Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
Дімі Кольту знову сниться: дерев’яні перекошені буди, вифарбувані в зелене, абрикосовий цвіт, що затуляє сонце, бліде обличчя Альми. Кольт бачить у цьому знак. На БЖ у підвалі він зустрівся з Васею Клімом. Той хрипить сифілітичною ангіною. Скоро його виловлять, і він буде втікати шматками з цього світу, якщо не захоче лікуватися. Вася Клім мав на це свою думку. Пальці Кольта вибивають незрозумілий такт. Клім кашляє і відхаркує від ломок, це лише початок. Пальці. Може, це люес. Придурок, у мене грип. Пальці. Ага, розкажи комусь іншому. Пішов ти, недорозвинений уйобок. Пальці. Все ж таки краще, ніж СНІД. Клім продовжує натужно кашляти і просить вмазатися. Цигани перекрили все, говорить він. У них ментовська «криша», а Кравченко тримає під собою весь крутий наркобізнес. Наркоту зараз продають на хатах. Усі хати спалені. Пальці. Ми всі давно спалені. У самого Кліма є план, як можна піднятися. Але Кольт мовчить і слухає Фреді Меркюрі по телевізору. Він ловить звуки очима. Клім намагається розтовкмачити, що треба об’єднатися зі скінами і вести ділові переговори. У нього мало сили, щоб вести війну. Кольт не відривається од переносного телевізора. Йому начхати на Кліма, на хіпоту, на колишнього Кравченка, який сам собі двічі вистрелив у голову, піди ж ти, також не хоче слухати той брєд про скінів. Скоро у нього самого почнуться важкі часи, а на дешевій барбітурі далеко не виїдеш. Пальці сигналять. Брєд собачий, рано чи пізно усім нам кінець. Хто від сифону, хто від цирозу, хто від раку. Нерви, брат, у нашої роботи міцні, сталеві нерви. А наші нікуди не годяться. Нема за що чіплятися, та й користі ніякої. Чужі. І він подумав про Альму. Чомусь, дивлячись на Кліма, він уперто думав про Альму. Пальці. Це ти сифон від Едіка підчепив? Якого там Едіка, у Люськи. Пальці. У Люськи тільки перша стадія, а на тобі кролівництвуватимуть усі лікарі на просторах СНД. Ти станеш королем над кролями. І ширива валом. Біцилін теж вставляє. Ти не пар мені калгана. Біцилін у великих дозах впирає не менше. Ха-ха-ха… Втішимося у пеклі, там теж дають першокласний ґандж. Пальці. На тисячу років. Альма на сріблястому екрані, чорна постать.
Що, сонце моє, полюбляла твоя дорогоцінна матуся, окрім коксу та шампанського? Так, говорить Альма: запалені ніздрі, соплі навхрест. Віскі і блювотиння у кухні, мати любила кухню. А ще полюбляла збирати пазли. Жінок і чоловіків. Які пазли? В сенсі? – І вона зсунула, підняла двома пальцями окуляри. На саму маківку красивої класичної голови. Повертіла в гнучких пальцях, поклала на блискучу поверхню столу. Зігнула дужки літерою А. Дивіться, мене так звати, а ви не знаєте, вам і в голову не приходить, що більше полюбляла мати: які пазли? Я що, у ментовці? Це такі тести. Хороші такі тести перед вишаком, відрізала Альма. Вульгарно, моя квітонько, де набралася таких слів?… Повернемося до тата. А може, ми почали з мами… бурштинове намисто, простеньке намисто, упало на підлогу, покотилося дрібно. На льоту вона спіймала кілька намистинок. Підкинула. Розгорнула рожеву долоню – і жовті сонячні кульки розсипалися, відстрибуючи від рожевої долоні. Скоро їх, ці витончені рожевенькі, почне жерти пелагра, резюмую я. Таткові в Штатах світить довічне, може, вийде через рік, а Альми немає.
– Я повторюю: що краще вашій матері, які пазли подобалося збирати?
– Усі. А головне – мужикуватих бабів та м’язистих трансвеститів. Пардон, перепрошую, термінаторів. Вибачте.
Знаєте, такі ось погані ми всі… Недоліки європейського виховання, – і прикусила нігтик. – Я повторюю, що більшістю вона зупинялася на мужиках. Так, пазлувала чоловіків, – повторила Альма.
– Проблеми з сексом? Як ви гадаєте?
– У неї ніколи не було проблем з орієнтацією. Простісінька садистка, кого захочеш розчавить. Домінувала над усім. Але повторюся: вибирала породистих мужиків, з красивими тупими писками.
– У неї були зустрічі з такими людьми?
