Замість крові - Поваляева Светлана (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Безлад, як і чари, вже не зупиниш - варто лише йому початися… Я бачу, як серце моє дріботить повз калюжі - немов кошеня з очима зимового сонця, з розпухлими, неначе ядерний вибух, зіницями, сповненими оксамиту серпневого неба вночі. Натомість куті підбори моїх панкових черевиків дзвонами відбиваються від стін й відлунюють вночі кроками статуї Командора - навпростець через море, по водах пам’яті, - пожбурена у Вічність луна. Плетиво провулків, вулиць, з кишені все вивалюється на долівку, наче при шмоні, й шукати копійки, що розкотилися на всі боки - немає щонайменшого сенсу… Подумки відраховую кількість пройдених Я за останні сто метрів. Кроків все ж таки більше виходить: приблизно десять на темно-синє авто й двадцять сім - на осінній тролейбус, що їде в минуле депо майбутнього літа, просяклого юшкою мідій, розбитим портвейном, цибулею, кавуном… там персики такі зелені, ніби виросли на кипарисах, а збирані - на узбіччі шосе у Криму біля автобусної зупинівки, тієї, де ще шашлична поруч і пункт прийому склопосуду… Останнє після переораного Міста, що залишалося живим донедавна, - заміна номерів трамваїв; ще трохи часу - й ніхто не пригадає, що колись з Контрактової повз ринок й Урочище бігав трамвай № 13… Його блюзове дзеленчання можна було почути й спускаючись Олегівською після зависання десь у Кожум’яках… на прадавньому татарському цвинтарі ми сиділи всередині патефона, а небо крутилося платівкою, чіпляло волосся… іржава голка підйомного крана викликала звуки хоралу з труб пароплавів, що вишикувалися далеко внизу вздовж причалу - терлися лобами об берег, немов потопельники вічного кайфу… й зі зруйнованих подільських будинків біля ринку. Мжичка витягує, немов зі скрипки альт, зітлілий у могилі мозку спогад… Київ, як і кожне велике місто, давно вже став цілодобовим, столиця не засинає ніколи, й від безсоння тріскає бетон та декоративна плитка - неврози, жахи й патоформні фантазії проростають крізь новенькі стіни новобудов під телевізійні мантри; так кульбабка проростає крізь асфальт: павутинням, кривулями, зірками розколин береться поверхня швидкоплинності прогресу - хворобливі спогади попередніх століть про добірну цеглу, замішану на яєчних жовтках, цемент Городецького, про граніт й мармур, вкриті цвіллю часів, немов благородною патиною. Старе Місто проростає крізь нове, як нігті й волосся; відлущується лак та журнальний глянець - лупою облицювання й штукатурки з кічових декорацій… колись жива була дитина сміху й жилося їй серед пустелі, що мертво жевріла зірками… тепер дитина котить власними руками, мов скарабей, свою кулю з лайна, утричі більшу за дорослу дулю… я вихоплюю з осіннього бруду слід на долоню - відбиток розхнябаного черевика… скоро місяць скине стару свою шкіру, й з неба почнуть крапати зорі як молоко з грудей породіллі… Що змушує мене пригнічено, маніакально шукати по сміттєзвалищах «щось-не-знаю-що й там-не-знаю-де», по захаращених горищах нишпорити тишком? Пропоную вам спуститися разом зі мною лівим боком Узвозу до будинку під номером вісімнадцять, де є неглибоке підворіття з чавунною брамою.
Кутий візерунок її зачинено на замок, але зліва прорізано маленьку завжди прихилену хвіртку на іржавих завісах. У цю хвіртку обов’язково треба пролізти й опинитися у невеличкому дворику, де праворуч - великий застережний напис «ТУАЛЕТ ВО ДВОРЕ», а в глибині, неначе сезонний водоспад до гірського озера, вливаються, падають у нього вузькі кам’яні східці кудись вгору. Цей потаємний простір покручено, наче мушлю річкового равлика, і, якщо повільно підніматися тими східцями вгору, то ліворуч затулятиме простір шерхлий вельветовий схил Щекавиці, а праворуч - сповзатимуть углиб Киселівських западин будинки з кривої цегли, схожі на казкові декорації. Й східці приведуть до потрісканої шкаралупки нежилого приватного будинку, який - немов у пригорщі, оточений тими казковими декораціями й пагорбами. Якщо обійти цю оселю позачасових спогадів, захаращену смертельним крамом руйнації, - битою цеглою й хрумким шклом, жалюгідним ганчір’ям та сморідним мотлохом, - можна видертися крутою глиняною стежинкою до галявинки з дерев’яним столом і лавочками під прадавнім деревом, а поруч - замшіла трісла піч для випалювання кераміки. Тут ми любили курити траву й годинами втикати у химерні мапи деревної кори. Тут, похнюплений, соваючи пальцем по дерев’яній шкарубі, я спостерігав