Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

ресом? Не шкодуєш, що життя зі мною пов’язав?» А він

обов’язково повиниться: «Тільки одне мені болить, Адочко!

Що не зміг тебе щасливою зробити: квартири просторої для

тебе не заробив, подорожувати нікуди не відправляв, навіть

шуби не купив». А вона йому: «От і скажи! Що чоловік має

після таких зізнань робити?!» Він голову схилить. «Відпусти-

ти…» — прошепоче.

152

…Два келихи. Валя виганяє з них порожнечу сухим червоним.

— Пам’ятаєш, як ти здивувався… — заводить Ада, а в го-

лову — трісь: у кухні за пакетами з борошном майже повна

пляшка горілки, ще з Великодня прихована.

— Стій, Валю! Зараз! — мчить на кухню, риється на поли-

ці. Таки є! Дві третини сорокаградусного знеболювального для

чоловіка. Отак краще! Отепер — справжнє свято.

— Горілку питимемо! — командує без жалю, наливає про-

зору рідину в чарочки. — Давай! За нас, Валю! За те, щоби ми

були щасливими! Бо ми на те заслужили!

— За нас… — тьмяно відлунює Валя.

— Ще хочу! Наливай, Валю! — Аду охоплює молодечий

безтурботний кураж: як же легко стало! Предмети хитаються,

розпливаються, тануть, разом із ними тане Валя, і з усім тим

уже геть не тяжко розпрощатися навіки.

До реальності повертає настирливий дзвінок у двері.

— Нікого немає вдома! — вигукує царівна з чаркою в руці.

— Як можна, Адочко?.. — відповідає Валя.

Мар’яна тупцює на майданчику, все повторює: «Ніяких пи-

тань, мамо», та двері відчиняє тато.

— Мар’яна… — констатує розгублено, наче отримав най-

гіршу з новин. А де «донечко!», одвічна тепла беззахисна по-

смішка?

— З Новим роком, тату, — роздратовано відповідає Мар’яна.

Тато губиться.

— Вибач, доню… Добре, що прийшла. Зараз із кухні таріль

для тебе принесу.

Мар’яна прослизає повз батька. До жаданого прихистку —

метрів п’ять через вітальню до кімнатки, обклеєної дешевими

шпалерами з рожевими фантазійними квітами. Колись по за-

кінченні школи Мар’яна отримала дарунок від батьків — ре-

монт у своїй кімнатці. І хоч благала про шпалери в нейтральну

смужку, мати власноруч наклеїла бежеву гидоту з величезни-

ми рожевими квітами. «Тобі вже сімнадцять! — казала. — Вік

153

романтики, ніжності й кохання. Житимеш — ніби в саду і мрі-

ях! Ні! У саду мрій!» За десять років шпалери стали схожими

на туалетний папір Обухівської фабрики, і тільки за килимом

ще збереглися блідо-рожеві пелюстки: сад мрій уперто не

бажав помирати, відвойовуючи собі ще місяць-другий життя

на стінах Мар’яниної кімнатки.

— Ну! І що сталося?! — мати навіть не привіталася. Засту-

пила доньці путь, вхопила за плечі.

— Нормально все, — якомога байдужіше відповіла Мар’яна.

Ада раптом розреготалася істерично:

— А я знала! Я серцем відчувала! Він тебе покинув!

Мар’яна сіпнулася: скинула з плечей материні руки, увіп’я-

лася в неї холодним злим поглядом.

— А ти якого біса вдома тирлуєшся?! І тебе твій покинув?!

Ада вухам не повірила. Застигла на мить. Очима — стріль

у бік кухні, звідки дзеленчали тарелі.

— Що ти верзеш, дурепо? — просичала тихо.

— Голосніше! Не чую! А? Що ти там бурмочеш?

— Замовкни!

— Чого би це?! Думаєш, тато не відає про твої походень-

ки? — Мар’янине горе вийшло з берегів, топило кожного

зустрічного на своєму шляху. — Давно ми все знаємо! Чого

мовчиш? Поділися з донькою наукою, як двом мужчинам од-

ночасно голови морочити!

— Заткни пельку і не лізь у наші справи! — Ада вхопила

доньку за руку і таки додала би перцю, та з кухні до вітальні

зайшов Валя з тарелем.

— Як гарно — вся сім’я зібралася, — усміхнувся, поставив

на стіл тарель для доньки. — Мар’янко, тобі печінки покласти

чи курочку?

Мар’яна войовничо зиркнула на матір і вже хотіла: «Та по-

давіться ви своїми курми, печінками!»

