Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

– То значить, що нас туйки теперька не двоє, а троє? – Юлішка погладила брудним рученятком землю, наче відчувала, як сумно й незатишно лежати там бідній маленькій Юльчі, погорілій і з переламаними безліч років тому ніжками… – Їй, бабо, й дотепер, мабуть, боляче…

Могдушка мовчала… Їй не хотілося вже говорити… До цього вже й не пам’ятала власного голосу – ніхто її не зачіпав, та й вона у співбесідники не напрошувалась… Не могла збагнути, чому саме зараз раптом виплеснулось… Всьому виною – маленька, ображена бешкетниками Юлішка…

– А знаєш, бабо, шо?.. – дівча собі щось надумало, та не наважувалось сказати… Врешті, посукавши у роздумах ніжками, прийняло рішення. – Я теж буду твою Юльчу провідувати… Ти не будеш мене гнати? Я завтра нарву півоній, як мама піде у керт, і принесу сюди – все ж Юльча звеселиться, – згадавши про маму, Юлішка спохопилася. – Йой, шо буду бита!!! Вже ня дома давно глядавуть [117]!!!

Дівчинка, помахавши Могдушці на прощання рукою, рвонула додому… Та раптом спинилася… Обернулася до баби, що нерухомо сиділа, спостерігаючи, як стрімко майнула куца сукеночка з зеленявим від трави візерунком, і сказала:

– І все-таки шкода, що ти – не босорканя… Тепер тих розбишаків ніколи ніяка ґута не возьме… Нема від них порятунку…

МАМА

– Це ваш син?! – лікар не міг приховати здивування, побачивши посеред розкішного помешкання вбогого хлопчиська-волоцюгу, якого поклали на обшитій тисненим оксамитом канапі. Зношений одяг ледь приховував гострі випнуті ключиці, а тонкі пальці були вщент обмазані різнокольоровими фарбами. Та попри жалюгідність вбрання хлопець був доволі миловидним. Витончені риси обличчя обрамляла білява хвиляста шевелюра. Прозора бліда шкіра свідчила про аристократичність походження. Лікар сів поруч чудернацького пацієнта, взяв його руку в свою, прощупуючи пульс, із запитанням в очах подивився на господиню – надто разючим видавався контраст між хлопцем і тим, що його оточує.

– Він – безпритульний. Його мама – алкоголічка, і він часом приходить по їжу. Я знайшла його під дверима, – струнка, підтягнута, мов виноград до сонця, жінка нервово крутила ґудзик на шовковому пеньюарі такого ж пурпурового кольору, як і канапа, де майже бездиханно лежав непритомний приблуда. Вона була схвильованою, і довгий витончений мундштук із сигарою дрібно дрижав у її тонких продовгуватих пальцях.

– Що в нього з руками? – упевнившись у присутності пульсу, лікар обережно, наче дитяча рука могла ковзнути на підлогу й розкришитися, поклав рученя малому на живіт.

– Він ними малює… Ось… Подивіться, – жінка взяла гладку дощечку, яка стояла поруч, приперта до стіни край порогу, і простягнула лікареві. На дощечці виразними впевненими мазками було накидано орнамент із квітів.

– Гарні хризантеми, – лікар уважно роздивлявся малюнок. – Він і справді здібний. Чому ж ви не купите йому пензля?

На стінах висіло безліч чудових робіт відомих майстрів, на які лікар звернув увагу лише зараз. Власне, картини були не тільки на стінах, а всюди – лежали, стояли, приперті до стіни в очікуванні, коли їм знайдеться пристойне місце, а деякі ще загорнуті у папір, нещодавно придбані…

– Бачу, ви великий поцінювач мистецтва. Цей хлопчисько для вас – справжній скарб.

– Його талант спадковий. Передався йому від матері, – жінка граціозно струшувала попіл у інкрустовану сріблом попільничку.

– Нічого не розумію…

– Міріам… Міріам Коне… – задумливо й ледь не пошепки, наче таємниче заклинання, повідомила колекціонер. – Його маму звати Міріам Коне… Ще не так давно її іменем кишіли шпальти всіх газет… Визнання – дуже небезпечна річ… Зазвичай призводить до нервових зривів, алкоголізму, наркотичної залежності, врешті-решт – психіатрична клініка і жалюгідне прозябання в очікуванні кінця… Типовий випадок…

– То чому ви не придбаєте хлопчику пензлів? – повторив запитання лікар.

– Що б я йому не купила, мама все одно продасть за безцінь чи виміняє на пляшку дешевого шмурдяка. Єдине, що вона не може поцупити, – це фарби, які малий, щойно приносить додому, як тут же розмішує. Розведені фарби не користуються попитом навіть у закупівельників мотлоху, – у жінки гуляли, порушуючи симетрію обличчя, маслаки, і лікарю здалося, що вона не каже всієї правди…

– А малюнки, створені таким незвичним способом, набувають подвійної, ледь не унікальної вартості, чи не так?

