Замість крові - Поваляева Светлана (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Невже я (ідіот!) міг сподіватися на те, що хтось із них (а їх було чоловік п’ятнадцять - не менше, я певен) міг слідкувати за іншими, навіть за моєю… ну добре, нехай вже… «Джанніс»?
«Моєю Джанніс»? Я ж проміняв її на червоний фосфор, а червоний фосфор - на три куби ґвинту (для невтаємничених: синтезований з ефедрину первітін, 1-феніл, 2-метіламінопропан, реакція у дві-три стадії для отримання майже чистого продукту. Джеф - ефедрон, хімічна реакція проводиться в одну стадію, при цьому низька якість продукту. Домашня алхімія амфетамінової групи…)! Намутити інґрадієнтів, замутити, забодяжити розчин, підступно розбодяжити врешті- решт (для чужих) майже до стану H2O, напарити, зміняти, вмазати, втерти… у цьому - життя, процес цілодобової, щоденної, всепоглинаючої метушні… Яша-Космонавт (старий ґвинтовий шизік)… Вжик (за невідь звідки виниклою легендою - першоджерело формули в Києві)… Муха (вічно вирячені очі, божевільні сукні, мульку може замутити навіть на шампані, вічно хвора дитина, невідомо від кого)… Аркаша (ґвинтовий гонщик, покарлючений адепт амфетаміну)… Майк (хрестоматійні пейси, біблійний профіль, фонтанна енергія, космічне почуття суто наркоманського чорнуватого гумору, невпинна патологічна діяльність: його, наче хвіст комети, можна побачити одразу в кількох районах Києва; запізнався з ним у наметовому містечку Першого студентського голодування - з ним та з Леською, вокалісткою «Драґлайну») - Джон (жива ікона а ля Барроуз, спадковий хімік від Бога, Святий покровитель полінаркофілії: «СНІД - це вітамінка!», «Професоре! Якщо Ви мене не поновите - я вас окислю!»)… Ципа (крихкотіле створіння - ніколи не скажеш, що з олдових - так ретельно приховує за повсякденною наркоманською маячнею неабияку мудрість)… Лі (янголоподібний покидьок з дудками, сопілками, свищиками й різними східними прибамбасами, - паразит яких світ не бачив)… Данило Мухомор (олдова - жива на той час - легенда, «тайна, покрытая мраком»)… врешті, Марґо (від колишніх ознак королівської крові залишилися тільки очі, кілька зубів та «незаконнороджена» за ґратами (зберігання, торгівля) дитина) - Паша-Піаніст (мажор-невротик арійського типу, дикунські рвучкі стрибки від глухих безмазових депресняків до гальванічних істерик безрадісного перезбудження, музикант без права листування, покійна мама - патологоанатом, тато - хронічний алкоголік, покійного брата разом з дружиною знайшли зарізаними у ванній через два тижні після смерті - ймовірно доклалися свої ж, опіатники), нічого не вдієш… Хвала Всесвітові, мені не вдалося затягнути у це Джанніс! Тепер я це розумію. Тоді - не надто силував, бо хотів, аби вона сама пішла за мною. А вона не пішла за мною. А заразом не пішла й у «кришталевий світ ефедріновмісників». Не тому, що не хотіла його, цього світу (чого вона тільки не хотіла! Як Дженіс Джоплін (дивний збіг…) - штрикати, курити, нюхати, жерти, ковтати, лизати, смоктати, трахати всі наркотики!), тим більше не тому, що боялася (вона нічого не боялася!), а тому, що не боялася й не хотіла мене! Принаймні не хотіла йти за мною зі власної волі, а своєї я не доклав. Ми обоє були «тіпа надто горді»! Яке дибало таке й здибало. Кинь шлейф, паже, не дихай в потилицю! Біжи щирим полем до обрію й волай біжучи - кинь свою королеву. Лисенята з’їли весь виноград у винограднику, покров листя - не прохолода - ворожа темрява. Не коренили її - проскакали геть брати вершники, стерлося - не викрешеш іскри - соломонове кресало… навмисне продерта кишеня у моєму плащі… коли ми гуляли, Джанніс запускала свої тендітні божественні пальчики крізь цю наскрізну кишеню, розстібала мої вельвети, не вгавала - пролазила далі, у шпарку, під м’яку витерту тканину - Velvet Underground - де одразу ж ворушилася й набрякала моя плоть - ми обоє не носили нижньої білизни тоді - я поквапливо застібав плащика на всі ґудзики - я міцніше притискав Джанніс… і так ми й ходили вулицями, наче сновиди - весь час на линві передоргазму… такі штуки ніколи не повертаються, навіть з новим коханням. Не повертаються, як полювання на ошатний Травневий бузок з розмальованої в стилі блек-метал стіни літнього театру навпроти Булгаківського будинку…