— За стіл сідай! — ховаючи лють, наказала доньці Ада.

Тато, тато… Мар’яна давилася куркою, очі в таріль. Чому

тато терпить мамині зради? Невже не розуміє: через те Мар’яна

154

зневажає його відчайдушно, до відрази. Слабкий… Такий слаб-

кий — глина! Хто того не знає, збоку на подружжя Озерових

гляне, здивується: матінка Мар’янина — миша мишою. Хіба

що очі нахабні невтримні. І змогла ж окільцювати такого муж-

чину, як Валентин. Ідеальний: і розумний, і порядний, і кра-

сень. Навіть сусідський алкаш Петрович татові каже: «Не

можу при тобі матюкатися, Валентине! Сором бере, бо вже

надто в тебе мордяка інтелігентна». А матері не сором тато-

ву душу все життя мордувати. От і зараз… Їсть курку, що її

тато приготував, зиркає на чоловіка зневажливо, наче каже:

«Невдаха!» Мар’яна в тата — теж невдаха. Їсти от хочеться.

А жити — ні…

— А загадаймо бажання, — почула материн голос. —

Не для себе, то вже нецікаво. Наливай, Валю! Ми зараз одне

для одного загадаємо щастя. Я перша, бо ж ідея моя. Бажаю

тобі, Валю, аби твій бізнес розширився. Щоби ти міг про-

давати не тільки дріжджі, а й перець. Мелений, наприклад.

Правда ж, Мар’яно?

Мар’яна відчула неконтрольоване тваринне збурення. Ледь

стримала гнів — відклала виделку, увіп’ялася в материне ли-

це, щоби прямо в нахабні очі вихлюпнути всю свою образу

і зневагу. Набрала повітря в легені: не шепотітиме… Кричати-

ме-захлинатиметься!

Від вхідних дверей — дзинь!

— Хто це ще? — знизала плечима мама.

— Відчиню, — тато вже йшов до дверей.

«Пастка… — впало Мар’янине серце. — Марно вереща-

ти-гніватися — нічого не зміниться! Міситимуть злидні зі зра-

дами, куркою заїдатимуть: “Тобі покласти, доню?” Гірше не

буває…» Спостерігала, як мати продовжує жадібно їсти, як

тато відчиняє вхідні двері, розгублено відступає на крок, про-

пускаючи до вітальні старезну суху бабцю — кістки і зморшки.

Старенька роззирнулася, усміхнулася Аді:

— Аїдо… Зі святом, доню!

У Мар’яни щелепа відвалилася.

155

— Що?! — так здивувалася — всі свої біди враз забула.

Підхопилася, йшла до незнайомої бабці. — Ви ж… волоцюжка!

У під’їзді щойно… вогню в мене просили…

— Мар’яночка, онука… Отака, значить… Куриш! Нічого…

Разом кинемо. Я тобі гостинчик привезла, — бабця заходила-

ся шукати щось по кишенях.

— Онука?.. Мамо! Що все це… — ошелешена Мар’яна

застигла посеред вітальні: зиркала безпомічно то на незнайо-

му бабцю, то на матір.

Ада — за столом каменем.

— Мамо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна. — Ти ж ка-

зала: твоя мати померла… Ще коли ти малою була!

Ада віджбурнула виделку. Очі в таріль, тільки груди високо

здіймаються з нервів.

— Мамо!!!

— Онученько… Це тобі! — бабця простягнула Мар’яні

оксамитову коробочку. — Бери, не бійся. Золото…

— Не торкайся! — закричала Ада. Підхопилася, на бабцю

з ненавистю: — Крадене?!

— Та чого би це… За кревні купила…

— Брешеш!

— Присягаюся щастям… Мар’яночки!

Мар’яна відчула, як ноги стають ватяними, у голові бджоли

все маминими голосами гудуть.

— Замовкніть! — вигукнула відчайдушно. — Ви… про що?!

Про яке золото? Мамо! — сіпнулася до матері, вказала на

бабцю. — Це… твоя мама?..

Ада скривилася, мов лимонів обжерлася, кивнула.

— А чому ти брехала мені?!

До бабці:

— А ви… де були?!

— По в’язницях усе життя! Ось де вона була! — кинула Ада

люто. Схлипнула. Зиркнула на бабцю спідлоба. — Якого…

приперлася?! Пішла геть!

Мар’яна перелякалася, аж кров у скроні.

156

— Мамо, припини! Так… не можна… — вхопила стареньку

за руку. — Ходімо… Сідайте! Он курка, печінка, салат! Чай…

заварю! Холодно… там! Таріль треба! З кухні! Мамо! Таріль!