Мої Дікамерони - Логвин Юрий (онлайн книга без .txt) 📗
У мене нема малюнка цієї чорної з білими латками корови, бо, поки я заміняв аркуші, її вже затулили інші корови. Худі, дратівливі, вони не йшли схилом до висохлих мочарин, а просто дибали то туди, то сюди, наштовхувались одна на одну.
У пошуках натури занесло мене в самісінький центр Грузького. І тут я побачив кобилу. Під пекучими полуденними променями на засипаному пилом спориші лежала колгоспна кобила. Пересохла, перекаляна землею шкіра обтягувала товсті суглоби, ребра й розпухле туге черево. На всі боки, куди могла дотягтися кінська морда, спориш було висмикано з корінням. Кобила кілька разів підводила голову, тягнучись до цілих кущиків присипаного пилюкою споришу. Але шия вже не діставала. Кінська морда падала й від важкого дихання навколо вибухала хмарка куряви.
Поблизу в цій шаленій спекоті нікого не було видно. Я сів по-шевськи на курний спориш і заходився грифелем-лопаткою малювати розпластану тварину. Спочатку нікого не було. А потім почали підходити. Мружили очі від сліпучого паперу, зазирали через плече на мої штрихи. Кидали щось на зразок: «Диви, як фото!.. геть схожа… і справді кобила… як намальована!» Ну і, як завжди, питали: «А скільки вам за це платять?». Зрештою, і я їх спитав: «А що це з кобилою?» Двоє дядьків, однаково сірих у сірих кашкетах над сірими засмаглими худими обличчями, відповіли:
– До млина їздили. Потім назад гнали. Перегрітій скотині дали холодної води. От у неї запалення кишок. Уже четвертий день конає…
– Так хіба не можна було одразу дорізати, щоб не мучилася?!!
Мені відказали:
– Е-е-ее… Ніззя!.. Тоді колгосп штраховки не одержить…
– Так що – отак вона й лежатиме тут, поки не сконає?..
– А вже що лежатиме, поки не сконає…
Наступного дня, здається, ідучи на етюди зранку, зайшов я до зоотехніка Миколи. Він мене зустрів зі щирою радістю. Певно, згадав, як ми весело гуляли в Лікаря, й відчув пристойну нагоду повторити приємні переживання.
– От і добре! Марія зараз нам яєчню подасть. Чуєте, як пахне? Як вгадала, що ви прийдете… Ну й борнячку нам із своїх запасів націдить.
Я одразу не второпав, що то за «борнячок». І сказав, що бурячної самогонки пити не можу – у мене страшна згага від неї, ну просто вогнем пече.
– Та ні! Які там буряки? У Марусі про запас є борний спирт. Зовсім чистий. Вона нам для настрою по сто грам націдить…
Для мене це був справжній нокдаун… Я не пам’ятаю, як я викрутився, щоб тільки не збадьоритись із самого ранку борним спиртом. Але цю спокусливу пропозицію досі пам’ятаю.
Уже допиваючи запітнілу склянку холодного узвару, спитав про кобилу. Зоотехнік спересердя махнув рукою:
– Робітнички, трясця їх матері. Обпоїли кобилу. Тепер у неї перитоніт…
– А якось її прикінчити не можна? Ін’єкцію зробити?..
– Ніяк не можна! Колгосп тоді страховки не получить…
Я красно подякував зграбній і гостинній господині за справді смачну яєчню з натуральних яєць і натурального, смаленого соломою сала та й подався далі колгоспним селом шукати залишки старосвітської цивілізації, за часів якої в селі не знали трудоднів і «штраховки» на кобил та не пригощали гостей борним спиртом.
Кобилу більше не малював. Хоч і були дуже потрібні мертві коні на шляхах Громадянської війни, але подальше споглядання судом застрахованої колгоспної кобили щось не надавало мені натхнення. Лазив по всіх усюдах і де тільки бачив щось цікавого, то поспішав замалювати. Не треба було й великого розуму мати, щоб зрозуміти: усе старе начиння селянське ручної роботи відійде разом із останніми дідами й бабами.
Спекота й сухмень ставали все нестерпніші. Зілля вигорало, худоба виснажувалася, люди робилися похмуріші. Другий рік у Грузькому вже не було ніякої надії на добрий урожай. І саме в цей нелегкий час занесло мене на горохове поле далеченько за селом.
Здалеку побачив на ньому косарів. Їх щось було, здається, десятеро. Здалеку я навіть не добрав, що вони косять горох. Тільки зауважив, що коли вони посувались уперед, то якось зависоко підіймали зігнуті в колінах ноги.
