Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗
ється, бере склянки.
— Дякуємо, смачно. З вином ми… до себе, — обертається
до Мар’яни. — Ходімо?
— Е, ні! — Федя піднімає гранчак, дивиться на Мар’яну
серйозно. — За вас, свіжі люди! За ваші ендорфіни!
— За нас! — погоджується Ярко. Підсідає до Мар’яни.
Простягає їй гранчак.
Як же все це до біса дивно. Мар’яна п’є терпке вино з не-
знайомими щирими людьми, заїдає пліснявим сиром. П’яніє —
і чим більше п’яніє, тим тверезішими і злішими стають думки:
«Оце я втрапила… Буде, що розповісти… Невже цей хлопець…
І сива жінка… І цей червоний білий… Невже вони вірять, що
все це по-справжньому?.. Нащо я піддалася омані слів? “Ти
моя жінка”, “додому”… Як у кіно! Треба забиратися звідси!»
Ярко бере Мар’яну за руку:
— Ходімо?
Мар’яна відчуває тепло Яркових рук, і, замість того, аби
кинути заплановане: «Мені вже час! Усе було отпад…», кліпає
повіками: ходімо…
На блакитних дверях Яркової кімнати — знак «фолькс-
вагена».
— Чому «фольксваген»? — питає Мар’яна.
— Народний вагон. Сама побачиш, — усміхається Ярко.
Цікавість сильніша за ніяковість, прикрість, Хотинський
остаточно зникає в підворіттях підсвідомості… Мар’яна заці-
кавлено обдивляється невеличку вузьку кімнатку: оце дім?!
Грубий надувний матрац, накритий карпатським ліжником,
зелений куб замість столика, на ньому відкритий ноутбук
113
і вигадлива фігурка янгола з прозорого зеленого скла. Книги
штабелем при стіні, на вішаку сорочки-джинси, у куті гора
мотлоху: троси, міцні мотузки, шкіряні ремені, дебелі метале-
ві карабіни, поряд тендітна етажерка з ажурною різьбою. На-
впроти вікна біля дверей — справжній шедевр: туалетний
столик, наче з царського палацу. Лак блищить на карельській
березі, бронзові вигадливі ручки на пласких шухлядках мають
поважний вік, гнуті ніжки закінчуються бронзовими «черевич-
ками», овальне дзеркало — ясне озеро. На стіні над кубом
кілька репродукцій незнайомих Мар’яні картин (виведені ко-
льоровим принтером на звичайний канцелярський папір),
масштабна родинна світлина формату А3 — десятки зо три
людей різного віку на тлі розкішної липи скупчилися навколо
старезного діда у світлому лляному костюмі, ще кілька фото-
графій — хлопці, певно, друзі. А на підвіконні — синьо-жов-
тий прапор.
Отоді-то Мар’яна і спитала:
— А прапор навіщо? Для Майдану?
Ярко відчинив вікно — впустив у кімнатку холодне зимове
повітря — прикріпив знамено знадвору, обернувся до дівчини.
— То знак для всіх, — сказав. — Як український прапор
майорить — значить, ми вдома і раді гостям.
— А як ми не хочемо нікого бачити? — спитала і раптом
зрозуміла: він має відповіді на всі запитання. Знітилася: ну, годі вже! Досить!
— Знаєш… — почала. — Усе це… надихає, але ти…
— Надто зелений для тебе?
Почервоніла, кивнула.
Не розгубився аніскільки:
— А ти додай мені років. Скільки потрібно?
— Для чого? — Мар’яна дивилася на припухлі Яркові вус-
та, вуха горіли: нащо читати йому мораль? Хай уже врешті
обніме, поцілує… ну, і далі за логікою… Він же її заради цього
сюди привів? Ліжко є, тобто матрац. Мар’яна не проти… На-
віть хоче… Якось по-швидкому і — геть.
114
— Для того аби ти заспокоїлася.
— Не розумію, — хоробро сіла на матрац, глянула на хлопця.
— У всі війни так… — Ярко присів поряд, взяв Мар’янину
долоню у свої руки. — Приходили чотирнадцятирічні: «Уже
вісімнадцять маємо! Хочемо до бою!» Їм вірили не тому, що
хотіли дітьми фронти закривати. Підлітки дорослішали. І їм
направду ставало вісімнадцять.
— А у нас війна? — спитала Мар’яна.
— Так, війна, — помовчав. Попросив: — Додай мені років.
Мар’яна відчула себе старою, гидкою, нещасною. Висмик-
нула долоню з Яркових рук. Терпке вино язиком крутило.
