Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
Альма мовчала, тільки закохані можуть мовчати й ображатися.
– Ти знав про нас із Кольтом?
Я зафутболив недопалок ногою.
– Ти існувала лише в його фантазії і в моїй теж. Ми перестали миритися з нашими помилками, а тому не прощаємо іншій людині.
Вона закинула голову, вдихнула повітря широко, самим ротом.
– Хто більше ненормальний: ти… Кольт?… Ми всі ненормальні, ми всі створили цей ненормальний світ.
– Виходить, так.
Альма закурила міцний жетан.
– Йому можна допомогти?
– Дай грошей, щоб здихав не так довго.
– Всі лікарі – садисти?
– Ну, як водиться, але я дуже тепло ставлюся до таких людей, як Кольт.
З того дня у Кольта пішла непруха. Він зійшов зі свого будиночка, убогої хижі, але навряд чи шкодував. Пропала Альма, вона зникла з його темного вікна, як маленька срібна рибка, пущена в каламутну воду. Напевне, то був я. Але ніколи не прохопився і словом, що дійсно зустрів Альму.
Спочатку він підпушерював залишками власних препаратів. Десь із півроку перебивався тим, сим, сяк-так. Ходив нечесаний та немитий, з розпущеним хаєром, що слизькою гадюкою бився об похилі плечі. Там його кандидатура не влаштовувала. Така публіка не пускала у свої кола. Потім він віддирав у туалеті висохле гівно, нічим не гребував. З чогось і для чогось же існує це лайно. Ми родом з гівна. Філософія на рівні асфальту його приваблювала більше. Там був його прихисток. Працюй так працюй. І для чого тобі інше, комусь треба їсти помаранчі, а комусь, коли енний суб’єкт набрьохає у штани, вигрібай. Робота, завжди робота. Бідолага! Знаходяться ще й такі, що доплачуватимуть, недороблені капрофаги.
У нього теж, як у Кліма, виникла ідея – блискуча. Блискуча, мов велетенський красивий удав падає на колію метрополітену. Напевне, вся його ідея в цьому полягала. На цьому він видряпається. На яскравому удаві, що залягає на дно і днями чекає на здобич. Він витягне, якщо, звісно, дотягне ласти вчасно до могили. По-новому розгорілася війна між скінами та панками. Так, це був йому плюс. Він із задоволенням зішкрябував лайно і краєм ока спостерігав за війною. Скіни приготувалися, на противагу панкам, у яких, крім залізних ланцюгів та героїну, в голові нічого не було.
– Бля, Клім, а ти віриш у той світ? Там, кажуть, видають чистоганну геру, амброзією називається, – стоять скіни і панки один проти одного, і ніхто не вирішить, як почати.
Так, йому ізгойство пішло на користь, навіть прибираючи лайно, він відкрив щось таке, до чого не був причетним. Він помалу гнувся від дешевих наркотиків, але далі не переступав межі. Нічого не попишеш. Війна зі скінами і панками розгоралася все більше. Циганські барони зіштовхували твердолобих носіїв ідей. А також ходили чутки, що Мармеладовий батько замочив свою топ-модель, коли застав за оральним сексом зі своїм синочком. Ну, і замочив її.
Панки зі скінами спочатку досить міцно терлися з циганами, потім Мармелад загнув ціну оптових поставок, так вони і не розійшлися, не подерибанивши бариша. Барон перестав постачати якісний продукт. Взяв під «кришу» всі аптечні ятки та будки. Поставив своїх пушерів. Контактних, нахабних. Вони штовхали неякісний товар. Спочатку давали високої якості, потім заманювали все глибше й глибше, вже всучуючи погань, від якої і загиналися товариші Діми Кольта. Місцева мафія, кишенькова, стала на бік скінів. Панки взагалі відмовлялися комусь підкорятись. І мали вся і всіх до задниці.
Якось липневого дня, коли навіть мухи горять бажанням покінчити самогубством, до задрипаної параші підкотив «ролс-ройс». Спочатку вивалило двоє, з ухильними поглядами, як люди, що краще володіють ножами, ніж автоматичною зброєю. Потім заявився циганський барон, якого звали лагідно – Міша. І Діму Кольта били битами, а він крізь туман болю думав, що, чого доброго, повернеться слух або голос. Потім його завантажили у машину і зникли в невідомому напрямку. І срібляста Альма на його темному екрані зникла назавжди.
