Мої Дікамерони - Логвин Юрий (онлайн книга без .txt) 📗
Зрештою, в Алі заніміла рука й вона взяла тайм-аут.
Я приводжу до робочого стану інструменти. Підводжу голову. Аж наді мною, просто впритул стоїть Єна. Поли халата розпустила, але груди прикрила руками.
Якось ніяково посміхаючись, говорить мені:
– Слухай, позвони в Дарницю на АТС і взнай один телефонний номер…
Тут треба пояснити. У місті, щоб набрати номер телефону, спочатку треба було набрати певну літеру. А для того, щоб додзвонитись у кілька дальніх районів, треба було дзвонити на АТС того кутка. Тоді вже тебе з’єднували з абонентом.
– Дівчатка, а чого б вам самим та не подзвонити?
– Слухай, справа делікатна, по жіночій частині. Нам треба, щоб подзвонив чоловік.
– Ну, добре, добре, умовили. То чий та який вам номер потрібен?
– Лікаря Луки!.. Тобі ще треба щось пояснювати?..
Звичайно ж, мені більше нічого пояснювати не треба. Телефоную на Дарницьку АТС.
Відповідає молодий дівочий голос.
Я, прибравши інтонації якомога більш шанобливої, прошу:
– Будь ласка, уклінно вас прошу – не кладіть трубку, а вислухайте мене. І вибачайте ласкаво, що турбую вас!
– То я вас слухаю, – лагідно відповідає дівчина.
– Справа певною мірою конфліктна. Мені потрібен номер телефону…
Я не встигаю договорити, як оператор із розумінням відгукується:
– То вам Лука потрібен? Записуйте…
Отакий тоді був Київ і кияни. Не те, що зараз. Можете тепер ходити тижнями по верхньому місту й не здибати жодного знайомого обличчя.
Таємниця
У той час уся спілка тулилася в кімнатах-закапелках на другому (і останньому) поверсі старосвітського будиночку на площі Калініна (а перед тим – Думська площа, а ще була площею Жовтневої революції, а тепер – майдан Незалежності).
Щосереди та щоп’ятниці, по роботі, у холі Спілки малювали натуру. У закутку ставили два щити для об’яв – роздягалка готова. Будь ласка, роздягайтесь і марш голяка на подіум. Ентузіасти приходили заздалегідь, щоб зайняти добре місце.
Відвідувачі цього рисувального збіговища поділялися на ентузіастів – серед них найславетніший – славний блаженний Сергій Отрощенко; «золотарів» – (тепер їх називають «вуаєристами» – вони не стільки малювали, скільки ковтали слину від споглядання жіночої наготи); і випадкових клієнтів, часто навіть піддатих, як от добрий рисувальник Тарасенко. Одного разу навіть з’явився вальяжний Микола Петрович Глущенко (клікуха в системі НКВД – «Ярема»). Стояв під стіною, щоб ніхто не зазирнув. Він і коли підраховував, що й за скільки в нього купили з чергової виставки, так само ставав у глуху оборону, щоб ніхто не міг зазирнути в його записну книжку.
Натура була головним чином жіноча, хоча траплялася й чоловіча.
Була одна особливість у поведінці натури – чим гірша була модель, тим вона акуратніше приходила на сеанси.
Т. Я. належала до першого розряду: зросту високого, бліде лице, очі зелені, чорне волосся важко спадало на тугі білі плечі. Любила стояти, якомога сильніше виламавшися в талії. Але ще більше любила позувати лежачи. Викрутить своє багате тіло, прикриє очі рукою, ніби від яскравого світла софіту, і з-під ліктя вивчає, хто і як на її голизну вибаньчився.
А як надибає якогось «золотаря», що ще й ніби випадково, просто на нього, коли міняє позу, стегна розтулить… Добре піддатий Тарасенко одного разу, уздрівши такий фокус, про срамне тіло Т. Я. виголосив: «Н-н-ну, обєз’яна…»
Зрозуміло, що Т. Я. завжди спізнювалася й завжди через якусь неймовірну історію… Ну, звичайно ж, їй вірили, вибачали й чекали… Адже вона таки добре позувала. Позувала і в інституті. Якось мені хтось жалівся, що вона позичила в нього зі стипендії та й по тому… Я ж не можу поскаржитися на неї, бо не мав з нею ніяких стосунків.