Я не став далі нависати на Еву. Не став розпитувати нікого з тих, хто підтягувався під вечір. Всі згадували ту пиятику, але, зрозуміло, що кожен про своє, й мені навіть зробилося потроху цікаво вислуховувати ці твори на задану тему «Як я провів вікенд». І якби не Фа, який випадково згадав Джанніс лише тому, що після славнозвісної оргії на Сходах, опинився з нею та кількома іншими піплами десь на Дарниці (у якихось трешерів на флеті, але про це я розповім далі, якщо цікаво), то я нарешті забув би про свою ґвинтову манію з’ясувати де вона, знайти її, Джанніс…
Отже, я потяг Фа за пивом. У мене саме вистачало «папірців» на одну пляшку, якщо враховувати вартість кількох порожніх та упевненість в тому, що Фа доб’є нестачу дріб’яз- ком - кілька купоно-карбованців, - того добра він завжди мав (приторговував кросівками, підробляв у нічному кіоску, а іноді й підаскував «на поправку здоров’я колишньому реґентові», що геть не в’язалося з його сільськогосподарською мармизою). Тоді ще не було грошей. Щасливі часи рожево-зелених паперових колажів на брудному асфальті.
Часи, коли зелену двадцятку можна було знайти половинками впродовж десяти - сорока хвилин будь-де, особливо в метро. Склеїти ґумкою й купити той-таки жетон на метро.
Часи, коли «гроші», яких у нас ніколи не було, які не були грошима, були по правді реальними. Я ніколи не жертвував портвейном чи пивом на користь метро, я точно знав скільки коштує чвертка українського хліба. Гроші мали реальну цінність, потрапляючи - здебільшого аском - до наших рук, аби вмить бути витраченими. А порожні пляшки були сталим міновим еквівалентом, теж реальним капіталом, бо за п’ять порожніх пивних давали одну повну. Зараз я не знаю до пуття, п’ять гривень маю чи вісім, не враховуючи вже монет (може, їх копійок п’ятдесят, а може, й під півтори гривні набереться) й того, що могло випадково залежатись по кишенях… Та й пляшки здавати тепер - без мази.
Не марно я потяг Фа за пивом. Він дав мені вичерпну відповідь про місцезнаходження Джанніс. Відповідь приголомшливу, карколомно-смертельно-безнадійну щодо подальших спроб її побачити. Він сказав, ніби Джанніс - у Бердянську. Я подумав про брудні - аж чорні ноги Джанніс: завжди, тільки-но займалося літо, а це часто трапляється й наприкінці квітня, вона скидала з себе свої неймовірні шкари ратиці й вишивала босоніж столичними хідниками, навіть у метро… Невідмивні вишукані єгипетські пальчики, на великому лівої ноги - кілечко з червоного й зеленого бісеру, а на щиколотці - ланцюжок з кавалком нешліфованого каламутного бурштину, всередині якого, можливо, знаходиться священний комашиний труп… За яким бісом вона опинилася раптом у цьому Богом забутому Бердянську, чому саме у Бердянську, я зараз розповім (зі слів Фа, зрозуміло). Це досить-таки тривіальна, суто гіпова шняга.
Нетривіальним тут є те, що варто було Джанніс мимохіть забажати Моря, як воно тут таки й намалювалося, мов той Джин з пляшки, попри її бездіяльність у цьому напрямку.
Але спочатку - про той дарницький трешовий флет - знову-таки, зі слів Фа, та ще - набагато пізніше, уривчасто, несуттєво - Колеса й Нати, й ще герличка, яку звали чи то Лампочка, чи то Ниточка, чи то Тумбочка, щось таке. Ось так, бачите, все чіпляється одне за інше, відводить далеко від початку - багатошаровість буття… досвіду завжди утричі більше, аніж часу на його трансформацію в якесь літературне переживання… але будьте милосердні, п-п-плі-і-із! Міста’, міста’, ітс і ізі ту кіл а ніґер, хіз факін блад, іт смелз лайк ю, ітс і ізі, ітс со ізі ту кіл а ніґер, міста’! Я доберуся до того, з чого почав. Мені важко зосередитися на послідовності, бо все існує в моїй голові водночас, а тоді було ще гірше - первітін фасував мене на брикети свіжомороженої риби. Мене ще трохи гребло, я, слухаючи Фа, водночас згадував те, що пережив напередодні:
