Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
– Лука! Лука! Допоможи мені!!! – благала Міріам, та навколо бриніла тиша… – Де ж він запропастився? Мабуть, знову пішов збувати свою мазанину… Лука, годувальнику мій!!! Я потребую ліків!!!
І знову тиша, тільки вода, що лунко цяпала у заіржавілий рукомийник, краяла ту тишу, спотворюючи злістю розгублене жіноче обличчя… Цяп-цяп… Я тут, твоя мука… Цяп-цяп… Впусти мене, свою смерть…
Напружившись, підвела безсиле тіло з ліжка – ось вона, жахлива реальність… Навіть немає що збути барахольщикам, окрім розхитаного стільця й стола, вкритого засохлими залишками фарб, та ще брудної, давно не вживаної електроплити, яку притягли колись співчутливі сусіди… Плиту, щоправда, можна здати в металобрухт, та де ж взяти сили, аби витягнути її з підвалу?
Міріам похитуючись пошкандибала до рукомийника і відкрутила кран… Набрала жменю води, ще одну, ще… Поволі прийшла до тями… Ні, ще не смерть… Обмила обличчя, глянула на себе у скельце – залишок від розбитого люстра.
– Попри все я ще нічого, – розглядала себе у те скельце, немов хотіла взріти там бодай щось від минулої вроди, та окрім величезних зболених очей не зосталося нічого. Те, що бачила, не нагадувало людські риси… Намагалася розчесати напівбеззубим гребінцем скуйовджені пасма, та марно… Розлютилася, зламала куций гребінець навпіл, зібрала у клубочок солом’яні стрепіхаті залишки й, запхавши брудні ноги у подерті капці, подалася на вулицю…
– Ні, Міріам, ні… Нічого я тобі більше не дам… Терпець урвався, – товстий лантухоподібний Дюло сперся огрядним тілом на шинквас, широко розставивши руки, наче ця напівбожевільна відвідувачка могла несподівано перемахнути через дерев’яну перегородку і, поцупивши щось із краму, дременути геть. Він був насторожі, не зважаючи на те, що відвідувачка ледь трималася на ногах… Кілька нетверезих чоловіків-роботяг, потягуючи з величезних кухлів тепле несвіже пиво, з цікавістю спостерігали за дійством…
– Дюло, прошу тебе, останній раз…
Жінка ледь не плакала, тримаючись з останніх сил – оті важкі кухлі з пивом доводили її до сказу, проте господар кнайпи був непохитним:
– Я не вірю жодному твоєму слову, Міріам! Торазу ти теж говорила, що востаннє, і я тобі повірив… А твій малий гівнюк, вторгувавши гроші за свої бездарні картинки на базарі, ані не заглянув до мене, аби покрити твої борги… У нас тут не благодійний фонд… Іди звідси, інакше я власноруч витягну тебе геть… Все, що ти робиш – псуєш репутацію пристойного закладу…
Вузькі, мов щілини, очі, випромінювали гнів, знищуючи всі сумніви щодо войовничих намірів господаря, а багряні щоки роздувалися, мов ковальські міхи, все загрозливіше… І тут Міріам вдалася до останнього… Безпристрастно дивлячись власнику забігайлівки просто у вічі, вона поволі підтягнула й без того куценький брудний халатик догори, аж допоки всім присутнім не стало зрозуміло, що спідньої білизни на ній нема.
Публіка неабияк пожвавилась, а господар, здавалось, от-от лусне від люті:
– Геть звідси, хвойдо! – волав він, та розпашілі від видовища й пива роботяги не дали йому зупинити принизливе дійство.
– Дюло, зачекай… Нехай покаже, на що вона здатна… Трахнути її – не трахнеш, бозна яку заразу підчепиш, а подивитися можна… Це ж справжній цирк!!! А ми тобі виручку пристойну зробимо – тут, як бач, одного пива замало буде!!! Нехай затанцює нам стриптиз, а ми – так і бути – пригостимо її, але при умові, що буде старатися…
На якусь мить у кнайпі запанувала тиша. Дюло блискавично метикував, скільки кухлів зіпсованого пива йому поталанить збути, якщо дасть «добро» на все, що відбуватиметься…
Міріам притихла, до кінця не збагнувши, що від неї вимагають… І тільки тоді, коли підбадьорені згодою господаря волоцюги почали голосно галюкати, підганяючи її до дії («Давай, ну ж бо… Відпрацьовуй як слід своє пійло, але так, щоб всі могли розгледіти… Давай… Чому стоїш? Зараз передумаємо…»), раптом до Міріам прийшла свідомість: «Що ж відбувається?! Отож її, талановиту малярку, якою пишалося все місто, виставляють на ганебне посміховисько?!!! Їй, про яку складали справжні хвалебні оди, про яку писали всі газети, яку називали найталановитішою майстринею сучасності, оці необтесані мужлани напідпитку хочуть вчинити принизливий самосуд!!!» – перелякано, мов зацькований звір, ковзала поглядом по присутніх, сподіваючись віднайти бодай одне обличчя, не спотворене тваринним бажанням, та, окрім принизливої хтивості, не зустріла нічого…
З бочки на шинквасі зашипіло, переливаючись за скляні крайки кухля, пиво, і подобрілий Дюло, підрахувавши подумки очікуваний навар, поблажливо сказав:
– Ну що ж… Раз так просять, то давай, – віднайшовши десь порожню пластикову пляшку, Дюло відставив убік кухоль із пивом, даючи тому осісти, і почав набирати пійло у пляшку з-під ситро. Міріам, мов зачарована, дивилася на жовту каламутну рідину. Господар підбадьорюючи кивнув на пиво. – Це я тобі набираю….