Отже, зрештою, про справу. Я спізнився того разу й проґавив кульмінацію події. Але мені детально про все розповів старий Шамович. Він приповзав раніше всіх, попри свою серцеву задуху. Потім він і старостою був нашої студії, коли цей будинок на площі зламали й ми малювали в одній із кімнат Худфонду на подвір’ї зруйнованого Михайлівського монастиря.
Як на диво, Т. Я. прийшла раніше, навіть раніше деяких ентузіастів. А тут якраз почали збиратися члени Спілки на засідання секції. Прийшов і «Співак». Деякі уточнення – «Співак» невеликого зросту, руденький, із великими залисинами, очі блакитні, вирячені. Мав сильний і чистий голос. Особливо вражаюче в нього виходило, коли на повну силу легень у нічному парадному співав арію Ріголетто зі словами: «Партізани, ісчадьє ада, спрятать куда успелі?..»
Т. Я. стояла в купці ентузіастів і розпускала чорнуху про те, як вона потрапила в авіаційну пригоду. «Співак» піднявся в Спілку і, побачивши Т. Я., привітався з нею. Вона не відповіла. Він удруге привітався. Т. Я. зовсім відвернулася від «Співака». Тоді він смикнув її за руку й уже в лице їй: «Ти чого не хочеш зо мною розмовляти?..» Т. Я. вишкірилася: «Та пішов ти!..» – і врізала «Співакові» по пиці..
«Співаку» стало млосно. Його поклали на канапу й відпоїли валокордином..
Мені ця веремія зіпсувала настрій, тим більше що я перся через усе місто на постановку. Адже ні майстерні, ні своєї кімнати в мене ні тоді, ні ще багато років по тому, не було, і до всього, у чому тут справа? Чому Т. Я. врізала нашому «Співакові»? І, взагалі, усе це мало неприємний присмак – я захоплювався рисунками «Співака» ще зі школи. Коли в майстернях виставляли на худраду, ми, молоді, бігали помилуватися на «співакових» натурниць. Малював він сангіною або вугіллям на великих аркушах рулонного паперу. Я пильно придивлявся до його вправ. Він так хвацько передавав усі звиви й опуклості жіночої плоті. Я дивився й запам’ятовував. Потім, багато років пізніше, мені його прийоми прислужилися.
Через кілька днів здибався я із Заїкою. Заїка – особлива тема. Він належав до одного з найсильніших художніх кланів. Навіть у ті часи, коли їхній «батько» був уже не на горі, вони мали і закупки з виставок, і заробіток у Худфонді. Заїка завжди знав найсвіжіші новини про всякі художні та біляхудожні справи. Пам’ять у нього була чудова, почуття гумору відмінне. Ці дві якості його не покидали навіть тоді, коли був упитий ущент.
– Вожатий, – кажу я йому (бо він був піонервожатим нашого класу, коли я вчився в художній школі), – може, ти знаєш чому Т. Я. вмазала «Співакові»?
– Т-т-тттти ппппправильно пи-пи-пи-таєш. В-в-в-вона у-у-у-ууу ннас нна «К-ккинь г-г-г-грусті» к-к-кккрутилась…
Тут я зрозумів, що Заїка випив щонайменше пляшку оковитої і треба набратись терпіння, щоб дізнатись про причину ляпаса. Заїка пояснював так довго, що я, з ним розмовляючи, підпав під його вплив і теж почав затинатись.
Отож, якщо коротко, то справа виглядала так. «Співак» був стипендіатом творчих художніх майстерень. І «Борець» теж був таким стипендіатом.
Ті майстерні – справжній рай для нашої художньої братії. Безкоштовне приміщення, стипендія, художні матеріали, натура – безкоштовно, ще й майстер-друкар тобі до послуг і друкарські верстати, якщо ти графік.
У тих майстернях «Співак» малював «больших» і «малєнькіх ленінов» та ще кращих, ніж в інституті, оголених натурниць.
Що малював «Борець» – не знаю. Певно, щось про страйки революційних робітників початку століття. Ну, і як завжди, тягав пудові гирі, м’язи розкачував. І ось наш «Борець» щось заметушився, зашарпався. Збігав до магазинчика, притяг дві пляшки шампанського й здоровенний кульок цукерок «Мішка». Може, кілограмів зо два. Ходить «Борець» по майданчику між майстернями та десятикілограмовими гантелями біцепси наганяє. «Співак» виходить із друкарської майстерні й питає: «Чого це ти такий веселий?»
