Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

Глухими провулками Воскресенки Мар’яна тягла сумку до

батьківської хати. Безпомилково оминала невидимі в темряві

ями, не зважала на купку нариків під облізлим зачиненим кі-

оском, знала: «своя», не зачеплять. Шепотіла спустошено:

— От і все… Гірше не буває.

— Стояти… — від наркозграйки відділився один — худий,

непевний. Ішов на Мар’яну, похитувався.

Застигла. Однаково сил катма: ні в ногах, ні в душі — й краплі.

— Пахомов… Ти тепер і сусідів шманаєш? — мовила тьмя-

но, упізнавши сусіда з другого поверху.

Худий дошкандибав до здобичі, зиркнув крізь неї скляни-

ми очима:

— Ти хто?

— Відчепися, Пахом! Не до тебе… — намірилася далі йти.

— Стояти!

148

— А я що роблю?! — розізлилася. — Догрався, придурок?!

Пам’ять відбило?! Не впізнаєш? Мар’яна Озерова! Ти на дру-

гому поверсі свою дурку вариш, увесь під’їзд тхне! А ми й на

п’ятому нею дихаємо! Мар’яна! Ми з тобою в паралельних кла-

сах вчилися… Десять років тому на випускний ти, йолоп, у зеле-

ному костюмі приперся. Не пам’ятаєш? А мені й досі смішно!

Пахом скривився зневажливо:

— Мобілу гони… І сумку!

— Ідіот! Я — твоя сусідка!

— Я тебе не знаю, коза! Мобілу! І торбу…

Мар’яна відсахнулася, наштовхнулася на двох незнайомих

наркоманів: зі спини тихо підкралися, падлюки. Тягнули до

дівчини руки-ганчірки, варнякали виснажено:

— Гроші є? Мобільний… У сумці що?!

— Пахом! Та скажи їм…

Не договорила. Пахом вчепився в Мар’янині коси, сипів, як

навіжений:

— Ти хто така, коза?!

— Сволота… Щоб ви всі повиздихали від дурі вашої! — без

сумки, гаманця і мобільного розхристана Мар’яна бігла в бік

знайомої панельної п’ятиповерхівки, ридала відчайдушно і гірко.

Брудний під’їзд. Тим тільки і добрий, що лампочка блимає.

Роззирнулася зацьковано: нікого? Загрюкала у двері Полиної

квартири: відчини, подружко! Бути ж не може, щоби ти і в но-

ворічну ніч на Майдані лишилася?!

— І Польки нема! — тремтячими руками втерла сльози,

дістала з кишені цигарку, запалила… Кліпала мокрими очима:

от і все… Більше бігти нема куди, тільки до ненависної бать-

ківської хрущовки — єдиного місця на землі, де за Мар’яною

закріплені дванадцять квадратних метрів окремого простору.

Тільки би мама з татом не чіпали! Відкараскатися від них, за-

чинитися! Не виходити зі своєї кімнатки добу, дві, десять…

Ніколи не виходити! Померти! Бо жити тепер як?! Ніяк…

Ноги відмовлялися сунути до батьківської оселі. Сльози

висохли, дупа примерзла до сходинок, третя цигарка — в горлі

149

гірко, як на душі. Усе не йшла. Врешті підвелася, бо задубла

всмерть. Почвалала сходами нагору, все далі й далі від єдиної

на увесь під’їзд лампочки на першому поверсі — у темряву.

Між третім і четвертим із мряки:

— Дай вогню, дитино!

Голос низький, жіночий.

Мар’яна аж присіла од страху.

— Хто тут?!

— Вогню даси?

— Не палю…

— А хто на першому поверсі смалив? — на тлі замизкано-

го вікна на майданчику між поверхами виникла сухенька баб-

ця — старезна-престарезна. Кістки і зморшки простеньким

одягом обмотані. На голові смішна лижна шапка з оленями.

— Палити шкідливо! — кинула Мар’яна зухвало, подалася

далі нагору. Бурчала під ніс. — Вештається всякий набрід…

Ненавиджу…

От і п’ятий. Застигла. Видихнула. Начепила маску злісного

гнома — ховайсь! — натиснула кнопку дзвінка.

— І тільки спробуй хоч про щось запитати, мамо! — про-

шепотіла в оббиті дерматином двері.

