Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович (читать бесплатно полные книги txt) 📗

Мати нараз якось дивно похилилася, немов зламалася — я інстинктивно сіпнувся в її бік, здалося, втратила рівновагу і падає, — але вона спритно вхопилася за якісь перильця і за мить вже була коло малого. Захотіла показати, як він вже вміє розрізняти кольори, предмети. Тепер вони обидвоє плазували долі коло моїх ніг, ці істоти, ці люди, безперечно люди, але якоїсь нової, невідомої мені раси, і коло них, потворних, саме я почувався останньою потворою, бо не міг віднайти в собі ані крихти співчуття, а тільки огиду і нікчемність. Можливо, так завжди почуває себе інакший серед інакших? Не вдавалося позбутися якогось істеричного, верескливого подиву — що жага життя  б у т и,  в і д б у т и с я,  з б у т и с я  є такою непереборною і неперебірливою. Збутися у будь-який спосіб, відбутися в якій завгодно формі, бути за всяку ціну. Хіба не закладена тут якась помилка, надлишок, надмірність? Для чого нас вириває з небуття? Невже так важливо заіснувати? Відчути свою вітальність, потенційність, сутнісність, марнотність, марність, мирність? Усвідомити тілесність? Невже цей малий виродок насправді мусів добутися нізвідки в цей світ? Так прагнув опинитися десь? Так прагнув заіснувати? Заіснувати, пускаючи слину, звиваючись і плазуючи?

Холера ясна! Та навіть нормальним, — хоча що означає «нормальний», — народжуєшся на цей світ, щоб назавжди стати в'язничним наглядачем власної крові — цієї бранки, що їй ніколи не вільно бачити світла, адже вона знає темну таємницю, секретну технологію дня. Кров — це імператив. Випускати її на світло — одна з найбільших заборон. Тримати її в темряві — одне з найбільших таїнств. Щодня піклуватися про неї. Гріти винами. Гнати жилами. Живити зелами. Поїти джерельним сном. Бо ця полонянка вже надто дорога Комусь, аби можна було вільно нехтувати її примхами. Піклуватися про неї щодня. Аби щоночі вона опікувалась тобою. Казіродський зв'язок, який називається життям.

Хоча, може бути, що справжнє небуття саме тут, у нашому бутті. Можливо, наше тут-існування і є своєрідним загробним життям чи радше примусовим відрядженням для душ, кожна з яких — лише лабораторний зріз єдиного, цілісного й вічного спокою. Можливо, втілення є різновидом покарання або нагороди. Можливо, рай і пекло знаходяться саме тут, у матеріальному світі. До того ж найбільше пекло полягає в неможливості раю, а рай — у звільненні від пекельних мук.

Втім, я думав зовсім не про це. Бічним зором колишнього баскетболіста я помітив на шафі старий акордеон фірми WOLTMEISTER з витертими перламутровими кнопками та великою поздовжною подряпиною на корпусі, і мене чомусь найбільше цікавило не те, хто б міг на ньому грати, а як ці нещасні зуміли виперти його нагору. Зрештою, їм напевно мусить хтось допомагати.

А, може, це навіть спеціальний інструмент із розряду тих, на які наліплюють позначки: (тут у тексті символ — інвалід на візку. — Прим. верстальника.)

Тож не виключено, що старий навіть грає на ньому час від часу (скажімо, тоскними вечорами, коли вимикають електрику, і робити, практично, нічого. Грає щось таке елегійно-настроєве — «Полонез Оґінського», наприклад, або «Kocham cie jak Irlandie» або «Killing Me Softly»). В цій аморфній темряві ця амфорна музика повинна звучати, мабуть, якось особливо.

«Покажи ще, як він вміє рахувати», — сказав батько.

На цьому, власне кажучи, історію мого знайомства із незвичайним сімейством сіаманґів можна було б закінчити, бо все, що відбувалося далі, настільки заяложене, висмоктане до останньої клейкої субстанції [83] багатьма жертвами трансильванського трансу, починаючи від Носферату [84], закінчуючи ноосферою [85] як такою, що повторюватися немає змісту. Однак я продовжу, аби бодай поповнити реєстри резус-факторних фактів, бо що, як не збагачення реєстрів, надає нашому існуванню принаймні якийсь примарний сенсуальний сенс.

Отож батько сказав: «Покажи ще, як він вміє рахувати».