Не знаю, то, швидше, нездорова фантазія. Алкоголь плюс фантазія. Не помітила, щоб вона чіплялася до когось окремо. Орієнтири сплутані, як і саме її безрадісне життя, – дівчина відкопилила губу. Далі – агресія. Секс заповнював майже все її життя. Навіть батько, старий вовчара, пасував перед цією агресією. Ах, батько, батько… Закордонних справ міністр, хлищара, який волочився за дівками. Лялечками. Одних моїх однокласниць набереться з добрий десяток. Проблеми з горілкою? Він народився з нею в крові. Від нього за милю смерділо сивухою ще з народження.
Ми перед світанком. Туман сизим димом викручується вихором на автостраді. Сонце, пекуче сонце скоро висушить усе, і довгі далекобійні машини почнуть свою дорогу, тягнучи в собі личинки людських сподівань. Едік майже зелений. Готовий відправитися у Валгалу дивитися на своїх предків або збирати квіточки в раю. У нього перелом лобної кістки, зламана ключиця. А на губах з’являється рожева піна. І ломка. Переломи його рятують на якийсь час, бо біль виштовхує інший. Я вколюю йому морфін з димедролом. Потім ще. Альма сидить за спиною у мене. Дихає, її дихання уривчасте.
– Треба лікаря, інакше йому буде кінець, – говорю я. В гаражі тепло, тепліше і комфортніше, аніж у мене.
– Треба шукати Кольта, – говорить Альма.
– Діма тільки допоможе йому від’їхати назавжди! Ідіотка. Чому ти раніше не звернулася до лікарів?
– Він приходив до дока Зелінського.
– Ти бачила?
– Ні, він сам сказав. А ти, – ми перейшли на ти, – ти знаєш, що потрібно Зелінському?
– Видно, Едік того хотів.
– Ага, а проклятий док не пустив.
– Тоді хто ж його…
– Малолітні, обнюхаються клею, шастають туди-сюди. І нарвався.
Тут глюконавти, малолітні нюхачі клею, не обертаються. Золотушні виблядки цієї матінки землі не можуть жити серед багатомільйонних дач. За пагорбами лунала музика. Магнітофон гудів із самої ночі. У тумані жовта фанера вікна дока Зелінського. Я нагнувся. Едік почав важко дихати.
– Давно це у нього?
– Та з учора. Я ж говорила, який ти недоумкуватий, док.
– Я запитую: давно отой висип у нього на грудях?
Альма підтягнула спідницю до колін, присіла і роздивилась висип на грудях.
– Ні фіга собі. Що це? – вона простягнула пальчик. Відсмикнула. – Наркотики?
– Сумніваюся, – буркнув я. – Це, швидше, третій сифіліс.
Я закурив. Сів спиною.
– Його треба лікувати. Ось що треба, – сказав.
– Тобі що, його шкода?
– Як і всіх на світі. Лише мертвих, – видав я. – Його треба лікувати і від того, і від іншого. Я його не знаю, але знає Діма Кольт.
– У Діми проблеми. Великі проблеми…
У неї погляд такий, наче вона побачила перед собою красиву картину за склом. Альма. Альма реальна і не галюцинація. Просто. Ясно. Нам подобалася з Кольтом Альма, реальна, як і доріжки на венах. Я дав їй кілька таблеток ноксирону. Зараз його не випускають. Із старих запасів. Такі ліки не мають терміну придатності. Як смерть.
– Може, він полежить у мене на віллі, я все оплачу? Знайдіть венеролога. Хорошого венеролога, – очі у неї жовтого чаю.
– Ваші інтелектуальні здібності підвищуються від чергової дози, – видав я.
– Ага.
Ми сиділи перед масивним «хаммером» спиною до спини, і кожен думав майже про одне і те ж: як спекатися Едіка.
– У нього батьки впливові, – почав я і довго тримав паузу. – Але навряд чи вони стануть ним займатися.
– Чому?
– А тому, моя золота, що ми вічність задумали прожити на цій землі. Тому, що вони порядні й багаті. Тому ми намагаємося бути однаковими, подібними. Реальним буде тільки передсмертний крик, якщо туди, окрім ангела смерті, ще не залетить півкіла блювотини. Ти сьогодні взагалі вільна?
– Як це розуміти? Я вільна завжди.
Я покуйовдив їй голову, зовсім як маленькому горобчику. Її беззахисність, у парі з силою, мене розчулила.
– А взагалі?
– І взагалі, – розсміялася вона. – Мені треба… – затнулася, – дещо зробити.
– У мене все є.
Ми завантажили Едіка на заднє сидіння, натягнувши на нижню частину поліетиленовий мішок. Дорогою нас зустріли якісь кретини, о шостій ранку запитуючи, де тут більярд. У шортах, стрижені під канадку, типові япі, зі своїми претензіями на…