Лікар видобув із саквояжа скляні слоїчки з прозорою рідиною і наповнив шприц. Пацієнт не виявляв жодних видимих ознак життя. Врешті, нащупавши ледь пульсуючу жилку на зворушливо піддатливій руці, лікар зробив укол і полегшено зітхнув:

– У хлопця повне виснаження організму. Я ввів йому вітаміни і глюкозу, далі дамо снодійне, і коли він прокинеться, можете спробувати його погодувати, але зовсім трошки, поступово збільшуючи порцію… То як же він знайшов вас? – лікареві не давала спокою чудернацька історія.

– Я сама його знайшла… Випадково натрапила… На блошиному ринку… – жінка підійшла до різьбяного, ручної роботи, стола з червоного дерева і взяла в руки витончений, не менш коштовний за попільничку, срібний портсигар… Руки дедалі більше тремтіли – розмова ставала їй відверто неприємною. – Я люблю гуляти блошиним ринком – там можна натрапити на безліч цікавих речей… Зазвичай люди, котрі намагаються їх позбутися, не здатні визначити справжню вартість… Цей хлопчик продавав натюрморти, наївно видаючи їх за мамині… Подивіться уважно… В куточку помітні ініціали – М. К. Саме так підписувала свої роботи Міріам… Але тільки знавець може знати, що вона вже давно нічого не малює… Малий думав, що таким начебто безхитрісним ошуком приверне увагу покупця до свого краму… Й дотепер я вдаю, начебто не знаю, хто справжній автор малюнків… Він просто приносить роботи і каже: «Мама просила передати… Правда, гарно?». Дотепно, що й казати… Скільки я боргую за візит? – всім своїм виглядом жінка давала знати, що розмову закінчено…

Незважаючи на вишуканість і шарм, лікареві чомусь ця жінка була неприємною… Він не міг наразі проаналізувати чому саме… Може надмірною стриманістю, що межуює з цинізмом…Хто зна… Він поскладав напівспорожнілі слоїчки у саквояж, зняв гумові рукавички і сказав:

– Купіть йому краще пристойний одяг… І пензлі… Я зайду завтра ще раз оглянути пацієнта… Всього доброго….

Міріам лежала на збитому з дощок ліжку і тихо стогнала. Брудне оббльоване простирадло, збите в клубок, вилучало такий сморід, що хотілося блювати ще і ще… Її вивертало, та крім жовчі й розтинаючих болем спазмів нічого не виплюскувалось назовні – шлунок давно був порожнім. Такі хвилини були найгіршими у її житті – коли вона ненадовго приходила до тями і здатна була взріти все, що її оточує… Власне, окрім бруду й смороду її давно вже нічого не оточувало – все, що мало хоч якусь вартість, давно було спродано чи виміняно на спасенну рідину… Розкішне колись волосся, яким вона неабияк пишалася, нагадувало розколошкану від тривалого вжитку губку, а напіврозщіпнутий через нестачу ґудзиків халат оголював колись бездоганно привабливі й стрункі, а наразі потовчені, чорні від синців ноги… Спідньої білизни на ній не було…

Неймовірними зусиллями Міріам розкрила очі, але від цього її безкровне лице не набуло людських рис, додавши лишень болю… Несподівано щось пригадала і, перевернувшись на бік, потягнулася рукою до зіжмаканого у кутку простирадла… Нарешті нащупала те, що шукала і, видобувши з-під мотлоху пляшку, яка виявилась порожньою, розлютилася…

– До біса!!! – У відчаї жбурнула вбік відчиненого приземкуватого віконця… Не долетівши за призначенням, пляшка цоркнула об бетонну підлогу і з брязкотом розлетілася на друзки.

У Міріам починалася істерика, і збентежений шепіт поступово переростав у звіряче підвивання:

– Що ж робити? Куди втікати?!!! Щурі, щурі, навколо – самі щурі!!! Ще трохи й вони мене з’їдять, розпотрошать на дрібні шматки, як звичайнісіньке лайно. Ніхто мене не врятує, нікому я не потрібна… Хіба що Лука… Лука… Де мій Лука?!!! Він єдиний може мене врятувати… Синочок мій ріднесенький, кровиночка ненаглядна!!! Рятуй мене від цих огидних тварюк!!! – Міріам обводила жахким поглядом підвал, в який давно через відсутність їжі не заглядало, окрім сина, жодне живе створіння… Проте пацюки ввижалися їй усюди: у смердючих, повних битого скла закутках, на вкритій цвіллю вологій стелі, попід хиткими дверима, що ніколи не зачинялися ключем, а просто підпиралися знайденою на смітнику каменюкою…