Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро (книги онлайн полностью .txt) 📗
— Ні, — заговорив я, — не однакові. Разом із Босом була наша. Хоч і не схожа на нашу, але — вона. І квитки вона в нашій хаті мала.
— Так, — підтвердив Мула, — то була вона.
— Дідько вас розбере! — махнула рукою баба Ганка. — Ваша — не ваша… Мені яке діло?..
— А хіба Бос не викупив село? — перемінив тему Мула.
— Відмінилось, — щасливо видихнула сусідка. — Купив був вашу землю і ще кілька будинків, а потім силою назад гроші забрав. Нема тут, певно, золота… Онде — вода! — баба Ганка вказала на джерельце і стала поправляти хустину. — Піду, бо робота не жде…
Оголошення про розшук нашої дівчини, які ми порозклеювали колись по селі, вицвіли на сонці, пообтріпувалися вітром, і рідко на якому ще можна було прочитати слова: «Загубилася… гарна… світла… скажіть…»
— Навіть якщо хтось і бажає розповісти нам щось про нашу дівчину, він навряд чи розшукає нас у місті, — сказав я Мулі.
— І якби вона сама хотіла повернутись, то нема куди, — зітхнув Мула.
— Мула, я вирішив! — схопив товариша за руку я. — Ми викупимо назад цю ділянку. Будемо служити в міліції і заробимо грошей. Нам потрібно відпрацювати лише шість років!..
У відповідь Мула посміхнувся та простягнув мені величезне червонобоке яблуко.
Переночувавши в підвалі нашого зруйнованого будинку, ми прокинулись пізно, нашвидку поснідали і негайно рушили до міста. По дорозі зупинилися біля сільської дерев’яної церкви. Ранкова служба вже скінчилась, але перед храмом стовбичив самотній чоловік. На сходах перед ним лежав капелюх з копійками. Та як на жебрака, вбраний незнайомець був добре. Руки він тримав піднесеними вгору, підставивши долоні під якийсь невидимий тягар. Утримувати його було важко, бо засмагле чоло жебрака було напруженим, він закусив губу, тупцював на місці й важко дихав.
Ми наблизились, і Мула насипав перед диваком гірку яблук, а я поклав до його капелюха пачечку американських доларів (я знайшов її в кишені капітанського піджака). На папері, що оперізував долари, було написано олівцем: «От Серьожі Б.»
Цербо негайно прилаштувався цвіркнути на жебрацьку ногу, але ми з Мулою зашикали, і пес відбіг.
— Ви гадаєте, я несповна розуму?.. — заговорив раптом жебрак здавленим голосом. — Усі так думають… А я тримаю небо!.. Сто тисяч років, а може, більше… я збився з ліку… Я роблю все, щоби воно не впало.
Ми з повагою подивились на нього, і Мула сказав:
— Тебе, мабуть, годують податкові інспектори, які збирають податки за небо.
— Ні, — заперечив жебрак, — з мене вони теж беруть податки… — він нахилився до капелюха та однією рукою вкинув долари за пазуху.
Небо з хмарами теж похилилося!!.. Ми з товаришем страшенно перелякались, навіть попідставляли руки, щоб його втримати. Незнайомець швидко випростався, і небеса набули рівноваги.
— Це тепер мені доводиться жебрати тут, біля церкви, — мовив він. — Коли був живий Продавець лотерейних квитків, він опікувався мною… Платив щомісяця гонорар, приводив до мене перукаря, ми навіть інколи обідали разом. Продавець сам з ложечки мене годував… Небо ніколи не хиталося… Мудрий був чоловік. Шкода.
— І ти тримаєш небо навіть тоді, коли всі сплять?! — в захваті спитав я.
— Звичайно. Так було завжди… Хтось мусить тримати небо, коли ти спиш…
— Ми вдячні тобі, — вклонився головою Мула, — та не подужаємо тобі допомогти.
— І не треба, — одповів тримач. — Кожен має свою роботу.
— Навіть придурки? — спитав я.
— Навіть вони, — ледь всміхнувся він і несподівано додав: — Хочете літати?..
Ми з Мулою несподівано відчули, що то дуже просто!.. Цербо теж відділився від землі й, тривожно перебираючи лапками, завис в кількох сантиметрах над тротуаром.
— Дякуєм!.. Дякуємо!.. — загукали ми тримачеві, підносячись до хмар у поривах теплого вітру.
Наш новий знайомий не відповідав, бо був надто зосереджений, пильнуючи свій тягар.
— Я змінив свою думку щодо Продавця! — кричав я в небі Мулі. — Продавець був хорошою людиною!.. І мені соромно тепер, що я так його не любив!..