Ада знервувалася. Близька перспектива стати хазяйкою бага-

тої садиби на Биківні не лишила царівну практичності. Усе

міркувала: як би потайки від чоловіка скласти речі, сховати на

балконі, щоби 31-го вхопити їх, виголосити Валі із дзвінким

азартом: «Прощавай навіки!» і чкурнути з Шуляком у нове

життя. Та при першій же спробі дістати валізу з антресолей

наштовхнулася на приголомшений Валин погляд, притихла

(нащо їй скандали? А раптом у Шуляка щось не складеться?!),

навіть притягла додому зелених соснових гілок і вирішила на-

крити справжній новорічний стіл — пишний, прощальний, —

аби потішити чоловіка смачненьким наостанок. І все скінчи-

лося так, як зазвичай в Озерових. Валя вислухав оголошене

Адочкою меню: курка з апельсинами, печінковий тортик, салат

150

«мімоза» з червоною рибою, — сам купив усі продукти і 31-го

зранку вже орудував на кухні: рубав, різав, смажив, варив…

Так якось мляво орудував — очі тьмяні, руки тремтять.

Ада крутилася на кухні, зиркала на чоловіка з підозрою.

«Здогадується! — накручувала себе. — Точно щось пронюхав,

та взнаки не дає. Серцем відчуває!»

— Допомогти тобі, Валю? — не з милосердя спитала, пе-

ревірити підозри намірилася: любив чоловік, коли оце вони

вдвох на кухні товклися, зазвичай радів, як дитина.

— Зайве, Адочко… Сам… — відповів винувато.

Ада геть розгубилася: та що за дурня?! І тут Валя її плани

ламає, бо по всьому виходить, що не Ада чоловікові прощаль-

ну вечерю влаштовує — Валя своїй безцінній Адочці тортик із

власної печінки пече, своє серце на салат шматує і не потребує

в тому допомоги — сам!

І клятий Шуляк усе не телефонував. Востаннє зустрілися

29-го під вечір. Славко на Аду в автівці навалився по-молодо-

му, обцілував ручки-щічки, прояснив ситуацію:

— План такий! Завтра не зустрінемося — справи. Тримай

кулачки, Адко, щоби мені вдалося грандіозну оборудку про-

вернути. Як усе вийде, завезу кількох хлопців, щоби дім на

Биківні швиденько прибрали після лантуха, який там жив.

Тридцять першого до вечора впораюся, а ти збирайся і чекай

на мій дзвінок.

— А як не вийде з оборудкою? — спитала Ада.

— У мене?! — розсміявся Шуляк. Притис Аду, аж поперек

у царівни хруснув. — Ти збирайся. До восьмої вечора вже

приїду по тебе.

— Тридцять першого побачимо! — ушпигнула в’їдлива Ада.

— Та ти побачиш, сумнівів не май! Професора свого якось

нейтралізуй, — відповів Славко. — Жодного разу в житті

його пики не бачив і тридцять першого бачити не хочу. Нащо

нам ті розборки?

— І як мені його нейтралізувати? Убити? — визвірила-

ся царівна.

151

— Горілочки в нього влий грамів триста! Може, відруба-

ється, — підказав реаліст Шуляк.

«Чи і справді напоїти?» — Ада спостерігала за засмученим

Валею, зиркала на годинник: уже четверта дня, п’ята, шоста…

Уже і тортик готовий, і куркою з апельсинами тхне. А раптом

Шуляк раніше за восьму припхається? А Валя тверезий?

— Валю, а нащо нам півночі чекати? — стала біля чолові-

ка на кухні, поправила гілочку петрушки на салаті: і хай би хто

сказав, що царівна руки до новорічної смакоти не приклала! —

Накриймо зараз на стіл і почнімо святкувати.

— Добре, Адочко… — геть без радості відповів Валя. —

Я тільки перевдягнуся.

— Нащо? Давай так, по-домашньому!

Валя знизав плечима в линялій футболці, поправив спор-

тивні штани, кивнув: добре… Ада включила веселість свого

близького майбуття, розсміялася, обійняла чоловіка.

— Та що з тобою, Валю? Свято ж… Хочу вина! Горілки

хочу! Питимемо горілку?!

— Горілку? — здивувався Валя. — Чому ж ти не сказала,

Адочко? Я тільки пляшку червоного сухого купив. Твого улюб-

леного.

Ада аж смикнулася од прикрощів. Ну, не сука?! От уміє

змарнувати любе діло!

— …Зараз збігаю! — почула чоловіків голос.

— Стій! — гаркнула. — Не треба! Вино питимеш!

…Два келихи. От зараз набульбенять радості, хильнуть,

попливуть, згадають юність, розчуляться. Ада обійме Валю:

«Пам’ятаєш, як ти здивувався, коли я на тебе глянула з інте-