Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Я знову повернулася… Яскраві, сліпучі цинкові вогні юпітерів. Широкі білосніжні кімнати з шумом набігаючої хвилі. Меблі білі. Крісла, стільці під колір слонової кістки. І музика. Тоді я подумала, що так співають ангели. Так. Саме так. Заворожуюче ніжне порипування голосів, що зливалися зі співом. Це тривало якусь хвилину, перемелюючись у моїх зіницях. Це не захоплення, це просто крик болю, що ще не знаходив собі місця, що далекою луною доходив до мене. І я вже доросла, так, доросла, і зі мною тут будуть поводитися, як з дорослою, шепотіло моє перепохаблене сумління. Віддалеку давній поклик протягнувся липучою дугою від моєї домівки до цього помешкання. Я встигла подумати, саме так, подумати, а не відчути: я знову повернулася.
У склянках із жовтими квітками, сердечками на обижлах, маленькими, крихітними сердечками, з крапельками сонця на кінчиках, темний і густий шоколад. На мені пухнасті капці у вигляді якихось звіряток. Тоцький сипле жартами, наче йде понад прірвою.
— Ти не боїшся, що бідним тваринкам на твоїх ногах боляче?
— Ні. Вони не живі, — відповіла, кортіло сказати Тоцькому, що мені вже дванадцять років і що він, видно, тримає мене за повну ідіотку. Проте я ще не так доросла, щоб повністю повірити: я повернулася туди, звідки вийшла. Тоцький пхнув мене легенько в плече. Зараз я вже наперед знала, що відбудеться. Мені було без різниці, але необхідно потягнути, щось вчило мене всередині. Холодно і рівно било серце. Я пригадала слова Інгрід, що зачарованість життям веде людину до небезпечного краю. Хто сказав, що зачарованість життям і саме життя — то безцінні дарунки? І тоді, якщо той, хто візьме ці дарунки, не просто вкраде, той буде покараним. Бачите, я знову думала, і думала знову в такій ситуації зовсім про інше. А ще з дитячою цікавістю вивчала Тоцького. Нічим непримітний собі тип, аби не здоровий колір шкіри, плавні рухи, виважені слова, вроджена делікатність, — одійти відразу назад, щоб не зглупити ще більше. Він добре розумів, чого хоче, і решта, по-моєму, його не обходила.
Тоцький дочекався, коли я впораюся з шоколадом. Узяв серветку і витер мені губи. Вологі пучки на моїх перепалених губах. Я хотіла, щоб усе закінчилося швидше, оці приготування, все оце. Мабуть, думала, коли я виросту, зроблюся великою і цицьки у мене будуть, як у Інгрід, я поводитимуся інакше. Але нічого не трапилося. Я повернулася додому. Тоцький навіть не просив, щоб я нікому не розповідала. Кому? Моїм заплішнявілим маразматикам. Ротиславу?… Я обманулася чи була обманута. Аби не телефонний дзвінок.
— Що… Я ж тобі говорив… так, я тобі говорив, а ти забув, що з очка у нього вирізали канділоми… Хороша хохма. Так. Паскудний хлопчисько не хотів одягати резинки… Це точно з тієї вечірки. Угу. На пароплаві. От погань пішла, а не діти. Все, пока. Пока!
Він говорить, що у мене беладонові очі. Беладоновий блиск. Потім довго щось розповідає. Беладона щось типу якогось там наркотику чи отрути. У деяких людей очі такі від природи, роз'яснює він, поки десятилітній Максим стягує з себе шорти, сорочку, труси і починає повзати по підлозі під цинковим світлом пюпітрів. Потім він витягує штуковину, тверду і набряклу. І я починаю акуратно смоктати. Спочатку саму голівку. Заганяю собі член у рота по самі яйця. Він довго не кінчає. Я чіпляю на себе ділдо. Максим накидає коло за колом. На верхній губі вискочив червоний прищик. Запітніле чоло з прилиплими каштановими кучериками. Дорослі очі. Злі й ревниві. Максим розвертається і крутить попкою. Тоцький стогне, зводиться. Член калатачкою розхитується з боку на бік. Тоцький стогне ще раз, як людина, що не може стримати бажання, але на шляху якась перепона. Я кладу його на спину і входжу різко, майже по-чоловічому. Все відразу стає на свої місця. Чиста глянцева картинка, на тлі котрої чомусь зарухалися фігурки. Коли все закінчиться, ми втрьох будемо мило обідати, а Максим пектиме злим і дорослим поглядом картину на протилежній стіні.
