Замість крові - Поваляева Светлана (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
БЕЗ МАЗИ НАМАГАТИСЯ ВИРІШИТИ ОДВІЧНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПИТАННЯ НАВІТЬ ЗА ДОПОМОГОЮ НАРКОТИ: ЗГІДНО З «ПУТІВНИКОМ ПО ГАЛАКТИЦІ ДЛЯ КОСМОТУРИСТІВ», ВІДПОВІДЬ НА ВСІ ПИТАННЯ СТОСОВНО СЕНСУ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ Й ХАРИЗМАТИЧНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ - СОРОК ДВА! NO FUTURE - NO CULTURE! NO COM MENTS… Just USING - 69 (PASSION?) - USING. NO FILLINGS JUST RELATIONS. NO MUSIC JUST SOUND. NO FLESH JUST BODY. NO TASTE JUST MEALS. DON’T CRY, BABY, EVERYTHING IS ALL RIGHT! ГЕОПОЛІТИЧНА ВІКТИМОЛОГІЯ ТВЕРДИТЬ: МИ - НАСТУПНІ ПІСЛЯ АМЕРИКИ! ЗНАЙТЕ, БРАЗЕРЗ ЕНД СІСТЕРЗ ІН ДРАҐЗ: КОЛИШНІХ НЕ ІСНУЄ! SO, НА ФІҐ ВОНО ВАМ? БАТЬКО КУРИТЬ, А Я - НІ, НА ХУЯ ВОНО МЕНІ! Я ПЕРЕЧИТУЮ «ПІД ВЛАДОЮ ОПІУМА» ФАРРЕРА, «МОРФІЙ» БУЛГАКОВА, «ДЖАНКІ» ЧИ «СТРАХ І ОГИДУ» Й КОЖНОЮ ВЕНОЮ ВІДЧУВАЮ КОЖНУ ПОТЕНЦІЙНУ ВМАЗКУ! Я ЛОВЛЮ МЕТАФІЗИЧНІ ПРИХОДИ ВІД БІЛЛІ Й ХАНТА! ТОЖ ШИРЯЙМОСЯ, ДІТИ, ДИСТИЛЬОВАНОЮ ВОДОЮ ДРУКОВАНОГО СЛОВА Й ВІДЛОВЛЮЙМО ПРИХОДИ НА СЕАНСІ АНАЛІЗУ КРОВІ, КОЛИ ПЕРЕДПЕНСІЙНА, ПРОСМЕРДІЛА СЕЧЕЮ ТА КЛІМАКСОМ ЗЛОЇБУЧА КУРВА АЖ ІЗ ТРЕТЬОГО РАЗУ НАРЕШТІ ПОТРАПЛЯЄ В ЦЕНТРАЛКУ: НА ТРУБІ З НЕРЕАЛЬНОЮ ШВИДКІСТЮ НАБУБНЯВЛЮЄТЬСЯ ФУФЕЛ, ЯКОГО ТОБІ НАВІТЬ ОТРУЄНИЙ СПИРТОМ ПІДАР, ЩО ДРОЧИТЬ ТВОЮ ВЕНУ ІРЖАВОЮ СЕСТРИЧКОЮ КОНДОВОГО ДЕСЯТИКУБОВОГО КОНТЕЙНЕРА НА ЯКОМУСЬ СТРЬОМНОМУ ФЛЕТІ, НІКОЛИ НЕ ПОСТАВИТЬ; І ВОНА, НАПЕВНО, ВІДЧУВАЄ ЛАЖУ, БО ПРИ ЧЕРГОВІЙ СПРОБІ ВЛУЧИТИ, БЕЗЖАЛЬНО КРУТИТЬ ШКІРУ Й ТОВЧЕ СВОЇМ РИПУЧИМ ГОЛОСОМ: «СМОТРІТЄ НА ДВЄРЬ, МАЛАДОЙ ЧЄЛОВЄК!» СЕКС ТА РОК-Н-РОЛ - ЦЕ І ДРАҐЗ, А СИНЬКА - ВІД ЛУКАВОГО! НЕ ТОПЧІТЬ, НЕ ТОПЧІТЬ, НЕ ТОПЧІТЬ КОНВАЛІЙ! НЕ ДРОЧІТЬ ПІД ВОПЛІ ПРИПИЖДЖЕНИХ ГУРУ! АМІНЬ!
Гадаю, ці накурені безмазовою тирсою діти багатих батьків (мільйон разів має рацію старий чорт Мадісон!) ладні були б прямо зараз ламонутися на вмазку, якби існував десь доброчинний контрольно-пропускний пункт для потенційних малолітніх стирчків. От що робить антивірус Кашпіровського з системними файлами войовничого святенництва! «Не коліться, а моліться!» - й черга, як по команді, закочує правий рукав, доводячи беззаперечно, що «опіум - релігія для народу», а під «опіумом» в даному разі можна розуміти все розмаїття Наркотику взагалі.