Не підходив ближче до покосу, а розкрив альбом зі сліпучо-білим папером і заходився авторучкою, чорним чорнилом, змальовувати всю панораму з косарями, гороховим полем, ближньою купою дерев, далеким переліском на обрії, на далекому невисокому груді.
Над усім осяйним краєвидом клубочилися, нависали сліпучо-сліпучо-білі хмари. Наповзали одна на одну, розбігались і гуртувалися знов, і кудись швидко залітали за обрій. Над Грузьким не спинялись і не зрошували його спраглі піщані лани.
Я підійшов ближче, щоб краще було видно роботу косарів і їх самих.
Сонце з такою силою відбивалося від паперу, що далі без затемнених окулярів не можна було працювати. І от я, собі на біду, одягнув затемнені дзеркальні окуляри. Та й підійшов зовсім близько до косарів. Та й спокійненько малюю. Коли один косар озирнувся на мене, потім другий, третій.
Далі вони щось гукнули останнім, тим, що йшли попереду.
Усі вони полишили працю. І, високо підіймаючи важкі кирзові чоботи, посунули на мене.
І одразу, без розігріву, посипались на мене погрози і лайка: «Чого я їх малюю? Хто я такий? Хто мені оце дозволив? І що, взагалі, мені від них треба?»
Зовсім не розуміючи вибуху їхньої люті, пояснив, хто я і що я роблю. Але косарі ще більше розійшлися, а я не розумів чому. Зрештою, один гарикнув: «А чого ви людям в очі не дивитесь?!! Чого ви за оті дзеркальця сховалися?!!»
Тут, зрештою, я й докумекав, що мої окуляри – найбільша причина їхнього гніву. Що я в тих окулярах, ніби в масці, ховаю від них своє обличчя.
Зняв окуляри й простягнув найгаласливішому окуляри та альбом.
– Подивіться на папір без окулярів. А тепер в окулярах… Бачите різницю? Я без окулярів на сонці не можу малювати, бо мені в очі сонце від паперу відбивається.
– А-а-аа… он воно що!.. – сказали косарі.
І на тому все раптом ущухло, як і почалося.
А взагалі, горохове поле – то дуже хитра штука… Може і врятувати, а може і погубити. Якщо не знати, як до нього підступитись. От Бориса Онисимовича Тимощука, відомого археолога та історика в сорок першому році десь під Броварами горохове поле врятувало від вірної смерті.
Війна застала його старшиною на одному з моніторів, так низиваються артилерійські кораблі. По Прип’яті з боями та під бомбардуванням відступали вони до Дніпра… А далі опинилися в передмісті Києва. А відступали від Голосієва, поки й до Хрещатика добулись. Отут і починається вже український «існад». Попри середину вересня, було дуже тепло, можна сказати, спекотно. І залишкам екіпажу монітора пити хотілося до муки. А тоді на вулицях стояли здоровенні бочки з водою для гасіння пожеж. Матроси зазирнули в одну бочку – вода смердюча, і в ній тьма-тьмуща червоних хробачків! І до якої бочки не підходили – скрізь хробачки. І так вони дійшли до самого універмагу на розі вулиці Леніна і Хрещатика. Хтось із цивільних і скажи матросам, що в підвалах повно сітра й галетного печива. Братва швидше туди. А якраз туди ж осовіахімівці вибухівку тягнуть. Отут я вперше, від Бориса Онисимовича, довідався, що вибухівку під київські красоти закладали осовіахімівці. Зітнулися морячки з осовіахімівцями. Підривники: «У нас наказ!». Морячки: «Зачекайте трохи. Наберемо чифану – тоді заміновуйте!». «Ми не можемо чекати!». Морячки: «Так мінуйте сусідні об’єкти. А потім сюди повернетесь!» Підривники стоять, не йдуть! Думають… Морячки поволі стягли автоматні ремені з плечей. Осовіахімівці мовчки поспішили закладати вибухівку під сусудній будинок. Отуди, де зараз міськрада. А до льоху універмагу вони, певно, не встигли повернутись. Тому та частина універмагу, що виходила на вулицю Леніна, лишилась неушкодженою. А з боку Хрещатика все було потрощено. І щоб прикрити подовбану стіну універмагу, повісили на кілька поверхів рекламне полотно. Там було намальовано велетенську зелену пляшку й не менш велетенську бляшанку з ікрою. І напис «К зубровке, водке горькой русской, икра отличная закуска»…
