Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
А як він приходив, то приносив чудернацькі трусики, завжди рожевого кольору, солодощі, що здебільше нагадували геніталії або тварин, або людей, або ще чиїсь. Паша називав їх марсіанськими штучками. Він був добрим, лагідним, навіть покірним. Ми грали в корівку. Він роздягався. Ставав навкарачки, я сідала зверху, і він, задираючи голову, говорив: «Му-му-му…» Паша сердився тільки тоді, коли я сміялася з його «му», — хвицався і пускав піну, навіть плакав, тихо, майже як ображена дівчинка. Тоді я запихала йому ділдо у попку, доїла за його дійку, а він стогнав, хрюкав, облизував губи і просив ще і ще, доки не текло біле молочко, яке, як тоді вже я дізналася, називалося спермою, але ввічливий, інтелігентний Паша говорив, що це мужське сім'я. Над Пашею я тримала владу. Це я зрозуміла відразу. Проте я дозволяла лизати мені киску запускати трошки пальчика мені у щілинку в попку але далі не пускала. Мені це вже було не так цікаве, і нічого нового. Паша просив мене роздягатися, фотографував у всіляких позах. Фотокартки показував Аллі, і вони гучно лаялися або дико реготали. Швидко це нам обом наскучило. Вірніше Аллі. Пізніше я здогадалася, що справа в грошах. А невдовзі вона захворіла, і, переповнена кожного гожого дня, наша вітальня спорожніла. Лише, правда, дуже рідко, з'являвся Паша — моя корівка. Так у нашому домі поселилася пришелепкувата парочка німців. Грошей на мамині забаганки не тільки не вистачало, бо все йшло на ліки, косметику, каву, делікатеси, без яких Алла не могла себе уявити, бюджет нашої сімейки під час її хвороби дорівнював нулю. Світська левиця ніяк не могла второпати, що від чогось у цьому житті треба відмовлятися. Швидше Алла мене викинула би або продала циганам. Таке стерво.
У дедушки Вольфганга справжній отходняк, а ще по-справжньому ломка, а по-науковому — перша стадія відняття. Вчора, обдовбавшись якоюсь дешевою азіатською наркотою, він на наших крутих, єлизаветинських східцях зламав ногу. Зранку професор Вольфганг стогне і кашляє. Він скаржиться на невимовну біль у всьому тілі. І продовжує кашляти. Говорить мені, що це, кіндер, від ноги. Але я знаю, що він бреше. У нього міцна, кущем, шевелюра кольору соломи, а очі, мов у кролика перед забиттям, благальні, от-от заплачуть, і ці два василькових ока зводяться до стелі, молячи і просячи. У нього ще є Інгрід, старушенція, так ми між собою, в коротких розмовах, її називаємо. Від обох німців несе пріллю. Інгрід — сухе комінтернівське стерво у третьому поколінні, з ламкими кістками молодиця, але я уперто, як сказала, зову її старушенцією. Худі, трохи запалі щоки, підборіддя різко висунуте вперед, маленький, навіть симпатичний носик. Їй усього тридцять шість. Але у свої тридцять шість вона, продута німецькими вітрами, холодна до ломок і благань чоловіка. Вольфганг старший від Інгрід років на тридцять, якщо не сто. Але ще той цап. Теж збризок Марксових моделювань сталінського віслюка. Нордична красуня ставить перед ним дилему — або морфін, або трах. Значить, у професора подвійна ломка, бажання отримати два задоволення; у пунктуального і прагматичного німця ще й до того ж непрохідна глухість. Парочка — колишні гедеерівські німці, які шість років відбабахали з Хонеккером у в'язниці, де колишньому професору медицини проламав голову стільцем ще один політв'язень, коли Вольфганг поскаржився на жратву, що гірше свинячої. Політв'язень за національністю був українцем, працював на якусь розвідку, тож і загримів до колишнього істеблішменту на нари. Батька його убили під Корсунем, а маленького, дворічного, брата спалили у хліву партизани разом з кількома п'яними есесівцями, по п'янці, десь під Пирятином чи Хоролом, що на Полтавщині. Для нього вони всі були фашистами.
