Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро (книги онлайн полностью .txt) 📗
— Добре, дуже добре, молодці, — лагідно похвалив нас капітан, опускаючись перед Великим Босом на одне коліно:
— Момент приходить довгожданий — вітати радий вас!.. Ясновельможний милий пане, прийміть оце від нас!..
— Схоже на вірші! — прошепотів мені ошелешений Мула, а капітан простягнув Босові квіти.
Несподівано для нас Бос узяв букет, обійняв капітана і щось прошепотів йому на вухо. Обличчя Перелюба засяяло. Він випростався, раптом ухопив Боса з букетом на руки і поніс у проламаний отвір. Мисливські собаки, ревнуючи, погавкували й бігли слідом.
— Гадаєш, оце капітан його заарештував і несе на допит? — спитав у мене здивований Мула.
— Так, мабуть, — знизав плечима я. — Якщо Бос зізнався, міліціянт мусив його заарештувати…
Кількома хвилинами пізніше ми звільнились таки від мотузок і почули в міліцейській будівлі якусь метушню, а далі побачили на даху нашого капітана і Боса. Вони кидали вниз свій одяг та кричали:
— Гей, ви всі! Йолопи!.. Чуєте?!.. Ми кохаємо один одного!..
— Я люблю тєбя, Пєрєлюб!.. Люблю!!..
Перехожі підозріло косили очима наверх і зі стурбованими фізіями пришвидшували крок. Ми ж дивилися вгору неперервно, тому високо в небі помітили ключ дивних крилатих немовлят. Ми вже бачили їх на березі Стіксу. Тепер нам здалося, що немовлята в небі дзвінко тоненько деруть лаха.
Ми попідбирали скинуті з даху речі, вбралися, взулися (там чомусь було багато пар черевиків) та, озираючись, пішли геть. Ми бачили, як до заґратованих вікон міліційної будівлі тулилися зсередини налякані обличчя, а один мужчина, зовсім голий, прикриваючись руками, вибіг з будівлі на вулицю, ухопив якусь одежину і чкурнув назад.
— Наш капітан та Великий Бос закохались, — говорив Мула з побожністю. — Це прекрасно!.. Чи не час нам провідати Цербо?..
Неподалік нашого села дорога була перекрита червоною стрічкою. Її* тримали за кінці двоє змучених сонцем солдатів.
— Не можна далі, — сказали вони нам. — Запрєтна зона.
— Яка-яка? — перепитали ми.
— Запрєтна… Ніхто оттуда не повертається.
— Раз ніхто не повертається, значить, там добре! — зрадів Мула. — Тримайте, вояки, шоколадки…
— Нам би сіґарєтку… і мінералки, — мріяли солдати, розгортаючи золоту фольгу. І добрий Мула негайно вручив їм по пачці цигарок, коробку сірників та добув з-за пазухи дволітрову пляшку мінеральної води, чим викликав непідробне здивування.
Незважаючи на наполегливі поради вояків не ходити в «кляте місце», ми все ж рушили, і над нами швидко пролітали дирижаблі хмар.
Ми очікували побачити грандіозний силует нашої такси, одначе, були засліплені здалеку яскравим сяйвом. Здавалось, ніби посеред полів хтось покинув велетенську ялинкову прикрасу, в якій тепер відбивається сонце. Вражені, ми посунули далі й обабіч траси зауважили групи людей, що сиділи й лежали просто на збіжжі. Переважно це були чоловіки в міліційній або військовій формі. Рідше можна було бачити цивільних, а також жінок міцної статури, певно, селянок.
Хтось спав, хтось стиха розмовляв, ще хтось меланхолійно жував зелену травичку. Сяяла ж — тепер це стало зрозуміло — автоцистерна з отрутою, яку кільканадцятеро осіб завзято начищало сіном з дорожною пилюкою. Нашої такси досі ніде помітно не було.
— Біжи-и-ить!.. — раптом долинув до наших вух чийсь протяжний крик.
— Біжи-ить!.. Біжи-ить! — луною почулося з гуртів.
Люди заворушились, повставали з землі, тривожно заозирались. Ті, хто був далеко в полі, бігли до дороги, а гурти поблизу нас у паніці кидалися то в один, то в інший бік, немов косяки оселедців.
Халамидники, які полірували цистерну, почувши зойки, запрацювали енергійніше. Серед них ми впізнали й лейтенанта Коханого. Він утратив колишню пещеність, був тепер стомлений та змарнілий.
— Чим усі так настрашені? — спитали ми в нього.
І лейтенант тремтливо мовив:
— Це пекельний пес!.. Це жах!..
Люди в полі зліпилися тим часом в один величезний гурт, що рухався теж хаотично, ніби сахаючись невидимого нам страхіття.
