Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Я притуляюся до дверей, чую, як весело вiн дзюрчить. "Гей, ти, ескулапе!" - гукаю. "Скiльки хочеш, щоб було написано, днiв десять?" Навкруги шахраї. За двадцять зелених доларiв та пакунок зеленого печива вiн виписує менi лiкарняний на десять днiв. "Яку хворобу ти менi написав?" "Бактерiальну ангiну. Можу згодом написати - рак горлянки. Ти ж палиш? От i чудово.
Але двома червiнцями ти не обiйдешся". Страшнi часи, ви подивiться тiльки, як влаштувалися медики, якщо тiльки за те, щоб тобi дiагностували рак горла, треба платити сотню, можу собi уявити, скiльки ця наволоч здере за лiкування. Я помiчаю, що на полицi причаїлося воно. Показує менi два великих пальцi, радiє за мене. "Так тримати!"
"Давай я сходжу в генделик? Чим ми будемо вечеряти?" - питає водiй Васятка. Блiн, я навiть гадки не маю, як його звуть.
Зазвичай я знаю, як звати людей, повiльної смертi яких я жадаю.
Але все буває вперше. Дзвiнок. Це Варвара, вона питає, чи не бачив я водiя? Вже шоста година вечора. Я кажу, що бачив, i не брешу. "Напевно, застряг у заторi", - невпевнено каже Варвара. Я ж кажу, що в мене дуже болить горло, i якщо вона нiчого не хоче менi переказати, то я мушу покласти слухавку. Варвара цiкавиться, коли мене виписують, бо назбирується купа паперiв. Я кажу, що в мене пiдозрюють рак горлянки. Вона поспiхом прощається. Дурепа, рак через слухавку не передається. А шкода.
"Слухай, вибач, але я чув, що в тебе рак. Може, давай наберемося з цього приводу? Я зараз принесу все. Горiлку, хлiб, огiрки. Тобi як, налигатися не хочеться? Ти ж не зараз збираєшся дати дуба?" У голосi Iгорка лунає така надiя. Я набираюся з Васятковим водiєм. Прiрва.
Ми п'ємо три доби поспiль. О, цей чудовий стан блаженної напiвпритомностi. Не вiдповiдаємо на дзвiнки. Водiя вже знають мої сусiди. Прибиральниця тiтка Настя, двiрничка тiтка Зiна та три бомжi, котрi пообiцяли поставити за нас свiчки, бо Вiтя (водiя звати Вiтя) щодня дарує їм порожнi пляшки. А вчора подарував мої iталiйськi мешти й пiджак кольору кави з молоком, котрий тесть привiз менi з Вiдня. "Вiн восени помре. То ви зараз ставте свiчки менi за здравiє, аж потiм йому за упокiй. Це ж треба, такий гостинний, молодий хлопець, приязний, i мамця його таке смачне печиво пече… е-ех…"
Дзвiнок. Це - Iгорко. "Слухай, мiж нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти менi пробачив цю пiдставу з заступником мiнiстра? То пробач, якщо ще нi. У твоєму станi, як менi сказали, кориснiше пробачати. Ти нiчого такого не вiдчуваєш, га? Нiякої потреби у всепрощеннi? Шкода. Ти подумай, час у принципi в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вiтьок менi сказав, я спати не мiг, крає щось менi серце, не повiриш, усе думаю, що ти вiдiйдеш у тi свiти з жабою на серцi, а я з цим тягарем залишуся тут, на землi. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?" Поховав уже мене, скотиняка.
Я кажу, що мiй органiзм хоче якiсної горiлки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату - з томатiв, курки, грецьких горiхiв, кримської цибульки, заправленого запашною олiєю, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Iгорко мовчить, мабуть, думає, що мiй органiзм хоче невиправдано багато. Хiба я багато прошу за всепрощення? Вiн каже, що зараз усе привезе, але спочатку вiн мусить навiдати одного астролога. "Кого-кого? Астролога? А це ще на який хрiн?" - питаю я. Iгорко каже, що якщо мiй мозок iще цiкавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блiн.
