Ангели помсти - Ульяненко Олесь (читать книги txt) 📗
Він довго стояв перед зачиненою брамою. Дзвоник перестав калатати, видно, його відімкнули. Чорт би побрав цього дока Зелінського. Не треба було йому вірити. У Кольта док ліпше, свій вважай. Тільки що не сидить на цій біді. Але хто його знає. Голос у дзвоника знову прорізався. Ніхто не ворухнувся за величними червоними стінами особняка. Едік провів пучками по випуклому бугру рубця, що на холоді починав синіти, особливо на дощ. Ушкоджені нерви. Провів пучками від рота і до вилиці. А у доктора є трава, але справа, звісно, не в траві. Доктор обіцяв допомогти з операцією. Едік побачив себе з Даною Інтернешнл. Кльово. Шестикутні зірки на прапорцях фанів, жовто-блакитні у запітнілих руках співвітчизників. Море квітів. Чудово, просто чудово. І він. З Даною, спина об спину, співають щось із давнього репертуару «Бітлз». Білий довгий лімузин вивозить їх, розкидаючи прихильників. Шанувальників та шанувальниць, які мухами липнуть до дверцят, а вони їдуть крізь стіну фанів, стіну дощу, щоб зайнятися справжнім лесбійським коханням. Пішов дощ. Сколоті вени на руці та нозі засмикалися, надувся рубець. Відразу все стало схожим на осінь.
Я зустрів її в недорогому кафе. Вона поставила на велетенську чашку з чаєм книгу і читала. За вікнами полоскав дощ, тугий і свіжий, від таких дощів буває лише радісно на душі. Я вчепився за слово «радісно», напевне, тому, що воно так давно не звучало у моїх вухах. Уся ця метушня навколо клініки, навколо цього племені стражденних робить тебе байдужим не тільки до себе, а й до чужого поносу. Чуже завжди набридає, швидше, ніж спарювання з незнайомкою десь на курорті. А тут, дивися, радість. Швидше не від дощу, а від того, що я зустрів її. Вона підвела голову, і я, проходячи, побачив її вузьку шию, засмаглу, наче вилиту, з білим пушком уздовж хребта. Дівчина витягла шию, вигнувши спину, окресливши круті сідниці, круглі та доладні. Вона поставила підборіддя на книгу і, блиснувши жовтими очима, кольору відбитого від поверхні китайського чаю, де сонце ламало проміння, подивилася крізь залу.
– А від вас нікуди не дінешся, – сказала вона.
Мені, напевне, треба було подивитися на себе в дзеркало, щоб зрозуміти, що тут не обов’язково володіти провидінням. Шкіряна куртка, з витертими за старою модою рукавами, пропотілий батник, класичні джинси і кросівки, що їх у часи моєї молодості називали мокасами.
Вона знову опустила голову, всміхнулася, вирізьбивши зморшки навколо вуст. Підвела. Зараз її погляд займали жовті лілеї в аляпуватих вазонах. Ось що її приваблювало. Її пальці міцно стискали краї книги. Звісно, це був метр Кастанеда. Жовті квіти і Кастанеда – ось що зараз її приваблювало. Вона знову опустила голову, різко. Підвела, ховаючись за розгорнуті палітурки. Складки прорізалися ще чіткіше. Усміхнулася. Показала мені обкладинку, провела довгим пальцем з чорним манікюром.
– Як вам це?! – Вона повертіла рожевими лайковими рукавичками, що лежали поруч з цукорницею. – Не стійте. Сідайте поруч. Холодно, і ви такий чудний, коли не вдягаєте халата. Холодно, випийте чаю.
Я поправив кашеміровий шарф. За вікнами падав сталевою стіною дощ.
– Як вам Кастанеда?
Очі в неї зараз лукаві, трохи холоднуваті, спокійні, зосереджені.
– Як і всі ми, – я покрутив пальцем біля скроні. – Нічого… Може бути, а може, й ні.
– Він просто шокуючий.
Дитинко, ти, видно, не знаєш, що він помер від раку печінки. Зробив і з’їв всілякої дурі занадто багато або занадто багато знав про рак печінки, швидше, від параної, від смердючого і немитого фантома, вигаданого дона Хуана, який довів його до психозу, а далі – по накатаній. Головне – потрапити в колію, де тобі вчасно вставлять чорти вила в бік.
– Чай? – запитала. – Я пригощаю.
– Ні, я сам пригощаюсь коньяком.
– Не зарано?
– Холодно.
– Ах, так, – пирснула вона зо сміху; я вперше за стільки місяців побачив її справжню усмішку.
– А чи не рано… – І я ткнув зігнутого великого пальця під підборіддя.