Врешті-решт, людське стадо, зойкаючи, попрямувало в наш бік. Трохи відставало лише кілька неповоротких селянок.
— Цих людей ніби хтось випасає, не дає розбігтися, — зауважив Мула, примружившись і зацікавлено дивлячись у поле.
Тим часом кількасотенна юрба вивалилася на дорогу й зупинилась. Люди тислися один до одного, мов діти в темній кімнаті, і їх очі були налиті тваринним жахом.
Минуло ще кілька мовчазних хвилин, аж поки з трави на дорогу не вислизнув раптом Цербо. Наша кумедна такса була звичайного розміру й дріботіла до нас, радісно виляючи гострим хвостом.
— Ненажеро! Ти схуд! — вигукнув я, хапаючи собаку на руки.
— Привіт, Цербо, — мовив Мула, — а що це за натовп?.. — і мій товариш попрямував до юрби.
— Ми хотіли забрати отруту, — загуло з важко дихаючого гурту, — а той страшний собака нас за це ув’язнив.
— Не дає нам нікуди звідси йти… Змушує цистерну чистити до блиску… Ми добу не їли, — скаржилися міліціянти та військові.
— Цербо, ти організував концтабір просто неба!?.. — вигукнув я, розгнівавшись.
Та пес лишень винувато дивився на нас із Мулою і помахував приспущеним хвостом.
Я звернувся до людей:
— Ви всі вільні!..
Ще з годину ми з Мулою переконували юрбу, що боятися нашого Цербо не слід, і він уже ні за ким не поженеться. Нарешті, коли остання селянка зникла на дорозі під обрієм, а сяюча цистерна поїхала до міста, ми з Мулою сіли перепочити.
— Я не очікував такого від нашого собаки, — сказав я.
Та Мула мовив примирливо:
— Добре, що він цього разу нікого не зжер.
Тут я уважніше придивився до товариша й вигукнув:
— Мула! Поглянь, у що ти вбраний!
— У що? — злякався він, обмацуючи себе.
— На тобі міліційна форма!
Мула відтягнув на грудях тканину сорочки, роздивляючись:
— Правда… О! І на тобі теж!
Я в паніці порозстібав ґудзики і скинув із себе верхню частину вбрання:
— Та це ж піджак капітана!.. Ходімо повернемо!..
Та попервах нам кортіло відвідати наше село. Ми скучили за ним і, хай там що, бажали бачити продане обійстя. Тож ми скерували свої взуті в міліційні черевики ноги саме до села. Цербо дріботів за нами, раз по раз зупиняючись та чухаючись: у полях він нахапав чимало звичайних, безоплатних, генетично не модифікованих і тому дуже надокучливих блощиць.
У селі нас чекала приємна несподіванка, бо ніяких видимих змін воно не зазнало і жило своїм буденним життям. Усі будинки нашої вулиці стояли на своїх місцях і мали тих самих господарів. Лиш на руїнах нашої оселі де-не-де вже пробивалася молода зелень. Безнадійно заріс бур'янами город, а на місці, де бурувала землю непрохана машина, тепер звивався й плюскотів струмок.
Ми закричали й застрибали на радощах, побачивши недоторканим яблуневий сад, і я навіть обійняв та поцілував невисокий грубий стовпчик, що тримав на собі нашу поштову скриньку.
— Ми не втратили надію — і сад виріс, — сказав розчулено Мула.
— Ми не втратили надію — і наша скринька так само зелена, — радісно мовив я.
— І хоч ця скринька та цей сад тепер не наші, — сказали ми з Мулою, — добре, що вони є. Добре, що збереглася ось ця стежка, якою ніби вчора ходила Вона — наша дівчина…
Раптом з дороги почулося ойкання і сплески долонь. За хвилю, безперестанку охаючи, підбігла наша добра сусідка баба Ганка й почала навіщось обмацувати нашу форму:
— Ох!.. Живі!.. А люди казали — втопилися… Вір тим людям… А ви в міліції тепер працюєте?!
— В міліції… але не працюємо, — застидавшись, почав виправдовуватись я. — Ми шукаємо нашу дівчину.
— Вашу дівчину?.. Вір тим людям. Наплетуть такого, шо… А я вам скажу: не жінка вона Великого Боса. Не любить він узагалі жінок… Такий уже. Тільки свою маму.
— Але наша дівчина була тут із Великим Босом, — сказав я, — ми бачили.
— На джипі, — додав Мула.
— Та хіба то була ваша? — здивувалась баба Ганка. — Ваша симпатична була, добра, метка, бідно вбрана… А ця — розцяцькована, як мегера, зла… Мулу струмом вдарила — я з вікна дивилась… А вам усі дівки з лиця однакові: шо живі, шо ґумові… — баба Ганка махнула рукою й саркастично всміхнулась.
