Мої Дікамерони - Логвин Юрий (онлайн книга без .txt) 📗
– З радістю. Але після виклику. То де зустрінемось, щоб посидіти й поговорити?
– Це якраз по дорозі. Ви зупините і я вам покажу… Хух!.. Ще рано, а як припікає… – І вона смикнула за тонкий чорний бант на комірі блузки.
Легенька шовкова блузка розійшлась, затріпотіла в струменях протягу. Добрячі груди з величезними сосками бадьоро застирчали – уліво і вправо. Лука пограв жовнами на сухому обличчі. І не відриваючи очей від дороги, вимовив:
– Прикрийтеся! Нам повз вокзал, там завжди постові пильнують.
– А я б і не подумала, що ви такий боягуз.
– Дівчино! Я під бомбами оперував, а ти мені… Не люблю з ними з’ясовувати… Зрозуміла?
– Вибачайте… Але не тикайте мені. Я цього не терплю.
– Обмін нотами відбувся. Питання вичерпано. Зав’яжіть бантик.
Білява легенько подрочила пальчиком пипки. Звела поли блузки докупи й зав’язала бантик.
Тут вони якраз під’їхали до автовокзалу й повернули вгору праворуч.
Їхали не довго й перед ними ліворуч виріс великий цегляний будинок. Він якось окремо стояв на вулиці. Дивний такий будинок на розі. Виходив на вулицю гострим ребром, бо одна стіна до другої, глухої стіни йшла під гострим кутом. Цегла хороша, ще царська, темна від патини часу.
– Стоп! Це тут. Тільки під’їдьте під самий будинок. Я вам покажу, щоб ви не шукали.
– Назвіть номер квартири. І я знайду. Мені окуліст не потрібен.
– Я вас дуже прошу, мені треба зразу вскочити в парадне. Сусіди…
– Умовили… – Лука вийшов з машини, обдивився на всі боки. Ніде жодних ознак руху. І він швидко перегнав машину через роздільну смугу на лівий бік і підкотив по витоптаному палісаднику до будинку-корабля.
– За рогом, зразу парадне…
Лука крутонув кермо і був під парадним.
– Усе. Я вас доставив.
– Ні. Ходімте, я вам покажу двері. Бо тут на дверях табличок немає.
Лука вийняв ключ із запалення. Підняв скло й перевірив двері. І тільки тоді вийшов із машини.
– Це на другому поверсі.
Та піднялись вони на третій.
– Так це ж третій? Так?
– Я ж вам сказала, що ви без мене не знайдете.
І вона відчинила якісь скляні, зарослі пилом, двері.
За дверима по короткому коридору й далі вниз сходами. Сходи мармурові добряче вичовгані та пощерблені.
– Обережно! Сходи тут побиті…
Просто в останню сходинку впиралися двері. Оббиті чорним дерматином. У кількох місцях він був подертий, і звідтіля клоччям вилазив брудний ватин.
Мов фехтувальник, білявка встромила довгого лискучого ключа у вічко замка. Крутонула три рази, клацнула три рази. Навіть не штовхнула двері, а вони самі легенько відхилились всередину.
Фарбована діва вхопила Луку гарячою рукою й потягла в затемнену кімнату.
Ліворуч піднімалось вузьке височенне вікно, зашторене червоно-рудою завісою. Сонце падало просто у вікно, але в кімнату пробивалось якимось червоним маревом. Біля високого вікна в кутку на трюмо стояло високе дзеркало в чорній важкій рамі. Праворуч від дверей піднімалась біла кахлева груба. Та далі Лука вже не зміг розглянутись, бо білявка розв’язала чорний бант і скинула шовкову білу блузку.
Упала перед Лукою навколішки й почала розстібувати ремінь, ширінку, висмикувати із штанів сорочку. На якусь мить вона затрималась, розгрібаючи труси й майку, поки добулась до головного…
Ще на мить спинилася, перевела подих і ніжно взяла його м’ягкими гарячими вустами…
Те, як діва робила дійство своє, зразу ж переконало Луку, що мала вона в цій справі неабиякий вишкіл. Ну й, звичайно, справжній талант до таких пригод.
Лука завівся від самого початку. Та закінчення ніяк не наступало. І йому здалося, що це триватиме неймовірно довго.
Та нараз якийсь звук привернув увагу Луки.
Він підняв очі на звук.
Важка, наче конфіскована в якомусь театрі, штора закривала стіну ліворуч від кахлевої груби. Тепер вона відхилилася. І відкрилися високі антресолі. Звідтіля на Луку дивилася стара баба. Стояла вона рачки. Уперла лікті в поміст, а долонями підперла щоки. На її голові було крізь ріденьке сиве волоссячко, видно тонку шкіру черепа. Нижче довгої зморшкуватої, мов у черепахи, шиї, метелялись пласкі млинці висохлих грудей.