Альма сидить, затиснувши долонями обличчя. Її трусить. Ще трохи – і вона б від’їхала у той печальний світ, звідки не подзвониш по мобілі. Цигани зарядили їй дозу наполовину із стрихніном. Випадок? Навряд, думаю я. Зелінський навпроти, один з основних бариг, прогнилий від люесу, ось що мене турбує. Він заразив Едіка, а сам вилікувався. Альма сидить і дивиться на вікна дока Зелінського, який виходить на балкон у купальному халаті, з набріоліненим волоссям. Старість не люблять, але все ж таки намагаються поважати. Цього ж хотілось убити. І вона не боялася цієї думки. Життя її наштрикнуте на вістря голки. Свідомо, без будь-якого нарікання. Вона перетискає руку, вводить кілька кубів, важко видихнувши, відкидається на спину, і знову погляд на дока Зелінського в халаті.
Альма спить у мене на плечі. Вона в китайському кімоно. Дивиться порцеляновими очима у самотність усього світу. Мені боязко до неї доторкнутися, наче від того вона позбавиться пам’яті назавжди, прокинеться і нічого не пам’ятатиме: ані мене, ані Кольта. Залишиться таємниця. Але Кольт жив у її пам’яті, хоча Альма ніколи не повторювала його імені. Найстрашніше – позбавити пам’яті. Глухої, з убитим дитинством. Вона не хоче повертатися в наш загиджений світ, для неї ненормальний. Серед ночі вона прокидається і шепоче: «Люблю… Люблю… Люблю…» Я вдаю, що сплю, вдихаючи запах шкіри крісел, і навіть не думаю, до кого її слова. Відчуваю себе нетямущим водієм, що сів у авто без гальм і летить прямо, з великою охотою, до пекельної безодні. Мені не важлива її любов, любов до мене чи до когось іншого. Важливе саме кохання, як головна речовина всього живого.
Альма не любила свою сім’ю. Зі своєї нудної фантазії вона періодично висмикувала мене або Діму Кольта. Всі проблеми вирішувала через наркоту. Едік оклигував повільно. У нього то сифіліс відкривався жовто-червоними виразками, то йому несподівано робилося легше. Коли йому робилося легше, він ділився з нами думками про свою операцію. І тоді дивився своїми волошковими порцеляновими очима з широкими зіницями то на Альму, то на мене. Коли хвороба загострювалася, він годинами розмовляв з якимись невидимими співбесідниками. І тоді, намацавши вену голкою, Альма впускала собі кілька кубів, щоб стримати сльози.
– Від сифону, зайчик, не помирають, – говорив я їй.
– Як і від наркотиків?
– Помирають від самих себе. Ми хочемо змінити світ, але він незмінний, і ми ламаємося об його вісь.
Ми шукаємо колонію хіпі, тобто колишніх хіпі. Ми шукаємо Діму Кольта. Я, Альма, Едік. Перед нами сарай. Сарай! Що може бути краще для комуни! Злягайтесь і розлягайтесь. Чого ти, Кольт, кремпуєшся? Ти сюди йшов, усю дорогу йшов, мій розвеселий. Ось він, земний рай, з продірявленими носами, безокий, з гнилими зеленими губами. Душу вони полишили десь на дні того суспільства, звідки вийшли, а комуні лишили догниваюче тіло. Ось чим закінчується земний рай, щоб воно виздихало, моє моралізаторство. Але ілюзія земного раю закінчується дегенератством. Сморід висів разом з мухами.
Я курив, наче перед розстрілом. Діма Кольт розплющив одне-єдине око. Замість двох одне. Вирішили, що глухонімому вистачить й одного ока. Альма схилилась і провела долонею над обличчям Кольта. У відповідь він кволо підвів руку і зробив дашок. Літера А. Око сміялося. Вони заговорили на своїй мові, одними очима, семеро очей. Альма повернулася, дістала з сумочки велику ампулу морфію, втягла всі десять кубів у шприц. Потім ще маленьку, витягла її. Діма усміхнувся. І вже знайомим жестом показав, як він її любить. Я курив, як перед розстрілом. Авт… Яка там евтаназія? Останній стрибок безногого і безрукого самурая. Око смикнулося і затихло в дірі неба. Лишилося шестеро.
Мармелад з місяць тирлувався на Подолі. Навпроти ощадкаси. Місяць він спостерігав, як хлопці-інкасатори курять, без пістолетів, поставивши торби під ноги. Точать розмову про те і про се. Мармелад перевішає всіх наркош і замочить панків. Вони сидять разом з Васею Клімом. Місяць уже як сидять. Вася Клім гниє потроху. Це від наркоти. Мармелад це знає, але виходу іншого немає. Він у бігах. Батько за ґратами. Що може бути краще? Інкасатори курять. Вася Клім харкає кров’якою. Курить у рукав – якого дідька, хіба не можна так? Вася зривається, перебігає вулицю, хапає дві торби і, вихляючи, біжить по Сагайдачного. Постріл невидимого з даху переламує його навпіл. Мармелад підхоплює торбу і зникає в метушні. Його дорога лежить до дока Зелінського. Які симпатії? На похороні у мене до нього будуть симпатії.
