хмарами, зливами, грозами, спадати дощем, градом, снігом, обдаровувати оздобами інею та паморозі.

Спливати річками вділ, руйнувати береги, здійматися повенями, володіти всіма рурами світу.

Налітати штормами й тайфунами. Розбивати ковчеги, бути вищим од гір. Стерегтися повсюди, триматися сорок діб.

Всевладно полонити час. Безвстидно жебоніти уретрами клепсидр.

Розлітатися бризками хвиль, шумовинням, піною. Злизувати мед твоїх слідів. Плисти сам в собі за тобою, перетікаючи у власну суть. Нести вінки купальські, ховати потопельників, хрестити немовлят, освячувати житла.

Обіймати тебе так, як ніхто не обійме руками. Цілувати без уст. Огортати тебе цілком, мати в собі простір твого тіла. Знати найпотаємніші куточки, омивати твій розпач і біль.

Бути ніжним коханком. Бути всевладним коханком. Бути твоїм сном, тінню німої пристрасті.

Пестити шкіру прозорими краплями, милувати струмками, золотити під сонцем дня. Бавитися твоїм волоссям. Солонити повіки, торкатися очей. Торкатися відкритих очей, аж поки зір твій і дотик зіллються в одне. Тоді вже не зможеш мене забути, висушити, стерти.

Тримати тебе легко і міцно, відносити від берегів у власну відкритість. Залишитися під небом з тобою наодинці. Шепотіти невідомі слова, бути словами, занурившись у які, ти будеш тільки зітхати, зітхати, зітхати.

І коли захлинешся від радості й насолоди, нарешті проникнути в тебе, оволодіти тобою сповна, з'єднатись із соком твого життя, відкинути небо; знехтувавши повітрям, виповнити твої легені, залишитися в тобі назавжди й залишити тебе в собі, опускаючи поволі в глибини, де тільки спокій і тиша, де вічна ніч і забуття, де нас вже ніхто не розлучить повік.

Зрештою, я задовольнився би й тривіальнішим (а тривіальності ніколи не буває забагато), адже осягнути всі можливості води — майже те саме, що збагнути все. Мені вистачило б малого. Лише б щодня витікати з водогону, варитися в чайнику, перетворюватися на твою ранкову каву, потім литися із крана в твої долоні, омивати обличчя, струменіти душем, не оминаючи жодного закутка ні тіла, ні душі.

Бачить Бог, я б погодився бути довічним бранцем водогонів, адже я орієнтуюся в них, як ніхто. Я знаю всі різновиди іржі залізних муніципальних труб, розуміюся на оксидах мідних рур у дорогих готелях кшталту MARRIOTT, я звідав леґовану сталь водонапірних систем Беверлі Гіллз, поліпропіленові кишки модерних кварталів середнього класу, пізнав смердючі бетонні катакомби каналізаційних мереж та чавунні ребра радіаторів центрального опалення. Та найбільш мені відомі й любі різні крани — всі ці фітінґи, вентилі, васергани, міксвотери, — що проникають у кожне помешкання, не беручи до уваги хіба що найреліктовіші поселення де-небудь в Арктиці, пустелях чи високогір'ях. Хром-нікелеві корпуси HANSGROHE, ґумові прокладки УКРЛАТЕКС, керамічні золотники HANSA й найгерметичніші штифти з оксиду алюмінію DORNBRACHT — все це органи найвищої чутливості та чулої перфектності. Саме крізь них випорскує живильна лагідна волога, що так ніжно нівечить життя.

Та навіть цим убогим сантехнічним маренням не судилося ма-те-ма-ти-ка-реал-лізу-вати-ся. Розв'язка виявилась апогеєм ганьби й безчестя — я перетворився на слимака.

Мене викинуло припливом на піщаний берег просто тобі під ноги — ти вдивлялась у передсвітанкове небо. Надаремно я розтуляв стулки своєї мушлі — навіть мукання не долітало з заслиненого молюскового нутра, і мука німоти неусвідомлено вироджувалася в судому. Ми перебували майже поруч і, одночасно, так далеко одне від одного, як ніколи раніше.

Що з того, що кров моя тепер прозора, а мантія та зябри споліскувані морем. Я зупинився на півдорозі між живим і мертвим, поміж тобою і водою — мені ніколи не вистачало мужності довести справу до завершення. Тепер приречений я фільтрувати солоні хвилі узбережжя аж до кінця гнилих часів.

Ти постояла ще трохи і пішла вздовж пляжу, несучи сандалики в руках. Навіть слідів твоїх я вже не міг побачити — надто близько до поверхні точилося тепер моє життя.

Згодом я навчився багатьох речей — використовувати підводні течії, залягати на дно, ховаючись від небезпек, добуватися берега на вершечках хвиль і навіть закопуватися в пісок, уникаючи набридливих дітлахів династії Мін. Невігласи, вони прозвали мене людиною-креветкою, не підозрюючи навіть, що походжу я із шляхетного роду молюсків OSTREIDAE, котрими так люблять смакувати нащадки інших шляхетних кланів, поливаючи нас цитриновим соком і запиваючи дешевим «Шатобріаном». На щастя звиродніння й вберегло мене від ненажерливих гурманів, та я ще мав надію виносити в собі справжній чорний перл.

Вечорами, дочекавшись припливу, я часто повертався на те місце, де вперше побачив тебе, відкривши стулки черепашки. Але ти більше не з'являлась. Час від часу звідкись долинали звуки акордеона, підкріплювані несміливим співом. Одного разу мені здалося навіть, що я розпізнав слова: «Tako ti je mala moja kad ljibi Bosanac [89]», але то, мабуть, лише причулося, — який там у молюска слух, — бо відразу ж потому густий солдафонський бас утнув іншої:

Це була моя улюблена. Від неї я мало не впадав у тра-та-та-а-н-с-с-с…

Роділ дев'ятий. Never say never again [90]