Відбувши строк, вони вийшли з в'язниці, без чинів та нагород, без грошей, а Інгрід навіть без житла. А ще Інгрід вийшла з тюряги закінченою лесбіянкою. Охоронниця з перших же днів уподобала випещену партпрацівницю, почала тягати до себе в каптьорку Вольфганг, сидячи на лавці, під вологим німецьким дощем, перед залізничним вокзалом, усе не наважуючись зайти погрітися, випити кави, подолати страх, зустрів Інгрід, що примостилася під трансформаторною будкою і все дарма намагалася намацати на нозі голкою вену. Вольфганг їй допоміг. І тоді вони пішли до нього. Так і лишилися. Змін майже ніяких, якщо не враховувати набутий Вольфгангом у тюрмі антикомуністичний досвід, обопільну наркоманію, якою професор бавився ще до відсидки, та сексуальні уподобання обох. Звісно, вони вважали себе скривдженими. Морально і сексуально. Заїдали злидні, якщо то можна було назвати злиднями. Після стількох років розкошування. Негаразди там: хлопчики, дівчатка, морфій. Задоволення надто дороге для ізгоїв, але саме це рухало і заставляло жити Вольфганга та Інгрід і триматися вкупі. Так тяглося доти, доки старий знайомий, здається, секретар самого Хонеккера, за допомогою друзів відправив парочку до Союзу, вже, напевне, тоді колишнього, де вони досить непогано прилаштувалися. Мені завжди імпонували німці та англійці, але упаси Боже від ідейних. Досить з мене нашого рвання.
У Алли пролетів чорний ангел над головою. Фінанси і болячка. Одне з одного. Алла підчепила якусь мудровану болячку, лікування котрої дорого коштує. З її дірки смердить, мов з каструлі, повної тухлої риби. Вона лежить, закутавшись у пухнастий плед, цокотить зубами, жовта з лиця і нудотно стогне. У неї щось середнє між сифілісом та гонореєю, — так говорить Алла. Пожалійте її, пожалійте, вона така самотня і нещасна, все так і співає у неї.
Батька я пам'ятала добре, хоч на час його загибелі мені виповнилося рівно три роки. Я добре знаю, як він загинув. Що б мені не говорили Алла, Алекс і хтиві ласуни типу Тоцького. Алла патякала, що то сліпий випадок, дурна куля… Біла сонячна пляма на підлозі кав'ярні. Я йду від стійки, з морозивом. Рожевими, посиланими брунатним шоколадом кульками. Дивлюся на вітрину; протяги риплять надувними болванчиками, зачепленими за вуха тоненькими нитками: зелені, сині, оксамитові, руді. І на балконі протилежного будинку я бачу чоловіка з гвинтівкою в руках. Ми перехоплюємо погляди, і він мені підморгує. За столом сидить гурт кремезних мужиків у шкірянках, від них йде незвичний запах. Я підійшла до їхнього столу і запитала, яке їм подобається морозиво. Алла істерично заверещала, підскочила, ухопила за руку. Один здоровань, з крутими плечима, що крилами йшли трохи наперед, трохи сутулий, з оливковим відливом шкіри, підвівся. Він хотів щось делікатно роз'яснити моїй пришелепуватій маман, аж тут він розкинув руки, ригонув густою кров'ю Аллі на обличчя і завалився на стіл. Відразу упав мій батько. Гумові різноколірні болванчики запурхали над ним, а він дриґав ногами, і болванчики вихорцем все кружляли і кружляли над його тілом. Алла з вереском упала на коліна, затулила долонями вуха і ткнулася обличчям у підлогу. А я стояла і дивилася. Чоловік на балконі прицілився знову. І тоді я зрозуміла, що стріляли таки в Аллу, не в мене, не в цього чоловіка, а глупа куля викинула ще дурніші мізки мого батька на десерти його дружини, моєї матері. Потім я знову побачила, що стою на сонячній плямі і дивлюся на чоловіка, що, видно, щось говорив, але я бачила, як тільки ворушаться губи; через багато років я запам'ятала і розшифрувала той зміст: «Нехай молиться. Сука!».
Золотий кігтик Інгрід дряпає коліно. Видно лише її руку по лікоть, чорну панчоху, знову увігнаний в коліно кігтик пускає стрілку за стрілкою, гостре коліно ховається, висувається, а ще лев'ячу лапу антикварного крісла; покійний тато ледь не отримав інфаркт, коли дізнався, яку ціну заплатила за цю річ дружина. Голос Алли. Тужний, надумано притомний і благаючий, голос, що оббреше кого хочеш.
— Мені потрібні гроші. Зрозуміла? У мене запалення яїчників, фашистська сучко!
Довгий палець, увінчаний золотим кігтиком, підіймається догори:
— У меня нет для тєбья ні капєйка. У тєбя люес! Советская прошмандовка. — «Прошмандовка» у Інгрід звучить по-російському чисто, без акценту.
— У мене нет сифіліс! — верещить голос Алли.
