Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
«…Сонячні промені заливають кімнату світлом… Легесенька фіраночка-тінь, мов виткана з повітря, вібрує від доторку вітра… З тераси, густо обсадженої бегоніями, мальвами та флоксами, доноситься рідний голос:
– Лука, Лука, йди-но, подивися…
І він, білочубий, голубоокий, наче янгол з різдвяної листівки, виринає на той поклик із дверей і довірливо всміхається світові… Світ – то його мама…
– Як тобі? Може варто додати охри, а тут накласти ще кілька мазків для контрасту? – мама уважно розглядає малюнок і переводить погляд на стіл, де у глиняній вазі палає жовта гаряч хризантем. Він так само прикипає поглядом до мольберта, перехилившись через мамине плече, і уважно вдивляється до малюнка. Полотно дзеркально відображає букет навпроти.
– Мамочко, ти знаєш, що я не люблю хризантеми… Я відразу пригадую цвинтар…
– Але Лука… Вони вдаються мені найкраще… З тих пір, як пішов до Бозі твій тато…
– Чому ти знову й знову це пригадуєш?
– Любила його…
– І дотепер?
– І дотепер… Гадаю, вже ніколи й нікого не зможу так любити… Добре, що у мене є ти…
– Ніколи не кажи такого. Ти молода й гарна… Я не заміню тобі тата…
– Гаразд… Ти маленький і не розумієш… Залишимо цю розмову на потім, коли підростеш…
Мама відкладає пензлик, ретельно витерши його цупкою рядниною… Тією ж ганчіркою обтирає залишки фарб із пальців, закриває розпочаті тюбики і пестить йому волосся…
– Все на сьогодні… Цей день я присвячую тобі…
Він ловить себе на думці, що мама випромінює стільки тепла й ласки, що стає незрозумілим, де ховається сонце – у небі, а чи в кутиках маминих очей:
– Мам, я дуже люблю тебе…
– І я тебе, мій маленький…
Вони чимчикують удвох до муніципального парку… Він тримає її за руку й пишається: вона – у пістрявій цвітастій сукеночці, у крислатому солом’яному капелюшку, з-під якого розсипається пшеничне хвилясте, як у нього, волосся…Всі їм вітаються:
– Доброго ранку, Міріам!!! Як справи?
– У нас все гаразд… Як ваші дітки?
– Розбишаки, що й казати… А на вашого мило глянути…
– Не засмучуйтесь… Всі вони в такому віці непосидючі… Це минуче…
– Вітаємо, Міріам!!! Коли виставка? З нетерпінням очікуємо вернісажу!!!
– Наступного тижня… Буду рада вас бачити…
– Міріам, ви, як завжди, розкішна!!!
– Облиште… Я – звичайнісінька…
– От я й кажу!!! Як зазвичай розкішна!!!
У міському парку мандруючими циркачами напнуто величезний смугастий намет… Треновані макаки, як з’ясовується, вміють їсти з руки і кланятися у знак подяки… Розумний поні повсякчас присідає на колінце, запрошуючи покататись… З ледачим товстим пітоном можна зробити світлину…
– Мамочко, ти тільки глянь!!! – мавпочки у хрустких, мов загортальний папір, балетних пачках, вправно перебирають ніжками на великій барвистій кулі, роблячи сальто…
– А отам, отам!!! Дивися!!! – кремезний дядько у мисливському вбранні тримає на рамені великого поважного птаха з хижим дзьобом, а в руці – маленьку перелякану мишку, на яку відгодований птах не звертає уваги.
– Мамо, ти розповідала, що яструб – то хижак, а цей, глянь, зовсім ручний!!! Я теж хочу мати такого яструба!!!
