Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Ще в машинi мене запитав заступник мiнiстра (якого мiнiстерства - невiдомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не вiдчував себе холопом настiльки, щоб усiх знати): "Ти вiд Валерiя? Ти щось придбав вiд нас алеї героїв?" Дожилися. Кожен заступник мiнiстра тепер буде менi тикати. Ох. "Купив", - сказав я, показуючи на пакунок, що лежить пiд моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка-дистрофiка. "Що це?" Мабуть, не одному менi пакунок на це схожий. "Каштанчик". "Каштанчик? - посмiхається заступник мiнiстра. - Чудово. Просто чудово. Каштанчик". Заступник мiнiстра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пiзнiше, на годинку-другу, нiж сьома година ранку, життя б мене цiлком влаштовувало.
Аж ось ми вилазимо з машин. I вiдразу нашi носи тикають в запашнi хлiбини, такi твердi, що вiдразу зрозумiло: цi хлiбини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дiвчатка в червоних черевичках та квiтучих вiночках - мрiя схибнутої бджоли - щиро посмiхаються, вклоняються. Аякже - тримайсь, село, столиця припхалася. Дiвчатам довелося фарбуватися о шостiй ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми - козли. Iнакше кажучи: "Козли зi столицi - уклiн вам та паляниця!" Хтось iз них розсипав сiль. Довклонялася. От довiриш щось робити незграбнiй дурепi, матимеш потiм сварку. Розсипана сiль - до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втiм, сказати: "Куди сiль - туди сварки й бiль". Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гiрше не буде.
Маю ще чим iз вами подiлитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетенi з тiста колоски. Так от. Нiколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму життi з тестем, ми поперлись як видатнi бiзнесмени у складi урядової делегацiї до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й тi самi) паляницi. Я тодi не знав, що колоски роблять пiдступнi люди, тому вп'явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.
Пiсля дiвчат, солi та паляниць пiд закостюмленi руки нас хапає мiсцеве керiвництво (борони Боже, i ти, дiдьку, ав не хапай).
Це справжнє випробування. Вiд керiвництва смердить учорашньою горiлкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спiлкування? Керiвництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успiхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалiк можна помiтити плиту. Могильну, чи що воно? "Це - алея героїв", - гордо проголошує мiсцеве керiвництво. I я розумiю, що садити мiй каштанчик нема куди. Поки що це розумiю тiльки я. Та ще особа з протокольного вiддiлу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок вiдповiдали не вони. Протокольна особа теж мiжнародник.
I менi її, особу, шкода. Бо я вже обiзнаний iз клятими умовами працi мiжнародникiв.
Мiсцеве керiвництво тягне нас до плити. Ми стоїмо бiля неї, мнемося. Багато хто зрозумiв, що ми пролiтаємо зi столичним подарунком. Не цього вiд нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрiчку, в руки заступника мiнiстра якась спритна дiвчина вкладає ножицi. Заступник мiнiстра трохи розгублений, але наближається до стрiчки. Вiн розрiзає її, i вiдразу, наче оркестр, якому диригент вiдмахує, починає говорити пузате головне мiсцеве керiвництво.
Воно говорить: "Шановнi товаришi, шановне панство! Сьогоднi ми присутнi е-е-е-е на значущiй для всього мiста подiї: е-е-е-е-е вiдкриттi нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановнi столичнi гостi, е-е-е-е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е-е-е-е пiсля робiтника, бл, який, бл, не спав протягом всiєї темної ночi, намагаючись…"
Почалося. I всi ми будемо говорити належнi фрази, завдовжки як стрiчка на похоронному вiнку. Я вiдлетiв у iншi свiти. Я став думати про плиту, що ще не охолонула пiсля робiтника. А робiтник? Вiн iще не охолов? Захотiлося плакати. Я справдi дуже сентиментальний. Але вже говорить хтось iнший. Каже, що час пiти до центральної композицiї. Це вiн має на увазi величезну плиту, яку можна побачити в кiнцi алеї героїв. Наближаємося. Бачу: справдi, плита. Могильна каменюка. Точно така, як на Байковому цвинтарi поруч iз могилою мого дiдуся. Нею причавили останки якогось партiйного бонзи. Родичi та близькi грошви не пожалiли, встановили таку величезну каменюку, щоб не встав небiжчик.