насування осені чи наплив весни, здійснюючи їх співставний аналіз: під ногами чвакала багнюка. Звідси, знову таки, вгору, можна, продираючись крізь стіну дикого винограду, потрапити у прихований зелений вогкий лаз, й видряпатися на Щекавицю, пройтися далі - до недогризеної беззубим століттям кам’яної межі між реальностями - повз похилені хрести й сплюндрований склеп, який обрали для своїх пиятик, бешкетів та шабашів початкуючі сатаністи-підлітки, спуститися вниз примхливим виломом зчовганих кам’яних сходів, уздовж яких сплять на варті залишки дерев’яних стовпів зі старовинними, ще газовими, ліхтарями, схожими на будиночки ельфів із чавунними дверцятами. Тут завжди мариться, особливо вночі або у зимових сутінках, коли стертими обледенілими сходинками можна тільки з’їжджати, що назустріч тобі повільно рухається процесія монаших привидів із тьмяними смолоскипами й труною понад покритими чорним головами - повз похмурі западини незбагненного рельєфу Київських схилів. Там, внизу, навсібіч розкидано по вогкій землі колоди й пляшки, і знову падає вниз відтинок стежки - в апендикс, який виводить уже назовні, у світ, а ліворуч - хатинка, стіна якої в графіті, мов спина в тату… Але не кваптеся підніматися й спускатись, пірнати й виринати, мандрувати висіченими й витоптаними звивинами древніх судин Міста - залізьте в ту шкаралупку, оселю духів… У Котячому Місті - по темних горищах збираються тіні розбитих птахів й сліпих кажанів того теплого вітру, який до землі їх колись не довів - розчинився, розтанув… А, забувся попередити: у вашому повсякденні цього будинку вже кілька років нема, як і багато чого іншого…
Доведеться просочитися крізь тканину декорацій вночі, ви ж все одно не спите! То начхайте на свій комп - по інший бік декорацій - кінець квітня, травень, мальовниче сміття, і вгадується за пагорбами вже передзахідне сонце. По балці можна вилізти на другий поверх, де вибито шиби й двері на просторий балкон, а посередині порожньої кімнати шкірить розбиті щелепи чорний концертний рояль… візьміть «до», дослухайтесь відлуння цього густого надтріснутого звуку - він не вщухає довго - з нього почнеться хитромудра, подеколи не позбавлена мелодійності какофонія хворобливих спогадів й запне від мене ваше сьогодення.
1. Томущоморе. Намір Джанніс
До Джанніс рано чи пізно приходило все, чого би вона не забажала. Навіть попри її бажання.
Вас не повинно дратувати своєю неприродністю чи дивувати неавтентичністю її ім’я, бо Джанніс, зрозуміло, не справжнє ім’я цієї потвори. Простіше кажучи - поганяло.
Джанніс народилася як Джанніс у розпалі останніх постсовіцьких конвульсій гіпової толоки Києва. В оргазмі - горілиць на одному з гранітних надгробків Монашого цвинтаря, що на Киселівській горі понад Узвозом. Під час шаленої травневої грози. Серед буйних травневих кущів, убогих надгробків, похилених та поіржавілих залізних хрестів, валеріанових плантацій, порожніх пляшок та недопалків.
Під волохатим - хайратим - патлатим пітерським неформалом років шістнадцяти, який поганяла не мав (що дивно для «піанєра» пубертатного віку, але не для Пітера), і тому невідомо, як його звали. Напевне, як в радянському мюзиклі «Мері Поппінс, до побачення!» - «Гей! Містере Ей!». Але після п’яного ґотично-порнографічного шалу на могилах, Джанніс його ніколи більше не бачила (як і всі решта), то ж не такою вже важливою є ідентифікація цього «містера Ея».
Набагато важливішим є те, що, кінчаючи (й саме у мить воістину сатанинського удару грому та блискавки), «цей містер Ей» несамовито заволав: «Джанніс! А-а-а! О-о-о! Зелена Фея Джанніс! У-уу, с-сука, я кінчаю!» І наступного дня дівчина (ця курвотна маґнетична почвара) прийшла на толоку такою собі «цнотливицею з опущеними віями» (цілковито, до речі, тверезою), в довгій чорній сукні венесуельської відьми, й на всі привітальні вигуки тихо відповіла: «Хай! Я - Джанніс». Всі зраділи так, як радіють завжди ці, в принципі, глибоко байдужі до всього гіпі (не хіпстери, ні… ті були на покоління чи два старшими, але не меншими від того пофіґістами). Алкогольно-наркотична орґія-движняк- движуха з цього приводу тривала три доби, як, утім, тривала б і без жодного приводу, бо саме «наклюнувся спонсор» - папік, досить вагомий в сенсі фінансування масового відчепірювання без лівих наїздів та психологічного клінчу в стилі «а вот отчєґо ето у вас дєвушкі такіє абодранниє, а у вас пачіму воласи длінниє, а что ето за фіґня у вас на руках і что ана значіт» etc, etc.
