Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗
дцять, ні, але і не двадцять сім! Коротке чорняве волосся ви-
хором над чолом, під густими чорними бровами насмішкуваті
примружені дорослі очі, наче все на світі бачили-звідали, і тіль-
ки припухлі, мов у дитини, вуста свідчили: ой, не все…
— У мене тільки двадцять гривень! Сережки не золоті! Бі-
жутерія! — процокотіла зубами Мар’яна, намагаючись одно-
часно вбити незнайомця гнівливим поглядом і не випустити
з поля зору чергову.
Усміхнувся відкрито, наче почув найкращу з новин. Зробив
до Мар’яни крок, кивнув.
— Добре, — мовив низьким хриплуватим, наче застудже-
ним, голосом. І не дивно — з-під розстібнутого коміра карта-
тої сорочки виднілася біла футболка. Зверху — тільки легка
куртка. А надворі не літо.
— Чому? — видушила насторожено.
— Ти зі мною заговорила.
— І що в тому доброго?!
— Ти… моя жінка.
Божевільний?! Приголомшена Мар’яна так здивувалася —
про переляк забула. Образа кров’ю до щок: у трьох дивних сло-
вах не «моя» вбило, ні! «Жінка»… Така стара?! Не дівчина?..
Жінка? А Мар’яна, як у люстерко вдивляється, сама собі років
двадцять п’ять дає, навіть двадцять три, як добре виспиться. «Та
яка різниця, — засмутилася. — Однаково він зелений, а я не
Поля, щоби зі студентами… У мене справжній мужчина є!»
Знітилася. Увіп’ялася в дивака поглядом. На відстані півме-
тра він виглядав ще старшим — не вісімнадцять, ні, і не два-
дцять, певно, але і не двадцять сім, як Мар’яні. Дівки, точно, божеволіють, бо от зелений, розхристаний, фейс мужній —
109
обвітрений, засмаглий, вуста — принада, а магніт у чомусь
іншому… «Ти моя жінка» — без сумнівів. Такий самовпевне-
ний?! Знущається?..
Знизав плечима ніяково, мовляв, вибач. Зазирнув у гли-
бокі Мар’янині карі очі з трагічними темними плямами розма-
заної туші.
— Ходімо, — сказав так просто, наче сто років зналися.
Мар’яна уявила Хотинського. «От і реванш!» — заспівало
серце.
— Ходімо, — відповіла зухвало.
І покотилася забава. Чергова на платформі шию скрутила,
усе вдивлялася в усміхненого хлопця, що вів до виходу за руку
розгублену ошелешену дівчину. Таксист-психолог миттєво
уздрів у дивній парочці багату здобич: на Поділ? Сто, бо всюди
пробки! Майдан же… Мар’яна заклякла на задньому сидінні
автівки поряд із чорнявим хлопцем, вперто дивилася вперед,
та краєчком ока бачила того, хто так просто сказав: «Ти моя
жінка», — усміхався сам собі зачудовано, тримав у своїх до-
лонях її руку. Мовчав. А він неговіркий…
Проковтнула повітря — хвилювання душило не від теплого
дотику, від його нерівного дихання, його впевненої радості. Так
що ж це?! Спробувала повернути думкам ясність: нащо їде з ди-
ваком? Однозначно: маленька божевільна пригода в піку Хо-
тинському. Ні, Мар’яна ніколи не признається коханцю, що отак
завіялася з першим-ліпшим тільки тому, що Хотинський не взяв
її на вечірку, але ж знатиме — помстилася по-своєму, по-жіно-
чому. Тішитиметься? Ще й як! І нізащо не вважатиме себе
винуватою — Хотинський ніколи не казав: «Ти моя жінка»…
Задумалася: цікаво, якими розкошами, на думку дивака,
оповивають «свою жінку»?.. Що запропонує, крім таксі за сто
гривень. Ресторан? Романтичну прогулянку дніпровськими
схилами, на крайній випадок — кіно?.. До біса банально.
— Куди ми їдемо? — запитала насторожено, коли таксі,
поблукавши старим Подолом, вивернуло з Межигірської на
Ярославську.
110
Подивився на Мар’яну з подивом, наче запитання геть за-
йве, і так ясно.
— Додому, — сказав.
І все враз перестало бути маленькою божевільною пригодою,
жартом, примхою, дурнуватою відчайдушною авантюрою. А ку-
ди ще чоловік має привести свою жінку?.. Тільки до свого дому.