В голові у Міріам помутніло…
– Що ж… Раз так хочете, падлюки, я вам влаштую… Я вам таке влаштую, що й не снилося… Таке, якого ви не бачили у своєму житті й не побачите більше ніколи… Таке, що вам довго снитиметься ночами, і тоді ваші відразливі грубі примітивні жінки дивуватимуться, чому у вас серед ночі стається несподівана ерекція, приписуючи дивовижний факт собі у заслугу… Тварюки…
Погляд став свідомим, навіть зосередженим, наче несподівано відкрилось друге дихання й невідома могутня сила запалила вогнем її давно згаслі очі.
– Коли ж це я востаннє танцювала? Готвальд… Так-так… Це було з Готвальдом… Так давно, здається, у минулому житті… Він запросив на латиноамериканську вечірку, і ми цілу ніч танцювали сальсу… Це була найкраща ніч у житті… А потім… Потім трапилось те, про що не треба згадувати… Не можна згадувати, бо знову почнеться істеричний напад… Отже, треба згадати тільки сальсу, відновити у пам’яті ритм… Па-па, па-па-па, па-па…
Міріам випросталась, витягнула тонку лебедину шию, підносячи підборіддя високо догори, наче пава, що згорда розглядає поцінювачів її краси… Відвела голову трохи вбік, як вимагає того танець… Простягнула вперед, до уявного партнера, руки. Ступила крок, другий, третій, ледь чутно, пошепки карбуючи ритм…
– Па-па, па-па-па, па-па… Отак, Готвальде, отак… Веди мене у танок… Веди мене крізь танок у пекло…
Оточуючі завмерли… Не брязкали кухлі, не диміли цигарки, на мить зупинилося дихання… Штиль… Такого не чекали… Мов заворожені, дивилися на дивовижний танок невагомої від злиднів жінки у розлізлих капцях і брудному халатику, який уже не було потреби піднімати, бо ж і так годі було відвести очей…
– Па-па… Па-па-па, па-па… – вона кружляла чітко, не розгойдуючись, карбуючи кожен крок, наче танцювала цей танець безліч разів… Руки не опускала – вела партнера, і щаслива посмішка торкнулася її безкровних уст – вперше за довгий час. Ще б пак, у цілій залі для неї не існувало нікого… Лишень вона і Готвальд…
Танок скінчився… Панувала мовчанка… Не наважувалися ані галюкати, ані аплодувати… Хтось несміливо прокашлявся, хтось наважився таки запалити цигарку… Міріам підійшла до шинквасу, мовчки взяла пляшку з жовтобрудним пійлом, яку Дюло обіцяв їй презентувати, і, не дивлячись ні на кого, вийшла на вулицю… Їй було байдуже до розмов, які поволі оживали у притихлій кнайпі за її спиною:
– Гарна баба, до біса…
– То й що з того, як вона – алкоголічка…
– Вона скоріше на божевільну змахує…
– Кажуть, колись відомою маляркою була…
– Зрозуміла річ… Всі генії не сповна розуму…
– Та ні… Там інше… Кажуть, мужик її довів…
– Ну це вже зовсім нісенітниці… Чому баби у всіх своїх гріхах звинувачують мужиків?
– Бо слабкі…
– Але все одно гарна… Її б вичухати і ще ого-го…
– Її, як бач, вже сам Пан Бог вичухає… Іншому, гадаю, не під силу…
– Шкода…
Сувора жінка, яка знайшла непритомного хлопчика попід дверима, була вкрай здивована, що ставалося з нею рідко, бо знесилений голодом маленький голодранець, не приходячи до тями, всміхався!!! А тим часом Лука бачив сон…