— Мені вже двадцять сім! — вигукнула гнівливо.
— Добре. Тоді мені двадцять вісім. Не проти?
— Проти! Скільки тобі насправді?
— Двадцять вісім, — обережно обійняв Мар’яну за плечі,
заговорив тихо, упевнено. — Поживемо тут до весни. Добре?
Тут енергетика гарна, бо до нас тут жила купа добрих людей.
Сусіди — пісня. Аніта. Федя…
— Це… комуналка?
Кивнув.
— А потім переїдемо у дім. Біля ріки.
— Ти багатий?
— Так.
— Купиш?
— Побудую.
— А мені подаруєш капелюшок із сіткою, як у пасічників,
сапку і гумові чоботи? І гітару з червоним бантом? — хмільна
Мар’яна уявила себе біля недобудованої розвалюхи в хмарі ко-
марів і бджіл, розреготалася невтримно — матрац заколихався.
— …А ти мені — дитину.
Мар’яна заклякла на мить. Підхопилася, сльози на очах:
геть звідси, геть!
— Ну, тихо, тихо… — обхопив її ноги, притулився — цілу-
вав коліна припухлими, як у дитини, вустами. І навіть крізь
джинси Мар’яна відчувала гарячі Яркові губи.
115
Здалася. Поклала тремтячі долоні на чорняве волосся, наче
благословила. Він не повалив її на матрац, як Хотинський.
Цілував-роздягав, усе шепотів, наче сам себе вгамував: тихо, тихо… Підхопив голу дівчину на руки, притис до себе, як дитин-
ку, і тільки після того ніжно опустив на ліжник, як на хмарку.
Розколихали матрац пристрастю, він їх потім… заколихав. По-
снули в обіймах — ошелешені, виснажені.
…Мар’яна прокинулася від голосного чоловічого крику.
— Відчепися, курво! Пішла геть! — люто горлав за вікном
хтось невидимий.
Підхопилася — ліжник до голих грудей. Інстинктивно ки-
нулася до дверей: мамо рідна, тільки би встигнути втекти!
Заклякла біля туалетного столика, остаточно прокинулася-до-
петрала: то ж не її гонять! На грудях, шиї, животі запульсува-
ли яскраві струмені ще й досі гарячих відчуттів. Змусили зга-
дати, усміхнутися. Роззирнулася: сама… А Ярко де? Упала на
матрац: ще би день отак, ще хоча би один день в обіймах і ніж-
ності, бо цей — глянула у вікно — згасає… Згас.
У джинсах, що валялися на підлозі біля ліжника, дзеленьк-
нув мобільний.
— …Ти вже вдома, золотце? — почула хмільний голос Хо-
тинського. Певно, класно погуляли.
— Ще ні…
— Чудово, тобто… Хіба архів працює так допізна?
Мар’яна всміхнулся тоскно.
— Усяке буває в житті…
— А чому так сумно?.. Нічого не знайшла чи й досі обража-
єшся, що не відірвалася з колективом? Забудь, золотце! Ко-
лективу нема! Суцільне збіговисько покидьків. Згребли вино
і закуски зі столів і чкурнули на Майдан, ідіоти! Довелося
скласти компанію шефові… У лазні. Заради діла. Я шефові
пояснив: Шендрика треба звільнити…
— Ясно…
116
— Йди вже додому. З вечірки вино лишилося. І сир. Від-
святкуємо твій завтрашній від’їзд. Квиток до Дніпропетровська
у мене в кишені. Рада?
За дверима — кроки.
— Я… ще попрацюю! — відчайдушно збрехала Мар’яна,
відрубала зв’язок, вимкнула телефон, закинула до сумки. Сер-
це калатало: ще би тільки один день із цим юним божевіль-
ним Ярком.
— Кава, — Ярко став на порозі з двома чашками в руках.
Картата сорочка розстібнута на грудях, джинси, босі ноги.
— Дякую, — Мар’яну збивав із пантелику буденний тон
його низького хриплуватого голосу: вичищав фальш і пафос
з її відповідей, залишав тільки сіль. Губилася, цікавість розго-
рялася ще більше: як же у нього все просто. А далі що?..
— Маємо в місті ще одну невідкладну справу на сього-
дні, — Ярко сьорбав гарячу каву, дивився на Мар’яну з непри-
хованою дитячою радістю.
— У мене туніка тоненька. Змерзну.
— Нізащо, — вже діставав із полиці тонкий вовняний светр.
Присів біля Мар’яни, відкинув ліжник — дивився на голу