На запорiзькiй плитi написано: "Слава героям мiста, директору "Моторсiч" (праворуч) та директору "Запорiзького алюмiнiєвого заводу" (лiворуч). Як це зворушливо. Я не знаю, хто i як, але я, грiшним дiлом, подумав, що пацанiв мочканули. А що? Я вже подумки склав промову. Щось таке-о: "На кого залишили мiсто, соколенята? Яка ж тварюка пред'яву вам пред'явила (пред'явити пред'яву - все нормально!)? Чому мовчить мiсцева преса? Про чеченських та палестинських терористiв вони пишуть, про те, як мочать росiйських губернаторiв, вони пишуть, а про своїх замовчують? Що, в нас нiкого не вбивають? I на це ми не здатнi, своїх героїв замочити? Чого не пишуть про синiв Вiтчизни, наче їх немає"? Ось тут я погарячкував. Їх же й справдi немає. У фiзiологiчному сенсi.
Дозвольте продовжувати, подумки. "У смертi всi рiвнi! Всi! Навiть горбунiв - i тих виправляє могила…" На цьому мiсцi я уявив, як було б доречно презентувати каштанчика. Якось знайшли б йому належне мiсце. У головах геройських небiжчикiв. Аж тут лунає тихий, сумний голос заступника мiнiстра, котрий повiрити не може, кiлька разiв перечитує iм'я героїв. "Сашок, Толян", - шепоче вiн. "Разом полювали", - тихо вiдгукається хтось невiдомий позаду мене. "Коли це трапилося?" - розпачливо питає вiн. Добре, що це промовив не я. Правильно, не треба поспiшати, лiзти поперед керiвництва. Як казала моя бабуся, розповiдаючи менi казочку: "Не треба "ку-ку", поки не "гав-гав". Тобто спочатку думай, а потiм лiзь iз дебiлкуватими запитаннями, може, хтось знайдеться бiльш нетерплячий, вилiзе. А ми цього разу в дамках. Хо-хо.
Головне мiсцеве керiвництво з усiх бокiв смердить цибулею, мабуть, нервується. I обережно починає зондувати рунт. Добре бути мiсцевим керiвництвом, легко прикидатися тупуватим провiнцiйним дядьком, ми, мовляв, маленькi люди, "унiверситетiв не канчалi", ага. "Вибачте, не зрозумiли ми. Що коли? Коли алею заклали?" Заступник мiнiстра мовчить, полiрує верхньою губою нижню. Його помiчник, який, на вiдмiну вiд шефа, менi представився, Єгор - вiдразу просiк, що подумав шеф. Вiн пролiзає до головного мiсцевого керiвництва, кривить носа, але пояснює йому, що пан заступник мiнiстра зрозумiв усе це так, що директори - померли. "Що з ними сталося"? - питає Єгор. Його запитання в тишi прорiзає повiтря.
"А що? - запитує головне мiсцеве керiвництво. - Десь є. Працюють. Або сплять. А що? Мають право! Множать славу регiону! Аякже! Хто ж iще? Хто ж це отут? Це ж i алея - їм, нашим героям! Щоб увiчнити! Щоб знали! Щоб молилися на тих, хто роботу дає! ВВП зроста тiльки завдяки їм". На цiй помпезнiй нотi головне мiсцеве керiвництво завершує свою промову. Незважаючи на його простецький вигляд та слова, головне мiсцеве керiвництво зрозумiло, що десь дало маху. Тому швидко змiнило тему. "А це-о, треба, ресторан, щоб це-о, щоб як в людей, те-о…" "Це-о, те-о. Тьху-о". "Китайоза", - це знову був Єгор.
Ви часто жерете горiлку о 8:30 ранку, га? Отож бо й воно. Нас завели та всадовили. Тодi ж до мене продерся Єгор. "Слухай, Сам сказав, щоб саме ти дарував їм нашого каштана, i хай вони роблять iз ним, що хочуть. На дрова, на що завгодно. Ти ж розумiєш, сам вiн iз таким подарунком вилазити не буде. Недоречно якось. Крiм того, вiн почувається зараз, як пiсля похорону друзiв. Якi ж козли навкруги. Про все треба дбати самому". Скаржиться вiн менi. Наче я про це не знаю.