У Тоцького одні розмови про секс, їжу і красиве життя, і я згодна з ним, бо все це дається йому не легко. Він не говорить розумними словами, але ніколи не буває грубим. Він говорить: те, що ми робимо в чотирьох стінах, то нічого. Трохи не на нюх закону, але користь є і тобі. І мені. І тим же хлопчикам та дівчаткам. А от один його знайомий роздягався і ходив по селу, уявляєш. По селу, з стоячим членом, обв'язаним червоним бантом. Що було? Та попарився в психушці. Перекинувся на олігофренів, сів на голку і пропав з кінцем і кінцями.
Видавалося, Тоцький розгризав чуже життя, як зараз пожирав омарів. Ми разом півроку. Нас таких багато у Тоцького. Багато різних. Все у житті, що випадає вам, виглядає як випадковість. Найбільшою таємницею свого життя є ти сам. Найбільша нудота — це інтим, тому його і тримають в таємниці. Тому він такий привабливий, але там нічого немає, там порожнеча. Запах кислого поту і порожнє вікно у нічне небо. Я не довго звикала до того життя, що влаштував мені Тоцький. Я лише змінила в своїх зорових слайдах інтер'єр, і не більше. Світ, в якому я жила, так і виявився неіснуючим. Щоб вийти з цього ув'язнення, треба позбутися всього чи всіх. Матір, Тоцького, діда, бабу… Я ще не мала точного плану, але не бажала помирати, а з заклинанням від радості я думала про те, як увійду в новий світ, у свій світ без них. Нехай хоч до ноги повиздихають, що завгодно трапиться з ними: чи дід мій склеїть ласти від запору у нужнику, а баба захлинеться своїм сиропом від кашлю, а Тоцького спаралізує інсульт на черговому хлопчику чи дівчинці. Я бажала, щоб вони зникли, пощезли. І весь їхній грьобаний світ.
У Зосі смерділо все: шкарпетки, велюровий піджак, вишукана англійська білизна. Зося стильно чистий, з вишуканою мовою, анітрохи не манірний, легкий на язик і поступки. Він не приховував своїх нахилів і завжди заявлявся у супроводі молодих хлопчиків та дівчаток. За собою Зося таскав оператора з портативною кінокамерою. Так у них виникла думка запустити, для хохми, кінопрокат. Далі домашнього проглядання не пройшло. Це не подобалося самому Тоцькому, але подобалося Зосі. Вони мали з того неабиякий зиск.
Мені, в якомусь сенсі, поталанило, бо решта дівчат і хлопців потрапляли, збувалися з рук, як потрібний товар. Хлопчики користувалися попитом у колишнього відставного смершівського браття. Дівчаток брали цнотливі депутати, чиновники і таке інше. Спочатку вони замовляли оті кляті плівки, розбуджували уяви, переконували себе, що нічого протилюдського не творять. Скоти скотами, а комплекс виховання — страшна штука; колись вони перевиховували мільйони людей, завалюючи цю крашу трупами, зараз вони переконували себе, що можуть цим ласувати. Я навіть дивом дивувалася, що витворяють у ліжку ці пердуни, що й посрати могли ледве-ледве, і то з допомогою спеціального пристрою. Лишилося тільки здогадуватися. Вони навіть влаштовували бійки. З ціпками та кулаками вони виборювали право першої ночі. Бац ціпком по рябій лисині. І Сан Ванич простягував ноги або надовго відправлявся до шпиталю, де підтікав, забутий, різними нечистотами, тоді як родичі вже рвали зубами спадок.
Одні вилупки пожирають інших.
Взагалі тоді мені неприємно було цілуватися як з жінками, так і з чоловіками. Зося, добряче піддавши, поліз цілуватися. Тверезий би він ніколи того не дозволив собі. Тому що боявся Тоцького, як трипер пеніциліну. Тож за звичкою. Я відповіла на поцілунок. Цілувався він, як жінка. Дуже ніжно і пристрасно. Мені тоді виповнилося п'ятнадцять, а Зосі десь під шістдесят. Зося розумівся тільки на таких дівчатах, від тринадцяти до п'ятнадцяти, інші його не цікавили. Не було жодної, за яку б він не взявся, щоб не спокусив, — попереджав Тоцький. У п'ятнадцять я вже провела чіткий кордон між грою і почуттями. Тому, видно, і дах мій не поїхав, як у решти. Я не вживала наркотиків, не зовсім щоб не вживала, але на систему не сідала, щоб тебе потім не знаходили менти в стічних канавах і ти не лежала в трупарні із зеленою биркою на нозі, як безгоспний шматок м'яса, а студенти медінституту вивчали на тобі різні маніпуляції.