Мати запросила мене підійти ближче, переступивши через невисоку загорожу, і саме це в подальшому виявилося фатальним. Я присів коло малого, і той досить жваво на заклики матері: «Один! Два! Три!» почав почергово випростовувати відповідну кількість пальців. Цілком по-блюзнірськи я подумав, що він, мабуть, і одним пальцем зумів би показати всі цифри, якби згинав його у відповідний спосіб — адже його тіло мало чим відрізнялося від пластиліну, хіба що мало надлишкову пружність. Тим часом лічба дійшла до десяти, і коли запас кінцівкових виростів вичерпався, я запитав, просто так, знічев'я: «А що йде після десятки?» Тут малий з надзвичайною спритністю сягнув до якогось закутка, і, витягнувши колоду гральних пластикових карт, почав розкладати по порядку: валет, дама, король. Останнім він виклав джокера, і, як мені видалося, після цього розреготався. Сміх цей був схожий на захланний позашлюбний клекіт невідомого птаха і супроводжувався несамовитими хаотичними спазмами цілого тіла. «І хто тебе цього навчив?» — маючи на увазі лічбу, а не сміх, запитав я вже зовсім розгублено, на що малий повернувшись в бік старого й випустивши вдвічі більше, ніж зазвичай слини, промовив цілком розбірливо: «Тато!», після чого знов зайшовся клекотом. Поки я, оговтуючись, здивовано звертався поглядом до матері, мала потвора вправно перекотилася впритул до мене і боляче вкусила за ногу, не згірш за першого-ліпшого шолудивого пса. Йому навіть вдалося роздерти штанину. Чорт! «Невже в цих бувають зуби?!» — мало не вирвалося в мене, та потім я згадав, що ці напівпротезовані істоти мусять же чимось пережовувати їжу, а штучні щелепи, порівняно з рештою — просто дріб'язок.

— Ой! Вибачте, ради Бога, — заметушилася мати. — Це в нього від надлишку емоцій. У нас рідко бувають сторонні.

— Пусте, легка подряпина. Не варта уваги, а тим більше вибачень, — відказав я, відчуваючи непереборне бажання втекти звідси якомога швидше, щоб не спокуситися відфутболити малого виродка добрячим пенальті. Натомість сказав: «От хіба голку з ниткою, якщо можна, — я лише швиденько прифастриґую, а вдома вже зашию остаточно».

Пропозиції допомогти я відкинув як неприйнятні й зайві, та, всиливши в голку нитку цілком невідповідного кольору (хтозна, може, вони на додачу ще й дальтоніки), почав латати дірку. Не знімаючи штанів це виявилося зробити не так просто, і під цим приводом я задер холошу, щоб подивитися заодно на місце укусу. На превеликий подив там не виявилося жодної подряпини, а тільки мікроскопічна цятка і невеликий пухирець — такі бувають від особливого сорту кропиви. Однак, поки я порався зі швом, пухирець збільшувався просто на очах — це нагадувало дизгідроз або ж водяницю звичайну, тільки прогресувала вона незвичайними темпами. Поки я сяк-так зліпив клапті тканини докупи, пухир вже був завбільшки з півдолоні й продовжував рости. Малий виродок тим часом скрутився в своєму кутку і, здається, задрімав. Витратив, паскуда, надто багато енергії, щоб вгризти такого здорового дядька.

Віддаючи швацьке причандалля господині, я мовчки показав їй на пухир. Вона заметушилася, вибачаючись.

— Треба, мабуть, проткнути голкою, — сказала вона і вже готова була це зробити, але тут підкотив на своєму кріслі старий віденський хокеїст.

— Це, швидше за все, — алергічна реакція, — авторитетно заявив він. — Потрібно відсмоктати рідину шприцом, змастити ранку йодом, а ще краще «Фторокортом» і забинтувати. Ось, — тицьнув він м'якушем пальця у розгорнуту книгу, яка й справді виявилася якимось рецептурним довідником.

Жінка навдивовижу шпарко видобула з шафки все необхідне — одноразовий шприц, слоїчок йоду, мазь, вату і бинт.

— Сідайте ось тут. Це швидко. Мені так незручно, вибачте, будь ласка.

Я промовчав, з острахом спостерігаючи, як вона розпаковує шприц, накладає голку і встромляє її в мою плоть. Болю не відчував. Жінка витягла десь з половину шприца брудно-брунатної рідини, й пухир, зів'явши, майже зовсім зник, залишивши по собі зморщений шар неживої вже епідерми. Я чекав на подальшу обробку ранки, та жінка знову якось дивно заточилась і, падаючи, ніби випадково встромила шприц мені в плече. Навалившись на мене цілою своєю вагою вона впорскнула всенький вміст штрикавки мені глибоко під шкіру. Я зірвався на ноги, одночасно підтримуючи мою горе-цілительку, аби не звалилася на підлогу. Вона белькотіла чергові перепрошення, старий награно лаяв її за незграбність, навіть малий витріщив з кутка свої банькуваті очиці. Раптом я зрозумів, відчув безпомилково, що все це — лише блискуче розіграний спектакль, перфектно продумана операція, і що я, здається, цього разу влип, і то влип серйозно. Шприц стирчав з мого плеча, мов отруєна данська рапіра, і, вирвавши його та жбурнувши геть, я вибіг з кімнати, не забравши ні торби, ні відеокамери HYUNDAI PAL-SEKAM/NTSC.