Дядько-бородань з птахом на плечі нахиляється і каже у вухо:
– Затям, хлопчику, яструб підкоряється лишень тому, у кому відчуває силу та міць, дужчу за його особисту… Спочатку ти маєш виховати силу у собі, а далі спрямувати її на птаха…
Трохи переляканий і спантеличений, шепоче мамі, аби не чув дивний бородань:
– Може тоді… Бодай папужок? Принаймні, я матиму про кого дбати… Я дуже хочу про когось дбати…
Мама знову пестить його чуприну, і від того доторку він забуває усе на світі! А тим часом великий дядько, оперезаний поясом-патронташем, дає напутню пораду:
– Аби приручити до себе створіння, синку, треба добре усвідомити відповідальність за нього… Кожна жива істота прагне бути потрібною комусь… У цьому – сенс життя…
Вечір… Йдуть на цвинтар… Там – тато й бабуся… І ще незайманий клаптик землі поруч… Для кого б це? Бабуся вмерла від старості, тато – від хвороби… Мама – молода й здорова, отже, не варто перейматись, бо ж від однієї думки можна гірко заплакати… Не треба про це думати…
Сідає собі на дерев’яну лавицю поруч й спостерігає, як мама ділить оберемок намальованих вранці хризантем навпіл… Мостить квіти у розтяті пластикові пляшки… Ні… Він не любить хризантем… Вони пахнуть смертю…»
Міріам виснажено пленталася додому, притискаючи до грудей велику пляшку шмурдяка… Заробила… Неймовірними зусиллями стримувалася, аби по дорозі не пити – знала, що варто пригубити і впаде, й кожен з огидою штурхатиме її ногами, аж допоки не повернеться Лука й тягтиме її на собі додому… Її Лука… Де ж він запропастився? Чому його так довго нема? Дотягнулася, похитуючись від втоми до підвалу, і, ледь переступивши поріг незачинених дверей, припала до пійла:
– О-о-о… Ця блаженна мить!!! Де ділися щурі по стінах? Повтікали… Мабуть, сплять… Можна скористатись спокоєм і задрімати, – упала знесилено на дощате тверде ліжко і поринула у марево…
«Готвальд… Готвальд… Звідки він взявся? Виставка… Вернісаж… Її вернісаж… Ніхто не передбачав, що останній… Вона була на вершині успіху…
– Ви перевершуєте будь-які сподівання, Міріам!
– Вашим соняшникам міг би позаздрити сам Ван Гог!
– Ваші квіти, Міріам, здатні говорити!
– Яка експресія, який шарм, поєднання непоєднанного!
Їй огидно було слухати отих смішних «поцінювачів» мистецтва, що вдавали з себе знавців… Вона ж бо добре знала, що найбільше й по-справжньому їх захоплюють лишень власні переберії, які демонструються тут же, на її вернісажі… Намагалась пригадати, на кого ті люди схожі… Пригадала… На мандрівних паяців у парку, де була нещодавно з Лукою… Але ж ті потішали дітей задаремно й безхитрісно…
Одна вона не звертає увагу на зовнішні принади… Її переберії – ось вони, на полотнах, найпривабливіші, найкоштовніші для неї й наймиліші… Ніхто й не помічає, що вона почувається незахищеною, наче голою, бо ж всю душу випили з неї оті полотна…
Отже, Готвальд… Звідки взявся він у її житті, яке так швидко сплюндрував? Так-так… Саме там, на вернісажі, вона побачила його вперше і здивувалася, адже він здався їй не таким, як усі… Підійшов без помпезності й офіціозу, простягнув по-приятельськи руку і сказав:
– Давно мріяв із вами познайомитись… Мене звати Готвальд…
– Невже й справді Готвальд? Дивне ім’я… Здається, був такий поет чи революціонер-дисидент….
– Й справді був… Мене ж на його честь і назвали, – засміявся. – Моя мама – вчителька історії – так була захоплена власним покликанням, що вирішила назвати дитину видатним прізвищем… Вона мріяла про те, що я стану політиком чи істориком, а коли цього не трапилось, пожалкувала, що я з’вився на світ…
– Зараз, сподіваюсь, не жалкує?
– Зараз? Мами вже нема. А я присвятив себе справі, де історичні дати та події втратили сенс… Адже все, що створено рукою митця, належить вічності…
– Ви малюєте?
– На щастя, ні. Я надто амбітний, аби задовольнитись місцем посереднього художника серед провінційних малярів. Інша справа ви, Міріам… Ви – така молода, а вже пізнали солодкий смак слави….
– Облиште…
– Не облишу… Повірте… Я розуміюся на багатьох речах… І не зважаючи на суто комерційну цікавість до мистецтва, повірте, володію витонченим смаком…
А потім? Що ж було потім? Він раптом з’явився попід її вікнами… Стояв перед терасою й по-приятельськи, мов старий добрий знайомий, гукав:
– Міріам!!! Дивіться, що я вам приніс!!! Це пристойна натура для нового шедевру!!!
В руках – оберемок розкішних польових квітів. Навіть не здивувалася, начебто чекала:
– Яке розмаїття!!! Несіть мерщій сюди! Я спробую впіймати мить, поки вони дихають росою…
Так-так… Саме тоді дивно защеміло усередині… Хоч і стало соромно за себе, адже серце заніміло з того часу, як поховала чоловіка… Та квіти вимагали уваги… Тим часом він вже стояв у дверях – свіжий та пахкий, як принесений ним букет… Білосніжна сорочка, ледь оголені засмаглі груди, сандалі на босу ногу, відкрита доброзичлива посмішка. Він і справді не такий, як інші…
