Звірослов - Малярчук Таня (читать книги полностью без сокращений бесплатно .txt) 📗

- Мороз, - шепоче Натаха. - Я залегко вбралася.

У Капітоліни блищать від хвилювання і передчуття очі. Вона не слухає Натаху. У голові проносяться спотворені злобою і ненавистю мармизи розбійників, які от-от нападуть, і Капітоліна не матиме звідки сподіватися на допомогу.

Капітоліна всміхається.

Розбійники нападуть, прикладуть ніж до її тендітної білої шийки, докинуть ще кілька масних жартів, і тоді, коли всяка надія на порятунок згасне і Капітоліна почне промовляти останню у своєму житті молитву, - тоді мусить з’явитися ВІН. Капітолінин рятівник, Капітолінин принц. Він одним пострілом знешкодить одразу всіх розбійників (скільки б їх не було). Лице таке серйозне і безжальне (схоже на лице Альберта Романовича). З легкістю, наче пушинку, він візьме Капітоліну на руки (бо вона якраз лежатиме на землі) і суворо спитає:

- Відколи це такі молоді леді розгулюють о третій ночі самі, без лакеїв?

Капітоліна тулитиметься до його широких грудей, вдихатиме його мужній запах. Відповість, гордо задерши носика:

- Я не зобов’язана перед вами звітувати! Ви мені не батько і не чоловік!

- Ну що ж, - скаже він, і погляд його потеплішає, - щоб отримати відповідь на своє запитання, мені доведеться одружитися з вами.

- Тільки через мій труп!

- Спокуслива пропозиція. Я думаю, ви будете найвродливішою нареченою серед усіх покійниць.

Натаха торкає Капітоліну за рукав:

- Мені страшно, Капітоліна, давай повернемося додому.

- Не сци, Натаха.

Вони обходять будинок і стають навпроти нього, через дорогу, щоб бачити всі вікна.

- Гупало дуже сильно, - пробує аналітично мислити Капітоліна. - Це означає, що падало звисока.

- Світиться тільки в нашій квартирі. Решта вікон темні.

- Почекаємо трохи. Ми добре стали. Нас не видно.

Натаха дрижить не то від холоду, не то від страху.

- Ходімо, - ниє вона.

- Тссс! Дивись, Натаха!

На балконі дев’ятого поверху вигулькує чиясь невисока темна постать. Постать піднімає руку, жбурляє щось через балкон і відразу зникає. Гуп! Предмет важко падає на землю.

- А я тобі казала! - сплескує в долоні Капітоліна і кидається вперед. - Я тобі казала!

Натаха суне за Капітоліною. Їй страшно так, як ніколи досі.

- Що там, Капітоліна?

Загадковий предмет упав на занедбаний газон перед будинком, поміж тополею і старою скрипучою акацією. Капітоліна обережно присідає поруч, торкає предмет закоцюблою від холоду рукою. Її розчаруванню немає меж.

- Що це, Капітоліна?

- Це батон, - тихо каже Капітоліна. - Білий, черствий батон.

Сьогодні я зроблю перший крок, думає Капітоліна. Досить чекати. Він так дивиться на мене, коли я стою, коли він приходить, - тут не може бути сумнівів. Йому просто незручно. Він тричі сказав, що мені пасує чепчик, і один раз - що фартушок. Він боїться. І правильно. Бо хто я така? Ніхто. Продавщиця з провінції. Табличку множення я знаю лише до семи. Якби не калькулятор, то мене б і з продавщиці вигнали. Але табличка множення не має значення, коли до справи береться любов. Любов перемагає все. Любов нестерпна - і в цьому її… як це слово?… шарм. Він пробачить мені табличку множення, бо все решта в мені досконале. Жінка найперше мусить бути жінкою, а вже потім - уміти рахувати.

Капітоліна стоїть під кабінетом Альберта Романовича й обмірковує, що зараз скаже.

Я скажу: «Вибачте, але, здається, я вас люблю».

Ні, це не підходить. Надто прямолінійно. Зникне вся інтрига.

«Сьогодні рівно місяць, як я почала у вас працювати. Може, відзначимо?»

Капітоліна відмахується від придуманого, як від обридливого комара.

«Я відома хіромантка. Хочете, погадаю вам по руці? Безплатно».

Раптом двері кабінету відчиняються і звідти показується сам Альберт Романович.

- Капітоліна, що ти тут робиш?

- Я… Я до вас. Маю розмову.

- Взагалі-то, я збирався йти, але якщо недовго…

- Недовго.

