Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро (книги онлайн полностью .txt) 📗

— Ми думаєм: хто? Ну хто предоставив удовольствіє — такий стол?.. А потім понялі, шо ета ж ви, Пал Перович!..

— Гарна «Тайота», не то шо мій «Жигуль»…

— Во неажіданнасть!.. Думалі, на піво павєдьотє, а во какой празнік устроілі!..

— Дякую… спасіба… — повторював, ледь усміхаючись, капітан і стривожено дивився на нас із Мулою, як ми з перевішаними через руки рушниками, немов справжні офіціанти, відкорковуємо все нові й нові пляшки пива.

Скоро вже «Пал Перович» Перелюб теж сидів за столом і веселився разом з усіма. Хтось вийшов у коридор і кричав у старий телефон на столику чергового:

— Альо! Циганє?..

І за часину, що здалася нам із товаришем миттю, виникли в коридорі ізолятора, зашаруділи сукнями, заспівали, заграли на гітарах молоді хлопці й дівчата, вбрані як цигани, але на обличчях бліді та схожі швидше на росіян. Серед них, правда, був і зовсім чорний африканець, одягнутий у гуцульський стрій. Він хвацько витанцьовував гопака в колі, утвореному веселими міліціянтами, що плескали в долоні.

У камері стало тісно, немов на різдвяному розпродажі. У повітрі парував винний спирт, і всі, напившись і надихавшись його, були п’яні, і ми з Мулою теж були веселі та хмільні, і цигани були п’яні…

В'язні сусідніх камер гатили в стіни та у двері, вигукуючи, що час уже припиняти балаган, що вони вже хочуть спати, або, якщо всі гуляють, то випустили б і їх. Якийсь хроб із ключами побрів до камер і справді відчинив усі. Повиходили ув’язнені в смугастих робах і дуже швидко повпивалися геть. О п’ятій ранку вони впереміш із міліціянтами лежали та спали просто на підлозі широкого коридору, а хто був витриваліший, обіймав одну або й двох циганок.

Африканець, чомусь без штанів, у самій брудній вишиванці, із заплющеними очима сидів, прихилений до стіни, і тихо бурмотів щось нікому не зрозумілою мовою.

Капітан же Перелюб виявився молодцем, бо, лежачи горілиць у великій червоній калюжі, вітально підіймав руку та весело підморгував нам із Мулою.

— Мула, що це? — я з тривогою показував пальцем на підозрілу калюжу.

— Не було вина… Червоного вина не було! — хитав головою Мула.

Я нахилився, вмочив у калюжу пальця і спробував на смак:

— Сеча.

Мула теж спробував:

— Хм, сеча.

— А чому червона? — знову занепокоївся я.

Мій товариш замислився на мить, а далі розплився посмішкою:

— Буряк під майонезом з грецькими горіхами… На столі його було багато — чотири миски!..

Ми зітхнули полегшено, узяли капітана попід руки, підвели й, тримаючи між собою, потягли сходами на вулицю.

— Е-е!.. А ви шо, не пили? — почулося раптом позаду чиєсь звинувачувальне мимрення.

Ми з Мулою обернулись та побачили, що вслід повзе на самих руках, тягнучи ноги, підкошений та знесилений випивкою дядько з червоною пикою та одним погоном на плечі.

— Нам пити не можна: ми й так придурки.

— А-а-м-мм, — простогнав міліціянт співчутливо, — а я харашо розслабився, віддихнув… — промовивши це, він, мов риба, судомно заплямкав ротом й виблював (даруйте) на сходи невеличке озерце…

Опинившись у ранковій прохолоді, ми відчули полегшення. Нашому вантажу — капітану Перелюбу — теж стало краще. Він попросив пустити його. Ми з Мулою послухались і посадовили капітана на бордюр. Перелюб вдячно забурмотів, посміхнувся, дістав з однієї кишені маленьку іконку, з іншої — велику пігулку, запхав її до рота, а святе зображення прилаштував поруч на асфальті і, промовивши непевним язиком: «Обжиратись — гріх, обпиватися — гріх!» — молився, ледь похитуючись у такт словам.

І на наших із Мулою очах ставалося диво: чим довше Перелюб замолював гріхи, тим помітніше тверезів.

Коли міліціянт нарешті поцілував іконку та сховав її назад до кишені, його очі були вже сповнені сенсу. Капітан самотужки повільно підвівся з бордюра, оглянув свою одежину, обтрусився та почав стривожено обмацувати голову, шукаючи формений картуз.

— Ось, — простягнув картуз Мула, — я взяв.

