Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

мотів Хотинський, відробляючи секс добросовісно, як домаш-

нє завдання.

«Чому він завжди під час близькості мені щось втовкма-

чує? — байдуже думала Мар’яна. — Як то у нього виходить?

Такий він… багатогранний!»

— Якщо хочеш бути зі мною все життя, маєш зробити щось

для того, — Хотинський продовжував рухатися і навіювати. —

Наприклад, поїхати в Дніпропетровськ, скоріше знайти на-

щадків Дорошів по лінії Самійла. Я ж не влаштовую істерик.

Я роблю все для того, щоб ми були щасливими. Речі твої зі-

брав. Потяг завтра о 17.40.

— Завтра яке число? — Мар’яна услід за Хотинським пе-

реключилася на ділову хвилю, забувши зображати неземне

збудження.

— Двадцять! Сьоме! — у ритм рухів відповів Хотинський.

Двадцять сьомого грудня 2013 року о десятій ранку коханець

висадив Мар’яну біля історичного архіву, поставив поряд із

нею повну дорожню сумку.

— Бездоганний план, — сказав. — До п’ятої вечора мо-

жеш попрацювати в архіві, потім прямо звідси — на вокзал.

На жаль, не зможу тебе провести — шеф на вечір нараду

призначив.

Мар’яна спробувала підняти дорожню сумку.

— Ти… всі мої речі сюди спакував?

— Золотце… Ти ж не на один день їдеш.

122

— А раптом я за день зрозумію, що в Дніпропетровську

шукати марно? Нащо ж мені там сидіти?

Хотинський усміхнувся з прикрістю: мовляв, скільки можна

дурних запитань?

— Мар’яно! Ще раз! Усе по порядку! Не поспішай, шукай

ретельно! Номер у готелі для тебе замовлений на десять днів.

Зворотний квиток — на шосте січня. Сьомого відсвяткуємо

і Новий рік, і Різдво. А якщо ти ще й привезеш гарні новини…

— У мене немає грошей… Узагалі. Я на весь аванс… наря-

дилася вчора.

У Хотинського вистачило характеру не психонути. Мовчки

дістав із гаманця гроші, взявся рахувати, плюнув, віддав усе

Мар’яні.

— Шість тисяч… Усе-таки свято. Замовиш у номер стрип-

тизера і шампанське, — не витримав, штрикнув. Глянув на неї

прискіпливо, наче чекав — заллється червоним, засоромить-

ся, із відчаєм спитає: «Навіщо ти так зі мною?!»

Вона мовчала.

— То я пішов?..

Мар’яна вхопила коханця за руку:

— А ти ж як тут, сам?.. Як святкуватимеш? Приїжджай

до мене!

— Тридцять першого ще працюватиму… А потім буду вдо-

ма. Наллю собі шампанського, зв’яжемося по скайпу… І якщо

у твоєму номері не буде стриптизера, привітаю тебе рівно

опівночі… — поцілував Мар’яну в чоло. — Удачі, золот-

це. Добудь нам такі новини, щоби ми потім усе життя розко-

шували.

Хотинський поїхав, вітер упереміж з дощем і снігом гнали

з вулиці — Мар’яна сиділа біля історичного архіву на повній

дорожній сумці, дивилася в сіре небо, ніяк не могла зрозуміти: що ж так муляє?..

— Светр… Светр маю встигнути до від’їзду віддати! — під-

хопилася, махнула таксі: — На Поділ.

123

Скільки їхала, стільки набиралася радості, наче кожна мить,

що наближала до Ярка, кидала їй ту радість жменями: на тобі, дівко, волі! На!

«Хоч би вдома його застати», — подумала.

З коридору комуналки до мертвої тиші в кімнатці зі знаком

«фольксвагена» на дверях стривожено прислухалася сива вчи-

телька-пенсіонерка Аніта Станіславівна. Ох, не подобалася їй

та тиша… Крутнулася на кухню, поставила борщ на вогонь:

поки закипить, — встигне дурних врятувати, бо ж не може

того бути, щоб учора Ярко таку гарну дівчинку в дім привів,

а зранку — і не вийшли.

— Ох, чує моє серце: щось у них неладне!

Заспішила за підмогою: стукнула у двері сусіда, беззубого

матюкальника Феді, що той мав сорок вісім років життя, вче-

ний ступінь із філософії, інвалідність третьої групи, хронічний

алкоголізм і скептичне серце.

— У Ярка щось надто тихо… І дівчина… Чи є?