– Фу, як вульгарно, – скокетувала вона і залилася радісним сміхом. Так, напевне, дзвонять дзвоники у пеклі, срібні дзвоники, коли його мешканцям сповіщають про настання кінця строку.
Я пив коньяк, гадаючи, що би таке запитати, але це запитання крутилося в голові й не хотіло вилазити наверх. Я пив коньяк, намагаючись не дивитися в очі. Вона, навпаки, сорокою схиляла голову. То заходила зліва, то справа. У неї попелясте волосся, чутливі губи, красиве чоло, майже античне чудове тіло, заморожене в часі для когось ліпшого. Але очі, її очі, так і наривалися на мій погляд.
– Я не люблю… Я не люблю, коли від мене ховають погляд.
– Я дивлюся в очі десяткам клієнтів, а ми зараз не на роботі. І хто вам сказав, що людина має щось приховувати, коли ховає свій погляд. Більшість з них соромиться, просто такі люди багато зазнали в житті, щоб дивитися в очі, і їм просто боязко за співбесідника…
– Справді, – вона відклала книгу.
– Але мій погляд не привід, щоб виперти мене з-за столика.
– Тоді я нічим вам не можу допомогти. Сидіть і щось розповідайте. А вам до лиця такий одяг.
– Я його не підбираю. Виходить само собою.
Офіціантка, обтягнута чорною вузькою спідницею, з великими зубами, але якось доладно вставленими у червоний молюск рота, зі сливовими очима, смачно, як і запах ванілі, що висів у кав’ярні, невідривно спостерігала за нашим столиком, зупиняючись то на моєму обличчі, то на прямій спині моєї співбесідниці. Вона то поверталася до нас потилицею, вузькою і красивою, налитою свіжим соком, то виставляла зад, зігнувши ліве коліно, а праве тримаючи прямо, розмовляла з барменшею. Вона жваво вертіла головою, з рухливими слимаками темних очей чайного кольору.
– А ви змінили колір волосся, – пальцями показую офіціантці підійти. – Вам пасує.
– Ні, це перука, невіглас ви такий, – побовталася у чашці чаю ложечкою. – Ви були одружені?
– Угу. Був. Не лише у вас неприємності.
– Добре, мабуть. А я ні. Добре розлучитися, а потім ходити зі спогадами, – розтлумачила вона останню фразу.
– Десь так, – буркнув я. – Краще, ніж із живими людьми. У всякому разі.
Офіціантка, вихляючи стегнами, обтягнутими чорною спідницею, з грудьми, де червоними вишнями проступали соски під білою майкою, світячи засмаглим животом, з вічком пупа, уквітчаного пірсингом, підійшла до нас. Із цього важко було зробити висновок: чи вона хотіла склеїти дівчину, чи мене.
– А ви… Ви вільні, зараз принаймні, – сказав я, глянувши на офіціантку, яка нагнулася, щоб забрати чашку з холодним чаєм.
– Припиніть, припиніть, будь ласка, – мало не кричала моя пацієнтка. – Вам хочеться чогось іншого, так попросіть. Ми дамо.
– Вибачте, вибачте, – заторохкотіла офіціантка, потягла чашку, і чашка спочатку боком, потім прямо, розбризкуючи квацьками бурштинову рідину, розлетілась осколками по підлозі.
– Вибачте, – заторохкотіла офіціантка.
– Та заткніть же ви її, бо вона ніколи не замовкне. Замовкніть! – гепнула Кастанедою об край столу.
– Я миттю приберу! – не вгавала офіціантка.
– Не треба! Не треба! Усі ви однакові! Аби тільки все зруйнувати!
– Заспокойтеся, це лише чашка, – вбивав я слова у цей незрозумілий конфлікт.
– Я хочу в туалет! Хочу в туалет! – заволала дівчина, наче це якась молодіжна тусня.
– Знаєте, де туалет?
– Знаю, знаю, знаю.
Вона звелася, ляпнула книгою об стіл, підняла. Ще раз ляпнула.
Офіціантка в мокрій майці трусила красивими грудьми, витирала столика.
– Нічого. Нічого страшного, – заспокоїв я її.
– Та. Пусте. Альма завжди така. Ми звикли. Це ще нічого, пане.
– Альма???
– Альма…
Альма повернулася не швидко, хвилин за десять. Ми встигли обмінятися з офіціанткою люб’язностями і номерами мобільників. Альма повернулася в темних окулярах від Valentino. Ще тільки починає, абсолютно не професіоналка. Їй далеко до Діми Кольта. І, напевне, ніколи й нічого подібного не трапиться. Хіба що нудьга зжере її разом з наркотиками, алкоголем чи ще чимось таким, для мене незрозумілим, що становить складову людського щастя, яке лежало собі, пхалося до тебе, але зникло. Пішло.