— Дякую… дякую… А ви обидва гарні хлопці. І маєте здібності… Ходімо, — і він поманив нас рукою та побрів до найближчої забігайлівки.

Ранкова кав’ярня чепурилась після нічних відвідувачів. Двоє дівчат підмітали підлогу, а кульгавий молодик протирав столи й оглядав стільці — чи не поламані.

— Зачинено в нас, — втомлено сказав він Перелюбу і підозріло принюхався.

— А в нас відкрито! — нахабно заявив капітан, плескаючи себе по черевцю, і всівся за столик: — Нам би пива…

Ми втрьох сиділи за столом, кривилися, але сьорбали з кухлів тепле гірке пиво.

— А знаєте, — раптом, нахилившись до нас, тихо й довірливо заговорив Перелюб, — я теж цілком міг убити Продавця… Сам я робітник і з дитинства не терплю цих пройдисвітів-продавців. І пістолет у мене завжди з собою… — він розстібнув пасок, поліз рукою в мокрі свої штани, пововтузився там і справді добув важкий чорний пістолет.

— Але в тебе є алібі, — сказали ми з Мулою, — ти купував у нас пиріжки. Ти не міг одночасно їсти пиріжки і вбивати Продавця…

Уже зовсім розвиднілось, але на вулиці ще горів одинокий ліхтар. Капітан вилив своє пиво на землю. Ми з полегшенням зробили те саме і замислено дивилися крізь порожні гальби на ліхтарну пляму.

— Усі — мафія! — шепотів нам Перелюб, боязко озираючись. — І все я насправді знаю: і звідки у вас гроші, і що Великий Бос пасіки Продавця викупив та розорив, і про золото в нашому селі… Але в моєму кабінеті про це говорити не можна. Там «жучки» всюди: за сейфом, під столом… Слухають мене, а потім розповідають про все господарю… Великому Босу… і ця ваша дівчина, виходить, теж має до нього стосунок. Багато чого з ним пов’язано. Та я ніяк не можу викликати його на розмову. Стільки вже запрошень посилав — не відгукується… Ні, я розумію, звичайно: ну хто я такий?.. Простий капітан міліції. А йому пам'ятник у місті стоїть, він — Великий Бос!

Ми з розумінням закивали головами.

— Весь особовий склад мого підрозділу вчора кудись подівся, — продовжив тихо капітан. — Навіть мій Коханий зник… А ви мені до вподоби. Хочете отримати роботу в міліції?..

— Роботу! — зрадів Мула.

— Роботу? — злякався я.

— І ми зможемо знайти нашу дівчину? — поцікавився в капітана мій товариш.

— Ви будете шукати її з міліційним посвідченням. Це легше.

— Що ж, — зітхнув я, — заради того, щоб знайти нашу дівчину, я згоден навіть працювати.

— Вважаю, домовились, — зрадів капітан і потис нам руки. — Правда, зарплатня в міліції невелика — сімдесят євро на місяць, але що поробиш…

— Сімдесят євро! — в захваті видихнули ми. — Це на двох виходить сто сорок!.. І майже тисячу сімсот євро на рік!.. Через шість років, складаючи, ми зможемо купити собі нову Нездійсненну Мрію, і нам навіть вистачить на сиґналізацію!.. Ви на своє авто, мабуть, довше збирали?..

— Хм, — лукаво мугикнув Перелюб та, зачекавши, поки мине наш захват, сказав: — Перше ваше завдання — секретне завдання! — доставити до мене на допит Великого Боса… У живому, звичайно, стані.

Ми з Мулою виструнчились і вигукнули водночас: Мула — «гей-йа-а!», а я — «ура!..»

IV

Ми з товаришем простували ранковою вулицею, обійнявшись, співаючи куплети пісень і підтанцьовуючи. Ми ж бо сунули не абикуди — ми йшли забирати до міліції Великого Боса!..

— Гей ви-н, ідійонти!.. — долинув до нас згори гугнявий голос. — Зачиніть пельки-н!.. Недьоля. Шонста ранку!..

Ми позадирали голови й побачили на балконі панельного будинку старенького дідуся в самих шортах. У руках він затискав мисливську рушницю.

— Вибачте, але ми не можемо йти мовчки! — гукнув йому я. — У нас секретне завдання, ми повинні маскуватися під п’яниць!..

— Йой! — відкрив рота дідусь.

— Ми співробітники міліції і йдемо забирати Великого Боса! — заволав на всю вулицю Мула.

— Он воно йок! — сказав дідусь і раптом двічі вистрілив з рушниці в повітря.