Вiн з'являється надвечiр. З усього перелiку замовлень вiн задовольнив лише одне. Принiс три пляшки горiлки. А ще пакунок варених ракiв. "Тiльки не кажи, що це зовсiм не дотепно", - каже вiн. Невже я мiг повiрити в те, що вiн щиро вболiває за мене? "А на що ти ще сподiвався, знаючи мою заробiтну платню?" Вiн правий, друзяка Iгорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твiй близький колега вмирає вiд раку i просить про невеличкi харчовi послуги. Iгорко каже, що вiн не може залишатися в цiй сповненiй скорботи атмосферi. "Слухай, а давай пiдемо до мене? Щось менi тут не подобається, некомфортно менi, всюди тисне. Тобi ж треба вести нормальний спосiб життя, навiдуватися до друзiв, дивитися кiно, робити близьким послуги?" От уже крутiй. Я хочу, щоб вiн упав iще нижче. "Ти збираєшся платити за таксi?" Iгорко вкрай здивований. "Це ще навiщо, в тебе ж є машина!" Скажiть менi, так, так, ви! Скажiть. Чи є у вас такi друзi, котрi, знаючи, що ви (не дай Бог) хворi на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водiєм, га?
В Iгорка досить затишно. I стильно. Але я мовчу. "Ну, тобi що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є". Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що менi все подобається, лише є одна маленька дрiбничка (Iгорко просить уточнити, яка саме), я - хвора й утомлена людина. "Зараз допоможеш менi вiдкрити пляшки, знайти чарки, нарiзати ковбасу, менi здається, що я її ще не з'їв, а ще - хлiб, у мене не виходить його рiзати, нiколи, уявляєш собi? Така дурниця, а нiяк не виходить. То ти це зробиш, я в тебе вiрю, а от потiм - сiдай, насолоджуйся вiдпочинком". Ви таке чули?
Я про таке читав. У дитинствi. У казцi про Попелюшку.
Я плентаюся до кухнi. Ковбаси немає. Натомiсть є твердий сир, хлiб, батон та огiрки. Iгорко вносить свою частку до домашнього порання. Вiн натискає кнопку електрочайника. I сiдає на зручну лавку. "Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухнi", - каже вiн захоплено. Вiн плеще в долонi. "Не ляскай, у мене болять вуха", - суворо реагую я. Вiн мене злить. "Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?" Менi здається, що такi слова потерпiлого - трупа - можна вважати пом'якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я вiдчуваю, що менi треба чимось зацiкавитися, щоб вiдволiктися. "А чи не розповiси ти менi", - звертаюсь я до нього…
iсторiю про астрологiв, Iгорка та пошуки щастя
Перед своїм першим шлюбом Iгорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. "Але чому?" - спитав у циганки з розкiшним iм'ям Iнеса Дiамантова. Вiн завжди був дуже допитливий. "Тому що вона, дiвка твоя, бiдна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагiтнiла, бо пропадеш". I тут Iгорко нiби прозрiв. Його дружина справдi не була багатiйкою, але шлюбне щастя в Iгорковому розумiннi не було пов'язане з тим, скiльки грошикiв дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.
Шлюб Iгорка був досить щасливим у його розумiннi, бо наречена, дружина, зналася на сексi трохи бiльше за нього, завжди йому давала, як тiльки в ньому прокидалося бажання, вiдповiдала його смакам - була тендiтною бiлявкою, не тягла з нього грошву, а грошi в нього водилися, i зовсiм не хотiла розлучатися, бо була, схоже, всiм задоволена. Але Iгорко через рiк сам почав наполягати на розiрваннi шлюбу, бо вiдчув себе впевненiше i став набагато досвiдченiшим за неї у планi сексу, крiм того, в нього черговий раз змiнилися прiоритети. Вiн неодмiнно хотiв, щоб його дружина мала бюст третього розмiру. I без силiкону, тiльки завдяки матiнцi-природi.
Тодi вiн згадав про циганку. Коли Iгорко познайомився з Оксанкою, вiн почував себе щасливим чоловiком, у неї були такi цицьки, що постiйно хотiлося їх мацати, бо повiрити в те, що така краса iснує не тiльки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дiвчат, без мацання було важкувато. Iнеси вiн не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсницi, знайшов Марiю-ворожку, в якої мати була Марiєю-ворожкою, а до того баба була Марiєю-ворожкою i, ви не повiрите, ще й прабаба була Марiєю, вiдповiдно, так само - ворожкою.
Вона розклала карти, висмикнула волосину з Iгоркової шевелюри, почаклувала на попелi й сказала, що щасливим iз Оксанкою його не бачить. "Чому?" - поцiкавився Iгорко. "Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в лiжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по ресторацiях, купувати їй одяг та возити на дорогi курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все". Iгорко ж був не проти смоктання в усiх значеннях цього процесу.