Мула, летячи, кивнув, і це означало, що він зі мною згоден. Його волосся, заплетене ззаду в куцу косичку, розплелося і тріпотіло на вітрі. Я прикривав рукою очі від сліпучого сонця, спостерігаючи, як під нами повільно пливе вузенька стежка якоїсь дороги, оточена по боках зеленими кронами дерев.
Наша такса теж швидко призвичаїлася до повітряного простору. Опецькуватий Цербо бешкетував, ганяючи очманілих ластівок. Але йому годі було навіть наблизитися до швидких птахів.
Ми не зауважили, коли поруч із нами виник Зевс. Він летів мовчки, напівлежачи на великому банному рушнику, ледь примружений, сивий, вбраний у яскраво-білу туніку. Цербо, побачивши господаря, зрадів по-собачому і, тонко повизкуючи, з усіх сил гріб до нього лапками й виляв хвостом.
— Ти так забарився з прогулянки, що я мусив полишити справи й розшукувати тебе, — сказав Зевс, весело набурмосившись.
Пес дістався рушника, ліг на ньому перед Зевсом та поглядав на господаря.
— Ви забираєте вашого собаку? — спитав я.
— Це не його світ, — мовив Зевс. — Прощайся, Цербо…
Такса негайно скочила на лапки, підлетіла до нас, ми з Мулою ласкаво тріпали її за вуха, гладили по голові, а пес лизав нам руки.
— Бувай, Цербо, — казали ми. — Ми будемо згадувати тебе…
— Щасливо й вам, — відповідав замість собаки дід Зевс. — Але не ходіть до мене в гості, стрибаючи з моста!..
Рушник, несучи на собі Зевса, який махав нам рукою, та таксу, що виляла хвостом, набрав швидкості, поменшав, віддаляючись, і невдовзі розчинився в блакиті.
Попереду, під шапкою сизих димів, завиднілось місто. Ми наближались до нього, а воно наближалося до нас.
Ми зробили кілька кіл над будинками і по спіралі опустилися просто на дах міліційної будівлі.
Голоси капітана Перелюба та Великого Боса чулися крізь двері знайомого нам кабінету з табличкою «Хабарів тут не беруть». Тепер я передбачливо прочитав це Мулі, і він, замислившись, промурмотів:
— Мабуть, їх беруть у решті кабінетів, де нема таких табличок… — і нечемно, без стуку, увійшов. Услід досередини ступив і я.
Великий Бос сидів за столом капітана, а Перелюб стояв біля вікна й дивився на нас. На столі перед Босом лежала коробка дорогих цукерок, а по столу були розкидані зім’яті срібно-золоті обгортки. Ще поруч із Босом стояла маленька відкоркована пляшчина коньяку. Бос тримав вимащеними в шоколаді пальцями цукерку, а побачивши нас, затрусив рукою, збільшив очі й тихо промимрив.
— Живі, — констатував, оглядаючи нас, Перелюб.
— Хм-хм, — мугикнув Бос і, глянувши на Перелюба, плеснув себе по коліні: — Садісь, скушай канфєтку…
— Не можу, — скривився Перелюб, — сідниці болять.
— Ета ат нєпрівичкі-чкі… — чавкнув шоколадом Бос. — Цєлую ночь єздіть на воднам матациклє!..
— Та, я до таких розваг не звик, — погодився Перелюб і звернувся до нас: — Ми вас уже, шановні, нагородити хотіли почесним знаком «За мужність»… А ви от… живі, — він розвів розгублено руками. — Не роздерло вас, виходить, те пекельне чудовисько… — з виразу Перелюбового обличчя не зрозуміло було, радіє чи шкодує він з цього факту.
— Ми прийшли, щоб повернути вам форму, — сказав я, простягаючи капітанові піджак.
— Не треба, — великодушно всміхнувся Перелюб, — я вже не капітан, а полковник.
Великий Бос, по-американськи задерши на стіл ноги, закивав й заугукав схвально.
— Поздоровляємо, — сказали ми з Мулою. — Яким буде наше наступне завдання?..
Перелюб знітився:
— Розумієте… Недоречність виходить… ви… як би то… працювали на громадських засадах… як волонтери. І ви маєте тим пишатися, бо не кожен може стати нашим другом… Ви гарно впоралися із поставленим завданням, і я вручаю вам грамоту… — Перелюб підійшов до сейфа, довго порпався там, нарешті добув і тицьнув Мулі якийсь жовтуватий вимпел із зображенням щита й меча. Мула зрадів і сказав:
