Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Шатен починає надривно верещати пошепки (такi як вiн опановують мистецтво верещати пошепки з класу дев'ятого, як тiльки їхнi муда й член випирають iнтенсивнiше, нiж у iнших хлопцiв): "Сука ти, наволоч, ти що, коли-небудь бачила на менi кольоровi труси? А ну, вiдповiдай, швидко! Ти що, коли-небудь на цих сiдницях (плескає собi по дупi) бачила кольоровi труси? Червонi, зеленi, в квiточку? Бачила? Мовчиш? Бо не бачила, сука ти брехлива".
Дiвчина стоїть мовчки, наче це її не стосується. Вона втратила обличчя - своє, яскраво нафарбоване - втратила миттєво. Вiн не мовчить, його лють красномовна, нашi погляди - нiщо для нього. Жiнки озираються на його зад. Чоловiки розглядають дiвчину. Бо як же - цирк приїхав у нашi знедоленi краї. Нарештi розходяться дверцята лiфта, вiн влiтає туди першим, вона ж пропускає всю iншу публiку, рахуючи й мене, хоч
я старанно намагаюся поступитися їй мiсцем, аж потiм млосним голосом - сексапiльним, гарним - промовляє в дверi, що от-от зачиняться: "Як ти задовбав, Тарасе, своїм дальтонiзмом та своєю дупою".
В приймальнi сидить (невже хтось iз вас, як i я плекав надiю, га?) криворотий Теслик. Помiчник Васятка (Секретарки немає - тринадцять). "Щось довгенька нарада", - каже вiн. "Знаєш Тараса?" - питаю я. "Це якого? З аналiтичного?" "Вiн носить червонi труси в зелених плямах". Треба втiшити людину, хай йому буде про що розповiсти тутешнiм дiвкам. Може, якась iз них i дасть. "Пiд бiлi штани, уявляєш собi таке?" - додаю я вiд щедрот своїх. Теслик мовчки вирячився на мене. В руках його клаптик жовтого паперу. Я пiзнаю свої нотатки. "Термiново викликали на нараду. Станiслав Владиславович Коваленко". Нижче незрозумiлим почерком приписано: "Ха!"
"То чого тобi?" - питаю, бо Теслик у ступорi. "А, ось, треба перекласти", - вiн протягує менi папери. "Нiчого собi", - зауважую я. "Вiн що, летить як секс-турист?" Теслик мовчить, кусає собi вуса. "Не стовбич, iди собi, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобi задзвонить моя секретарка", - зловтiшно кажу я. "Нiколи вона тобi не задзвонить, ги-ги". Судячи зi зворотiв, перекладу яких потребує Васятко, вiн хоче тiсно спiлкуватися з мiсцевим кубинським жiночим населенням. Буде агiтувати за капiталiзм iз його, Васятковим, обличчям-членом.
Теслик пiшов собi. Але спокiйно посидiти й попрацювати менi не вдалося. Бо зайшла Вiкторiя, шахрайка й падлюка. Зробила невиннi очиська й ними - блим-блим. "Я тут нi до чого, Валерiй сказав, що я маю їхати, а я говорила, що не знаю iспанської, а вiн наче не чув. Уявляєш собi, прийшов, тицьнув менi, мовчки пiшов". Як вона вмiє висловлюватися, ця пiдкорювачка плечей шахтарiв. Висловлюється агресивно-еротично. "Прийшов - тицьнув менi - пiшов". Вона бачить мою кривувату посмiшку, реагує швидко, в цьому їй не вiдмовиш, каже: "Я маю на увазi, що тицьнув менi наказ про вiдрядження". Та все добре, люба, не хвилюйся.
"Ти знаєш Тараса?" - питаю. "Такого красеня з гарними сiдницями? Шатен у смугастому костюмi? Вiн iще зустрiчається з Олею, така хвостата коротколапа хвойда? Звiсно, а що?" "То вона його кинула, тому що вiн носить квiтчастi труси. Чудовi, рiзнокольоровi". "О, ти диви, яка наша Оленька балувана. Труси їй не до вподоби. Знаєш, що я тобi скажу? Труси - не головне" - голосом учительки промовляє Вiка. Я радо погоджуюся: "Головне у трусах!" Який я дотепний. Вона уважно дивиться на мене: "Головне, Стасику, в головi". Йде геть.
Я набираю на комп'ютерi переклад. "Скiльки це буде коштувати?" "А чи є скидки?" "Люба, в тебе чудовi нiжки" "Чарiвна, а ти даси в дупку?" "Я мiг би дати тобi урок орального мистецтва" (цiкаво, хто написав Васятковi, який з усiх можливих слiв перевагу надає сполученню "це саме…" такi натхненнi тексти? Невже вiрна Варвара Великомучениця?). Я вирiшую трохи вiдтiнити цi солодкi рядки, додаю своє "Гей ти, смердюча дiрко, хочеш посмоктати на халяву?" "Хлопцi, в кого з вас солодкий пенiс?" "Гей, велетнi, а нiхто не хоче розважитися з моїм кокосиком? Розколоти його навпiл?" Усе одно цей старий паскудник не знає iспанської. Блiн, нiхто не знає iспанської, але всi вони їдуть на переговори до Куби. I тiльки я, знавець iспанської мови, видатний мiжнародник, сиджу тут без секретарки й насолоджуюся вiтчизняним лайном.
Машина порипує, може, завтра завдати їй профiлактики? МакДо.
Треба замовити Мартiнi фiшмак, може, навiть два. Мартiнi - хороший кiт. Не сцить у мешти, не дере шпалери. Бiля Макдональдсу стоїть клоун. Як завжди, трохи пiддатий. Вiчно молодий, вiчно пiддатий. Чудовий приклад для дiтлахiв.
Воно сидить удома, читає книжку. "Нiч перед Рiздвом". Обурюється. "Ти це читав? Читав, як вiн мене змальовує? Особливо мене бентежить опис мого писку. Мене це ображає, я зовсiм не такий". Я кажу, що мене це не хвилює, i прямую до кухнi, щоб нагодувати кота, який нагадує про своє голодне iснування голосним нявчанням. "Я - вiдповiдальна людина, мамо, я пам'ятаю про кота, я купив йому фiшмаки". Але навiть мамi все одно, як ми почуваємося й чим ми живемо. Байдуже.
"Менi все це набридло. Твiй випробувальний термiн затягнувся". "Це не мiй випробувальний термiн, а твiй. I менi здається, все йде чудово. В тебе що, почалася нетерплячка-сверблячка?" "Ха. Легко вести розмови, коли сидиш на всьому готовому". Воно регоче. "Ти здивуєшся, але в мене завжди все готове, ага". "Я хочу грошви, хочу бабу, хочу…"
I тут у моїй головi промайнула генiальна думка. "Слухай, а ти можеш, у порядку невеличкого бонуса, зробити так, щоб це…" "Щоб це що? Навчився вже висловлюватись, як справжнiй державник?" - єхидствує воно. "Ну, таке. Трiйка, сiмка, туз".
Воно мовчить. Неосвiчене опудало, не знає творiв свiтових класикiв. Я наче з'їв веселинку, набираю повiтря, наспiвую: "Що є життя? Це - гррррр-а-а-а-а!" "Е, нi. Тiльки не це. Я буду тобi дуже вдячний, якщо ти не будеш спiвати". Блiн, i цьому не подобається мiй спiв. Я починаю обурюватися: нiчого собi, що вони всi собi дозволяють, та на мене ще в дитинствi спецiально купували квитки! "Стоп, стоп, прошу тебе, я все знаю про хор, а також, це я тобi про всяк випадок нагадую, я знаю про ту азiатську хвойду".
"То ти все знаєш, так? От i зроби, щоб менi вигралося в казино. Хочу грошви, хочу зняти першокласну повiю, хочу, щоб поставленi на червоне та непарне фiшки принесли менi вдвiчi, втричi бiльше! Слухай, от яка з тебе вигода? Я тут усе роблю сам, напружуюся на роботi, ночами погано сплю, та менi навiть не дрочиться у ваннiй кiмнатi, бо я змучений цим паскудним життям, а ти? Книжечки тут читаєш, свою пику розглядаєш, нiчого тобi не потрiбно, нi душа моя, нi схлипи моєї душi. Взагалi - що хочеш, те й робиш, сьогоднi ти тут, а завтра невiдомо де швендяєш, а я все сам, сам, одинокий, занедбани-и-и-и-ий…"
"Ой-ой-ой. Припини цю iстерику, чого ти зойкаєш, який у цьому сенс? Знайди собi дiвку, теж менi труднощi. Не можу я такiй неврiвноваженiй людинi дати бонус. У нас таке не прийнято. Спочатку пройди з гiднiстю випробувальний термiн, пiдпиши контракт, а потiм - чини, що хочеш. Усе можна замовити, абсолютно все". Воно позiхає. "Не можу я вже чекати. Не можу". "Слухай, дам тобi одну побутову пораду. Якщо ти вже нiчого не можеш, то сiдай на лiкарняний. Що тобi на роботi? Перед ким хизуватися? Васятко на Кубi, Валерiй їде в Нiмеччину, до найбiльших керманичiв тобi поки - зась, тобто викаблучуватися нема перед ким. Перепочинь". Наволоч. Я пригадаю йому цю Кубу. "А ноги? Невже в мене такi волохатi ноги??"
З цим акордом, який вiн забиває в моє вухо, я чимчикую до лiжка. Все. Спати. Лiкарняний.