Один раз і на все життя… «Він не жартує, він каже правду», —
зрозуміла приголомшена Мар’яна, і ні, щоби розгніватися, обу-
ритися, мов зачарована мовчки йшла поряд із хлопцем, коли він
наказав таксистові зупинити біля «Фуршету» на Ярославській,
розплатився, попрямував до супермаркету. Тримав її руку, від-
пускав лише на мить, коли обирав вино, хліб, сир, складав
у пластиковий кошик… Та що ж це? Невже так буває?
Мар’яну їли сором, натхнення і цікавість. Сто запитань кру-
тилося в голові, та запитати не наважувалася. І хлопець мов-
чав. Тільки й поцікавився біля кас:
— Тобі цигарки купити?
— Маю, — прошепотіла, забувши здивуватися.
На вулиці біле сонце розсіяло сірі хмари. Чорнявий хлопець
усміхнувся в небо, повів Мар’яну Гаванським мостом на Ри-
бальський острів. Усе за руку тримав, як маленьку. Косували
одне на одного, знічувалися, відводили погляди.
— Я знав, що зустріну тебе сьогодні, — мовив він раптом.
— Наснилася?
Розсміявся. Хитнув головою.
— Біджо наворожив.
— Хто такий Біджо? — спитала Мар’яна.
— Друг, — обмежився коротким поясненням, і хоч як
Мар’яні не хотілося розпитати — промовчала.
Косувала навкруги — жодного разу доля не заносила на Ри-
бальський: тоскні п’ятиповерхівки з випраною білизною за ві-
кнами, до Дніпра — два кроки, пафосний офіс «Рошену», куби
заводських корпусів, кілька двоповерхових хатинок, ще купка
п’ятиповерхівок. Увійшли до під’їзду однієї. На третьому повер-
сі хлопець дістав ключі, відчинив двері праворуч від сходів.
111
— Ми вдома, — кинув. — Проходь.
Мар’яна завмерла перед відчиненими дверима, як перед
пасткою. І так перелякалася раптом: ще мить — чкурнула би
геть. Та з коридору до вхідних дверей несподівано випливла
пухкенька сива літня пані в білій трикотажній кофтині й синій
довгій спідниці, підперезана квітчастим фартухом, сплеснула
долонями.
— Ярчику! Ти сьогодні рано, — усміхнулася Мар’яні. — Як
вас звати, рідненька?
— Мар’яна, — відповіла насторожено. Стрільнула оком на
хлопця: усміхався, наче казав: Мар’яна? Добре…
— Вона красуня! — авторитетно повідомила пані Яркові,
потягла Мар’яну всередину, — одразу на кухню, примовля-
ла: — А я — Аніта Станіславівна. Можете звати мене Анітою.
Дуже приємно! Дуже! У мене борщ гарячий! І не відмовляйте-
ся — ображуся!
— А у нас вино. Свіжий хліб і пліснявий сир, — чула Мар’я-
на низький хриплуватий голос хлопця за спиною. Він зветься
Ярко?.. Добре. Літня жінка — його мати?
Ложки дзеленчать, пахне кропом. Мар’яна сидить біля столу,
ошелешено спостерігає, як Аніта наливає з каструлі борщ, по-
дає Яркові, хлопець несе повний таріль до столу, пропонує пані:
— Федю покличу.
— Так, гукни! — погоджується Аніта.
— Федю! Борщ! І вино! І сир! — гукає Ярко з кухні у коридор.
У коридорі клацає замок, хтось тягне ноги до кухні.
— О! Та тут дівчина… — Мар’яну здивовано розглядає не-
молодий худий чоловік під п’ятдесят у линялій футболці й синіх
спортивних штанях, обурено озирається до Ярка й Аніти. —
А попередити?! Я… не п’ю вина негліже, коли у нас гості!
Федя зникає, повертається за мить — Мар’яну душить сміх:
замість синіх треників на чоловікові чорні, певно, вихідні, спор-
тивні штани з блакитними лампасами, червона футболка з фі-
лософським написом «БІЛИЙ». Мар’яна косує на Ярка, питає
без слів: цікаво, скільки тут ще жильців?
112
— Їж, — він усміхається по-дитячому беззахисно, простя-
гає Мар’яні кусень свіжого хліба, і хоч ще хвилину тому Мар’я-
на заприсяглася б — геть не голодна, — ковтає гарячий смач-
нючий борщ з апетитом. Як дивно все це… І ці люди — вони
не батьки Яркові. А хто?..
Пухкенька Аніта літає мухою — прибирає порожні тарелі,
наливає густе червоне вино в прості гранчаки. Ярко підхоплю-