Стара, зустрівшись із Лукою поглядом, випросталася. І розчепірила ноги.
Саме в цю мить білявка вхопилась щосили в сідниці лікаря Луки.
Її аж тіпало…
Та Луці мов вкололи сірку в сідницю. Він щосили штурхнув білявку, так що вона покотилась по підлозі.
Уже застібуючи ширінку, зауважив, що вона лежить із задертою пишною спідницею. І неї немає трусів, а куна голена.
У Луки аж попливло перед очима від люті. Він замахнувся ногою, щоб копнути це стерво. Та втримався. Ключа в дверях не було, але Лука рвонув їх щосили й вони зразу відчинились. Вискочив на сходи, злетів угору, потім униз у парадне й до машини.
Так і поїхав, не заправивши сорочку в штани і не застібнувши ремінь.
Тільки тоді заспокоївся, коли почав огляд хворої. Але казав друзям, що місяців два на «подвиги» його не тягло. Мав справу по роботі. А так – ні, ні!
А от жіноцтву Лука був потрібен завжди. Сам свідок того…
Жили тоді в «богоспасаємім граді» Києві дві милі динамістки – Єна й Аля. У мене з ними нічого такого не було, як казав Карло Гальдоні про свої стосунки з дамами та дівчатами.
Я не був ані їхнім клієнтом, ані їхнім фраєром. А для мене вони були прекрасними моделями. Обоє величенькі, і геть не ребристі, як ота сушена чехоня на Бессарабці. У Єні перси наливні, не найбільші, але й не маленькі. Тіло мала туге й рожево-біле. А очима й волоссям справжня брюнетка. Такого собі бабелівсько-одеського типу, хоча й тутешня.
Аля відрізнялась від неї невеличкими цицями. Але все тіло було дебеленьке з чудовою, ледь смаглявою шкірою. Якогось легкого, легкого, просто сфумато, персикового кольору. Ну, а до того ж, русяво-попелясте волосся й сірі очі з пухнастими чорними віями. Коротше, великий персик, та й годі.
Я Алю малював (одягнуту), коли був ще студентом. А познайомилися ми з нею на одній хаті, потім та хата розпалася, і компанія (тусовок тоді не було) розвіялась.
І от якось зайшов я до свого знайомого Коки. Він жив в одному з перших кооперативних будинків. Там у нього збиралася весела холостяцька компанія. Більше було базаринок, балачок, усякого «стьобу» (як тепер кажуть), ніж випивону. Часом на всю компанію купували один бутиль легенького болгарського вина «Гамзи».
Автор травив анекдоти, лаявся матом і нехорошими словами й обкатував на присутніх свої майбутні оповідки. І тільки десь років три тому, не від Коки, а від його колишнього пожильця довідався, що Коку кликали в контору. І випитували про нас, молодих бовдурів. Найдивніше, що автор і в думках не мав щось проти влади варнякати. Були інші проблеми, перш за все, питання хати, ну хоча б ключ від хати на пару годин. По-молодості все було за Фрейдом, хоча я його аж ніяк не прихильник…
Отож виходжу я від Коки і здибуюсь із Алею. Слово за слово. Виявляється, квартира її подруги Єні над Кокою.
Не пам’ятаю, чи довго я з Алею базарив і чи зразу вона згодилася. Але наступного дня я вже сидів у них в хаті.
Я не ставив питань – чи Аля живе з родичами, чи вони удвох тут хазяйнують.
Які питання, коли в тебе зразу дві класні моделі?! Домовилися, що спочатку малюватиму Алю. І вже вона лежить на дивані голісінька, ну тільки в черевичках. Просто тобі «Мулен Руж» шулявського розливу.
А в мене мій альбомчик з гарним атласним папером і тонкі забугорні фломастери. Ноу-хау, як на ті часи.
Що окулярів я не носив тоді, а рука була добре тренована. І один малюнок за другим так і летів на стіл. Та ще й музичний супровід в стилі регтайму.
То Єна сидить за старим обдертим піаніно й спритно перебирає пальцями по клавішах. Ідилія!
Ага! Забув сказати, що поки я увічнював Алю на папері, Єна стала на другому плані за нею й почала роздягатись. Та голяка не лишилась, а вдягла махровий смугастий халат. Покрутилася в ньому, то розпускаючи поли, то напахуючи одна на одну. Зрештою, заспокоїлась і сіла до піаніно.