Капітоліна невпевнено проходить повз Альберта Романовича всередину. Уловлює його запах. Запах видається Капітоліні дивним.

- Що ти хотіла?

Альберт Романович повертається до свого столу.

- Я…

- Ну?

- Я прийшла вам подякувати, - бурмоче Капітоліна. - Сьогодні рівно місяць, як я у вас працюю.

- Вітаю.

Він роздягає мене поглядом, думає Капітоліна, це ж видно. Він точно не байдужий до мене. Ну, давай! Зроби щось! Запроси мене кудись. Або просто підійди і поцілуй! Ти ж хочеш, я бачу. Підійди і поцілуй! Жінку треба брати. І для цього в неї не треба питати дозволу.

- Це все? - Альберт Романович нервово соває великий перстень на правій руці туди-сюди.

- Хіба цього мало?

- Капітоліна, у мене за півгодини важлива зустріч. Мені треба йти. Якщо в тебе більше нема…

- Є!

Альберт Романович залишає в спокої свій перстень і пильно роздивляється Капітоліну.

Цікаво, чи ворушиться зараз у мене волосся, думає Капітоліна. О, лиш би ворушилось!

- Взагалі-то, - випалює Капітоліна, - я прийшла вам поскаржитись.

- На що?

- Не на що, а на кого. На свого напарника.

- На якого напарника?

- На Колю. Я не можу з ним працювати. Він постійно мовчить. За місяць роботи він жодного слова мені не сказав, уявляєте?! Так можна в дурку загриміти! Ні тобі «добрий день», ні «будь здоров». Скажіть йому щось. Скажіть, щоб він зі мною говорив!

Альберт Романович регоче. Бере свій дипломат і рушає до виходу.

- Ти місяць з ним пропрацювала і нічого не зрозуміла, Капітоліна?

- Що не зрозуміла?

- Твій напарник не може говорити. Він німий.

Капітоліна розгублено стоїть посеред кабінету.

- До побачення, Капітоліна, - підганяє її Альберт Романович. - У мене справді обмаль часу.

- До побачення.

Проходячи повз свого боса, Капітоліна знову вловлює його запах.

Фу.

Покійна Капітолінина бабця була зовсім лиса.

Зараз не має значення, як її звали, хоча живим часто кортить називати мерців на імена. Капітоліна без вагань сказала б, що її бабцю звали Маргарита. Хоча вірити Капітоліні не варто.

І ось, покійна Капітолінина бабця - Маргарита. Молодою вона мала дивовижно розкішне волосся. За таке волосся більшість жінок продали б свою душу. І можливо, Маргарита народила собі немовля лишень для того, щоб кожного ранку мати дитячу сечу і робити з неї на волосся примочки.

Волосся не те, щоб блищало. Воно сяяло.

Маргарита ніколи не зав’язувала волосся у вузол чи хвіст, ніколи не носила головні убори, навіть у найлютіші зими. Вона казала, що волосся її гріє краще за будь-яку хустку. Ймовірно, вона мала на увазі щось зовсім своє, коли говорила «гріє».

Чоловік Маргарити прийшов за нею, коли Маргариті виповнилося чотирнадцять років. Йому приснилась Маргарита та її волосся. Приснилось усе до найдрібнішої деталі: Маргаритине село, будинок, батьки, пічка в будинку, колір скатертини, якою був накритий у вітальні стіл.

Прокинувшись, він заявив усім родичам, що сьогодні одружиться. Зібрав сватів і поїхав шукати свій сон. Село виявилося реальним. І будинок Маргарити. Її батьки, і пічка, і скатертина.

Він зайшов до чужої хати і відразу, з порога, крикнув:

- Я беру вашу доньку за дружину!

Маргарита якраз була в сусідній кімнаті. Вона почула його голос і все зрозуміла. Вона не опиралась, а прийняла долю, як належне. Пізніше Маргарита повторювала Капітоліні, що жінку треба приходити і брати. Жінка піде за того, хто наважиться не спитати в неї дозволу.

- Але ж їй тільки чотирнадцять років! - заголосила Маргаритина мама. - Куди їй одружуватись?!

Маргарита вийшла з кімнати до гостей, і її волосся засяяло яскравіше, аніж десять свічок, аніж усі свічки світу.

- Усе добре, мамо, - сказала Маргарита. - Я згідна.

Вони прожили разом сорок сім років, аж поки чоловік не помер від раку легенів. Маргарита ніколи ні з ким не обговорювала своє подружжя, а знайомі і сусіди розповідали Маргаритину історію як казку дітям перед сном.