Звірослов - Малярчук Таня (читать книги полностью без сокращений бесплатно .txt) 📗
- Не помагає, пробувала. Але ти, Натаха, не переживай. Я не надовго затримаюсь у рибному відділі.
Натаха не переживає. Вона меланхолійно розглядає свої нігті, і те, що вона бачить, їй подобається не зовсім.
- І де ти дінешся?
- Ну, - загадково усміхається Капітоліна, - у мене є ідея.
Натаха дістає з косметички манікюрну пилочку і ліниво береться обпилювати свої нігті.
- Ох, Натаха, якби ти лишень його бачила! Він такий красавєц!
- Хто?
- Наш директор. Альберт Романович. А як подивиться - прямо мурашки по шкірі.
- Він шото має до тебе?
- Ну, він дуже до мене строгий. Він взагалі строгий. Директор таким і має бути, нє?
Натаха пиляє нігті.
- Але деколи, знаєш, деколи він змінюється. Лице стає м’якшим, зовсім не строгим. І ось таким він мені подобається найбільше.
- Капітоліна влюбилась… - констатує Натаха.
- От ти пиляєш нігті, Натаха, - раптом задумано каже Капітоліна, - а я собі зразу згадую, як покійна бабка тупим ножем пиляла голову куркам. У нас були завжди тупі ножі. І от бабка брала курку, яку треба було зарізати, прикладала їй голову до ковбка і пиляла. Довго-довго. Пам’ятаю, що спочатку в курки вилізали очі. І ці очі були такі страшенно, ну як би це сказати, дебільні, розумієш мене, Натаха?
- Я ніколи не бачила живих курей, - відповідає Натаха.
Капітоліна дожовує останній шматок «Київського» торта зі словами:
- От кого-кого, а курей мені не шкода. Я би їх вбивала направо і наліво. У них такі дебільні очі, що просто встидно з такими на світі жити.
Капітоліна прокидається від того, що за вікном щось гупає об землю зі страшною силою. Так могло би гупнути людське тіло, викинуте з дев’ятого поверху. Або мішок з картоплею.
Ще темно. Зараз найдовші в році ночі.
Капітоліна крадеться до вікна, але нічого особливого не бачить. Вулиця порожня. Чорні дерева стоять собі і майже нечутно шарудять чорним листям, яке чомусь забули скинути восени.
Тут, у Києві, усе по-інакшому, думає Капітоліна. Навіть дерева інакші. Якісь страшні. На них не хочеться вилізти, щоб щось побачити.
Першою приходить на роботу, переодягається і стає так, щоб контролювати вхідні двері. Щоб знати, коли він прийде.
Альберт Романович з’являється, як завжди, рівно о пів на дев’яту.
Усе-таки, думає Капітоліна, з нас вийде чудова пара. Альберт і Капітоліна. Цурес! (Як любила казати покійна Капітолінина бабка.) Закоханої пари з такими іменами ще не було. Принаймні в усіх перечитаних Капітоліною любовних романах.
Він одягнений у чорне пальто з хутряним коміром, чорний костюм і рожеву з блискітками краватку. Такий елегантний і недосяжний.
Капітоліна несвідомо шукає прихистку у дзеркалах і нарешті, розгледівши своє відображення на овочевій вітрині, трохи заспокоюється. Вона, може, не така елегантна, але дуж-ж-же вродлива. У любовних романах про неї могли б написати: «Навіть у білому чепчику і фартушку прислуги Капітоліна з першого погляду привертала до себе увагу; її хотілося вдихнути як свіже повітря».
Капітоліна всміхається сама собі. «Її хотілося вдихнути як свіже повітря».
- Доброго ранку, Альберт Романович, - урочисто виголошує Капітоліна, трохи заголосно як для такої буденної фрази.
- Капітоліна, - він елегантно киває головою у відповідь і, проходячи повз, тихенько докидає:
- Тобі пасує форма. Особливо чепчик.
Капітоліна шаріється. Капітоліна готова стати повітрям, яке він вдихне.
- Пасує, - погоджується вона, - але я би краще обійшлася без чепчика. Я люблю ходити з розпущеним волоссям.
Покійна Капітолінина бабця завжди казала, що найкраще волосся - розпущене. Чим довше, тим краще, щоб було розпущене. Нехай люди дивляться на нього, а особливо чоловіки. І що б чоловіки не казали, саме довге розпущене жіноче волосся приваблює їх найбільше. Можливо, вони навіть не підозрюють про це. Адже чоловіки рідко коли дають собі відлік у тому, що керує їхніми вчинками. Вони наївно думають: честь, гідність і гордість. Але ж ні. Жінка. Тобто її волосся.