— Може, повиздихали, врешті? — Федя в прикрощах.

Приклав вухо до дверей «фольксвагена»: і заносить же холера

сюди молодих… Аніта винувата. Аніті все грошей мало. Дві

кімнати в комуналці має: найбільшу двадцятиметрову і най-

меншу, що у ній і одинадцяти метрів не стане. У великій сама

розкошує, малу здає — та все студентам голодним, а ті на

кухні з Федіної каструлі гарячі макарони руками виїдають, хай

би їм всі пальці попекло! Аж одного разу Федя ледь порожню

каструлю Аніті на маківку не надів: дивися, училко, що твої

квартиранти витворяють! А тій байдуже — каструлю віджбур-

нула, зі студентами розпрощалася, та Федя й обмити гарну

новину не встиг — невдовзі в кімнатці оселився Ярко. Застряг

надовго, розлив по комуналці таку весну — не врятуватися,

аж Федю своїми ендорфінами потруїв, бо ж від чужих ендор-

фінів тільки заздрість. І все Яркові в кайф! Двері перефарбував

на небо, причепив до них кругляшок «фольксвагена», знамена

124

ті щодня вивішує… А тепер, виходить, двійко їх тирлуватиметь-

ся під боком?

— Прапор треба перевірити, — запропонував на свою го-

лову, бо його вікно поряд із віконцем Ярка. Аж самому цікаво

стало, що за стяг нині той божевільний виставив, бо ж все

у нього зі значенням. Висунувся зі свого вікна — у мордяку

вітер снігом. Скосував очі на віконце сусіда — японське зна-

мено тріпоче.

— Японське? Бути не може! — не повірила Аніта Стані-

славівна. Виперла свої сто кіло на хиткий Федин табурет, грудь-

ми на підвіконня, шию скрутила — так і є!

Похнюпилася, опустилася на табурет, аж Федя почув, як

той під Анітою стогне.

— Ідіть уже до себе! — буркнув. — Якось усе утрясеться.

— Дарма легковажиш, Федю, — відказала стара вчитель-

ка. — Через любов теж помирають. Моя бабуся Анастасія

Іллівна, Царство їй небесне, у вісімнадцять років захопилася

символізмом і модернізмом… На тлі революційного оргазму

мас. Усе декламувала Брюсова: «Где же мы?! На страстном

ложе иль на смертном колесе?» Через ті вірші матросик у неї

закохався. Павло такий собі. З пролетаріату… «Жити без

тебе, Анастасіє, — каже, — не можу». А вона йому: «У вас

єдиний вихід, Павле… Не живіть!» Символістка хрінова!

А матросик — під козирок. Зашморг на шию і — до Бога.

Записку тільки і лишив: «Помираю за щастя світового про-

летаріату за велінням незрівнянної королеви серця мого

Анастасії». Ледь не розстріляли бабусю мою через ту запис-

ку. А ти кажеш…

— Так морячок не через кохання помер. У мистецтві не

шурупав, йолоп! — відповів Федя і вже намірився розвинути

тему гуманізації освіти, та у двері постукали.

Аніта злетіла з Фединого табурета — той відкинув копита

і поліг без жодного рипу.

Мар’яна не відразу второпала, про що саме товчуть їй на

порозі сива вчителька і алкоголік у спортивних штанях.

125

— Мар’яно… Як надумаєш ще колись зникати, то хоч лиши

мені свій мобільний, — шепотіла Аніта. — Про всяк випадок,

бо в мене нерви!

— Табурет! Як підрубаний! Геройськи! — горював Федя.

Ухопив Мар’янину дорожню сумку, затягнув у коридор. —

Мовчки! І не рипнув!

— А Ярко вдома? — знітилася Мар’яна.

— От! — сказав Федя. — І мовчить… Японське знамено за

вікном. Біда…

Мар’яна штовхнула сині двері зі значком «фольксвагена»… На

вулиці — сірий день, у кімнатці — ніч: цупка портьєра намер-

тво припала до вікна, ані промінчика. Мар’яна завмерла біля

порожнього матраца, покритого ліжником: а Ярко де?..

Усілася на матрац у куртці, чобітках, із сумкою. Роззирнула-

ся безпорадно і… дихати забула: при стіні біля файного туалет-

ного столика на підлозі сидів Ярко. Спокійний, нерухомий.

«Він… мертвий?!» — жахнулася Мар’яна. З матраца на коліна,

поповзла до Ярка. Наблизилася впритул, завмерла, вгледіла-