«…пам’ять не зможе вплинути на те почуття, що ти був там і залишився живий у цьому закапелку часу і світу. Що би це не означало… Історію важко зрозуміти до кінця, і все через цю запроданську прутню, але навіть якщо не довіряти «історії», цілком доречним буде припущення, що час від часу енергія цілого покоління виривається назовні в захопливому яскравому спалаху, причин якого ніхто із сучасників по-справжньому не може зрозуміти, і, копирсаючись у минулому, вони ніколи не пояснюють, що ж насправді відбулося… Ти міг відриватися, де завгодно. Це було всезагальне фантастичне відчуття, що все, що ми робимо, правильно, і ми перемагаємо… І це, я гадаю, і є тією самою фішкою - почуття неуникної перемоги над силами Старих і Злих. Не в якомусь політичному або мілітарному сенсі: нам це не було потрібне. Наша енергія просто переважала. І було безглуздям битися - на їхньому боці, чи на нашому. Ми впіймали ту чарівну мить; ми мчали на гребені високої прекрасної хвилі… І зараз, менше п’яти років по тому, можеш піднятися на крутий пагорб у Лас-Веґасі й подивитися на Захід, і якщо у тебе все гаразд з очима, ти майже роздивишся рівень повної води - ту крапку, де хвиля, врешті-решт розбивається й відкочується назад». Я ношу з собою зашмуляну, «стоптану» брошурку Хантера С. Томпсона «Страх та огида у Лас-Веґасі», як улюлюки носять Євангеліє, й не соромлюся свого пафосу. І зрозумійте мене правильно (хоча мені до фєні, чи зрозумієте ви взагалі): я не сотворив собі кумира з Акули Ханта - я сотворив собі культ часового відтинку «шістдесяті-сімдесяті» - часу, де народилася моя свідомість, за якою не встигло тіло, спізнилося з народженням років на двадцять… Наша сила вирувала, вибухала й висаджувала пересічну свідомість у Фонтані на Майдані Незалежності, де ми пірнали, плюскалися, цілувались і збирали з дна монетки. Ми йшли Хрещатиком, Прорізною, Володимирською, обійнявшись, цілуючись на ходу, з нашої одежі ручаями стікала технічна фонтанна вода, ми заходили в метро, люди відсахувалися, бо з нас текло, і ми залишали по собі калюжі, ми були щасливі на піку літньої спеки, у пику зіпрілим громадянам, які, - принаймні ті з них, що найменше поведені на стерильності та гіґієні, - потай заздрили нам! Тепер цей фонтан, що напував веселковим щастям, вологою, весною повітря цілої площі, видалили з плоті нашого Міста, як молочну залозу чи матку, чи нирку, чи око, чи печінку, - вирвали з м’ясом злоїбучі різники, від яких нема порятунку. Ціле покоління водограйних рибок б’ється в конвульсіях під ногами дітей асфальту і шкребе зябрами бітум. Тоді наша сила ґрасувала та змивала межу між сценою та стадіонним полем і тріскав, розривався ланцюг ОМОНу, як сон… це була не аґресія, а ейфорія. Над головами гойдалися, плавали схожі на осяйних відьом з Дніпров-ських круч дівчата на плечах своїх коханих; пляшки, що їх передавали всім охочим, пірнали й виринали, напуваючи людське море вином та пивом утопічного всеохопного братерства; стрибали над головами переможні «кози» тисяч медитуючих, фонтануючих сакральним щастям масової мітоти рук; шалено крутилися, немов пропелери ґвинтокрилів, бандани, джинсові традишнки, ліфчики, майки та офіцерські ремені з таврованими п’ятикутною зіркою пряжками… Ми падали у прірву історії, безтямно оргазмуючи від передозу внутрішньою та зовнішньою свободою. Свободою від культу Батьків та Вчителів. Свободою! СНІД передоз передоз свідомий гемофілія розтин доріг балкон дев’ятого поверху електрошок тривіальне вбивство просто нещасний випадок сліди від намистинок немов зарубки охлялу нитку гойдає вітер діти причастімося портвейном та пелюстками квітів час довколишньої реальності штовхає нас у спину ми непотрібними стали одне одному й самі собі тому вітер історії викреслює нас легким подихом тихо й непомітно… Без труб та барабанів постскриптум…
І все - не відроджується й не повертається - просто повторюється, заяложуючись, набуваючи хрипів та шкварчання, немов вінілове коло з наліпкою ОМ всередині. Постав за мене свічку на платівку, що крутиться безгучно… Я досі зустрічаю Раст, Майків, Дредів, Джонів, Лисів, Джа, Денів… Знаю аж трьох Дженіс, одна з яких вже віддала Всесвітові душу через загальний абсцес; бачив навіть Дженнівер… Але жодного разу не зустрів Джанніс. Джанніс - з наголосом на останньому складі й двома літерами «н» всередині - була одна. Її ім’я пішло від неї, як шкіра змії, залишилося дане батьками при народженні поганяло на штиб Ніночка-Свєточка-Лєночка-Наталочка… в ліпшому разі - Ліка… І - я майже впевнений - вона не знаходить собі місця в сучасному світі, як і я, попри те, що намір її зміцнів та викристалізувався в багні того неймовірного гіпового хаосу, гаосу й галасу, який звався божевільним і шалено юним нашим життям.
THE END!
Серпень - листопад, 2002 р.