Волосся має бути живе.
- Що це значить - живе? - трохи глузливо запитує Натаха.
Вони з Капітоліною стоять у ванній напроти дзеркала і досліджують волосяний покрив власних голів. Волосся у Натахи коротко стрижене, висвітлене, з елементами нерівномірно облізлої рудизни.
- Я сама добре не розумію, - каже Капітоліна, - бабця завжди пояснювала цей пункт розпливчасто, образно шолі. Живе волосся, повторювала вона, це волосся, яке ворушиться.
- Само?
Капітоліна знизує плечима.
- Так бабця казала. Волосся має ворушитися.
- Шото твоя бабця тут напутала, - Натаха підходить до дзеркала впритул, і її волосся їй здається швидше мертвим, аніж живим.
- Щоб волосся ворушилося, - жвавіше продовжує Капітоліна, - його треба раз у тиждень мастити яєчним жовтком або кислим молоком і промивати відваром з кропиви. Але найкраще робити примочки на волосся з ранкової сечі трирічної дитини.
Натаха з недовірою дивиться на Капітоліну, потім знову на своє волосся, потім знову на Капітоліну.
- Де я тобі візьму трирічну дитину?! - і, ніби отямившись, додає: - А у твоєї суперумної бабці яке було волосся, Капітоліна?
Капітоліна якраз цього запитання боялася найбільше.
- Бабця не мала волосся. Бабця була зовсім лиса.
- От ти, Коля, скажи мені чесно, тобі подобається моє волосся?
Коля сидить на табуретці біля службового виходу і їсть принесений з дому бутерброд. Капітоліні не видно, з чим бутерброд, можливо, тільки з маслом. Капітоліна теж голодна, але бутерброд з маслом ніколи не їла б.
- Коля, з чим твій бутерброд?
Коля мовчить.
- Коля, скажи мені чесно, я тобі не подобаюся вся, да? Ані моє волосся, ані я взагалі. Не подобаюся, да?
Коля мовчить.
- Але за що? Що я тобі зробила?
Капітоліна відвертається до акваріума з двома старими лящами і починає тихенько схлипувати.
- Мене всі люблять, - плаче вголос, - бо я гарна і весела. Мене немає чого не любити. А ти вперся, як баран… Я ж не прошу в тебе загробної любві, Коля… Просто поговори зі мною. Сидимо тут цілими днями і мовчимо одне до одного як супостати. Я так не можу! Я люблю багато говорити, люблю слухати когось і щоб мене слухали.
Коля дістає зі свого рюкзака другий бутерброд і простягає його Капітоліні.
- Це мені? - від здивування Капітоліна перестає ревіти. - А я з маслом не їм. Я люблю з гірчицею і «Докторською» ковбаскою.
Усе одно бере бутерброд і надкушує.
- А ти добрий, Коля, - каже Капітоліна, пережовуючи «Докторську» ковбаску. - Якщо так страшно не хочеш говорити, не говори. Я буду говорити за нас обох.
Капітоліна зіскакує з ліжка і біжить до вікна.
- Ти чула це, Натаха? Як щось бахкає об землю. Ти чула це?
Натаха незадоволено бурчить щось з-під ковдри.
- Натаха, тут попахує криміналом! - збуджено каже Капітоліна. - Нам треба викликати міліцію. Так по через день бахкає.
- Я нічого не чула, - сонно відповідає Натаха. - Заспокойся, Капітоліна. Лягай спати. Ти перечиталася любовних романів.
- І таких людей, як ти, - більшість, - ображається Капітоліна. - Таким людям усе байдуже. У них перед носом уб’ють людину, а вони скажуть, що нічого не чули. Не можна так жити.
- Ти куди? - Натаха висуває голову з-під ковдри.
- Я йду на вулицю. Подивлюся, що це бахкає.
- Зараз третя ночі, Капітоліна! Нікуди не йди! Ще мені цього не ставало! Нікуди не йди!
Капітоліна одягає на нічну сорочку з мініатюрними рюшами чорну синтепонову куртку.
- Ходи зі мною, Натаха. Якщо мене вб’ють - ти будеш винна.
- А хто буде винен, якщо приб’ють нас обох? - Натаха все-таки встає з ліжка і теж одягається. - Ти сумашедша, Капітоліна. І чим я думала, коли брала тебе до себе жити?
Вони крадькома виходять на коридор, спускаються сходами на перший поверх.
